Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 170

— Ех, хлопці, хлопці… Що воно робиться тепер? — замість вітання, якось безнадійно махнув рукою Семен Побережний, і його в твердих прожилках повіки забилися чорними тінями. Невеличке, сухе, як волоський горіх, обличчя старого після смерті наймолодшого сина ще більше зсохлося, ще більше потріскалося кривизною переплетених зморщок.

— Да-а… Тепер і поля — не поля, і життя — не життя, — ні до кого не звертаючись, зітхнув Кирило Іванишин. — Живеш наче не на землі, а на хмарі: от-от у безодню провалишся. Краще було б і не доживати до такої години… Як святу ниву спаскудив фашист. Стебло на триня перемолов, колос у грязь утоптав, а ще лютіше топче людську долю, життя в могили вганяє.

— Хто сам довго не збирається жити, той усе живе зі світу зводить, — двома обледенілими росинками блиснули червоні очі Йосипа Киринюка.

— Ех, хлопці, хлопці… — клаптиком туману гойднулася ріденька, з просвітами борода Побережного. Думки, спогади, туга так налягли на нього, що він більше нічого не може сказати і повертається до ріки: хай не бачать люди вологи на запечалених очах.

Над самим Бугом із мороку пароплавом окреслюється його нова осиротіла хата. Як вона ще недавно радувала зір старого, бо тільки щасливі дороги сходились і розходились од неї. Знатні хлібороби приходили до Захара і Семена, приїжджали робітники з суперфосфатного заводу, не минали їхньої домівки і Іван Васильович і Генадій Павлович. Тут гомоніли, як краще засіяти поле, і вболівали над долею Абіссінії; тут дитячі ноженята вперше ставали на землю батьків, і сюди приходили листи од воїнів, що біля самого кордону оберігали Батьківщину; тут захоплювались мужнім словом Ібарурі і плювалися при одній згадці про зрадників Мюнхена та бажали їм не менше сотні болячок у печінки.

— Пам'ятаєте, як ми цю ниву з Іваном Васильовичем оглядали? — згадує Киринюк. — Увійшов він у жито, колос лице йому обвіває, а він навіть очей не заплющує: така була дорога Івану Васильовичу наша мужицька робота.

— Бо партійний він чоловік, серце людське мав.

— Мав і має, — тихо поправляє Побережного Киринюк.

— Вірно, вірно, — швидко схоплюється Побережний. — Тільки де він тепер? Хоч би одне слово почуть від нього, чи довго таке безголов'я буде… Ти, Йосипе, не чув, як здоров'я Івана Тимофійовича?

— Та яке там здоров'я! Лежить. Тяжко осколки його порешетили. З ногою погано.

— А з серцем, надійсь, гірше, — у зморшках Киринюка скупими сльозами блищать їдкі крапельки мряки.

— Воно так у кожної порядної людини.

— У кожної…

І не змовляючись, діди побрели туманом до Івана Тимофійовича.

Марійка стріла старих на подвір'ї, охнула, заметушилась, жалісно всміхнулась і, звичним рухом поправляючи хустку, повела гостей до хати.

Іван Тимофійович, пожовтілий і змарнілий, високо лежав на широкому ліжку.

І тільки тепер діди побачили, що його голова зовсім побіліла, а від втомлених очей безліччю промінців розходилися м'які старечі зморшки.

«Еге, та вже й Бондарю шостий десяток стукає», — вперше подумав Киринюк, обережно сідаючи коло ліжка, йому, як і всім у селі, знаючи вдачу Івана Тимофійовича, ніколи навіть на думку не спадало, що Бондар не молодий вже чоловік.

— Спасибі, добрі люди, що прийшли, — тихо звучить голос Івана Тимофійовича. А Киринюкові все не віриться, що Бондар лежить у постелі. Ні, то він говорить зі сцени великого залу, і слова його, мов голуби, пурхають до крайніх дверей, де завжди любив мовчазно сидіти серед молоді старий коваль.

— Ех, Іване, Іване, як тебе горе побілило, — хитає головою Іванишин. — А колись я тебе на руках носив. Давно то було… Вмирати б пора мені.

— А не рано? — так само тихо запитує Іван Тимофійович.

— Чого там рано. Тепер життя, повір, не варт щербатої копійки, — прибіднюється Іванишин, як прибіднюються старі люди, знаючи, що їхню мову приймуть з співчуттям.

— І ви так думаєте? — звернувся Іван Тимофійович до Побережного та Киринюка, і на його устах ворухнулася така знайома хитрувата усмішка, що навіть Марійка повеселішала.

На неї недобре покосився Побережний.

— Ти б, жінко добра, метнулася собі по господарству, абощо.

Марійка скипіла і, червоніючи, вилетіла на двір.

— Бомбою метнулася, — повідомив Побережний, заглянув в усі кутки, сів біля хворого і гаряче заговорив:

— Думай не думай, Іване Тимофійовичу, а просвітку ну ніякого і на макове зерно нема. Усе найкраще поїхало, відійшло від нас. Сини, наче літа молоді, відійшли. Де вони тепер? І чи цвітом цвітуть, чи білим сніжком обмерзають? А що ми, старі, без молодої сили? Стерня порожня… От хоч би крихітку правди почути… Щоб наша партія обізвалася до нас, то ми б уже знали, як життя цінити. А як же інакше? Бо партія — це наш великий шлях і сини наші… Найкращі, як зерно наливне.

Затихло в хаті. Всі з напруженням чекали, що скаже Іван Тимофійович. І він, витерши рукавом липкий хворобливий піт, зосереджено поволі заговорив.

— Ви, люди добрі, прибіднюватися почали, по-одноосібницьки прибіднюватися. І це погано. Цінуйте життя своє, воно ще пригодиться! А життя фашистів, поліцаїв, старост справді щербатої копійки не варт. З грязі воно виплодилося і сконає в грязі.

— Це так, це так, — закивав головою Киринюк.

— А слово партії, — захвилювався Іван Тимофійович, — ви щодня почуєте, тільки вмійте прислухатися до нього. Про вибух на залізниці знаєте?

— Чули… Кажуть люди: два санітарних поїзди вивозили побитих і покалічених «цюрюків».

— Ось вам перше слово партії: так треба робити з фашистами… Про знищення поліцаїв і старости в Івчанці знаєте?

— Чому ні… Туди їм і дорога.

— Це друге слово партії: так треба розправлятися з зрадниками, перевертнями і різними недоносками… Жданівський тартак знаєте?

— Чому не знати. В тридцятому році виріс, щоб скоріше будувалися ми.

— І стояв він до того дня, поки не захотіли вороги хазяйнувати на ньому. Тільки встигли вони розпустити перші колоди, аж вночі тартак ясним вогнем піднявся угору Це третє слово партії: нічого, крім смерті, не давати ворогам.

— Правду говориш, Іване Тимофійовичу.

— Іскру побачили.

— Значить, і тепер, як завжди, партія з нами.

— Як завжди! — міцніє голос Івана Тимофійовича Уже не витираючи поту з обличчя, він звідкись дістає невеличкий аркуш клітчатого паперу і майже напам'ять читає:

«Народе України!

Піднімайтеся всі на допомогу Червоній Армії. Наближайте день визволення!

В кожному селі, в кожному місті організуйте партизанські загони!

Всі до партизанських загонів, всі на розгром ворога!

Смерть німецьким окупантам!»

— Друкована! — багатозначно повідомляє Побережний. — Хто підписався?

— Підпільний обком КП(б)У.

— Ну, тоді діло на твердому грунті стоїть, на твердому… Іване Тимофійовичу, дай нам цей документ. Ми його в кожній хаті, в кожній надійній хаті, як закон, прочитаємо.

— Беріть! — і Іван Тимофійович подав здивованим дідам не одну, а три листівки.

— Спасибі, Іване Тимофійовичу, — дякує Побережний і строго звертається до старих: — А вскоче, хлопці, хто в біду, кажіть — найшов на полі, аероплан скинув… Хай йому всякі недоноски на хвіст солі насиплять…

В цей час заскрипіла хвіртка, на подвір'ї співуче заляскотів чоловічий голос, забиваючи слова Марійки. Діди почали подалі заховувати листівки. Незабаром у хату, чіпляючись за одвірки, ввалився підпилий Полікарп Сергієнко.

— Іване Тимофійовичу, голубе сивий, кликали? Ось я і з'явився, як часи, а часи, як трамвай. Подаруночок вам, — вийняв з кишені пляшку. — Первак! Горить, аж гай шумить, та все синіми цвітами. Як синє море, котре неглибоке і в котрому нема дна.

— А клепки в тебе є? — різко обриває його Іван Тимофійович.

— Клепки? — незрозуміле відхиляється Полікарп. — Де? В бочках з закваскою? Усі, як з пушки! І холодильник є. От холодильник — усім холодильникам холодильник.

— Устану, Полікарпе, — на твоїх плечах поб'ю його, — так говорить Іван Тимофійович, що Сергієнко починає щось думати.