Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 207

Коли бронепоїзд почав наближатися до невеликої групи партизанів, вони попадали на землю, прикрилися білими ряднами, а потім щодуху метнулись до залізниці. Саперна лопатка, дзвякнувши, вдарилась в промерзлий пісок; він закурився, швидко розлітаючись в усі сторони.

З Пантелія струмками полився піт і аж шкварчав, втискаючись густими віспинками в матовий сніг.

Приблизно в чотирьох кілометрах від роз'їзду партизани під командуванням Тура вкопали під рейки три авіабомби, приладнали дошки і відійшли у лісок. Незабаром на півночі окреслились снопи прожекторів, прогримів вибух біля самого роз'їзду, і через кілька хвилин на півдні затремтіло полохливе сяйво. Бронепоїзд летів прямо на міни. Уже в міцному мертвому світлі окреслились його приземлисті масивні контури. Паровоз із двох боків був стиснутий бронійованими вагонами і звичайними площадками. Ось він уже, розсіваючи свинець, вилітає до замінованого поля.

Чуючи, як стугонять прожилки на лобі, стукає в голову кров, дебелий Іванець смикнув за шнур і зіщулився у рівчаку.

Величезним зубцюватим сяйвом, якраз посередині, освітився увесь бронепоїзд. Після вибуху затряслася земля, неначе її хтось за груди затрусив, і заскреготало, задзвякало залізо, а в небо з труби сійнулись мільйони дрібних іскор. Розлетівся паровоз, а вагони і площадки перелякано метнулися бігти в протилежні кінці. У вагоні, що був попереду паровоза, вибухова хвиля вирвала бронійовану передню стінку, повбивала всіх фашистів, а з площадки все розметала і порозносила. Після короткого бою з фашистами партизани кинулись до вагонів, що були позаду паровоза. Переступаючи через трупи, освітили електричним ліхтариком вагон, і Соломія радісно вигукнула:

— Гармати стоять! — і метнулась по східцях до Тура, що зупинився біля розверженого паровоза.

Справді, у вагоні було дві 47-міліметрових гармати на резиновім ходу. І очі Тура зайнялися радісним блиском.

— Буде у нас своя партизанська артилерія. Ану, хлопці, витягайте цих дівчат на білий світ, — з хвилюванням і любов'ю відкрив замок гармати. — Тебе, Соломіє, розцілувати мало за таку знахідку, — любовним усміхом і потайним запитанням війнуло в його очах.

І, червоніючи, одвернулася Соломія. Не вперше зустрічала на собі цей допитливий погляд; він бентежив і зігрівав її; острах і теплу хвилю вчувала в ньому, неначе влітку перед глибокою рікою, в яку і радісно і боязко кинутись. Було до болю шкода, по-материнськи жаліла Михайла Созінова, що теж слідкував за кожним її кроком. Проте в уяві біля себе вона бачила тільки Тура, намагалася скоріше прогнати «дурні» думки, але вони знову негадано приходили, і дівоче серце тугіше стискалося в грудях.

«Це ж злочин, щоб в таку пору думати це», — картала себе, вважала легкодухою і намагалася по кілька день не дивитися ні на Тура, якого стрічала з радістю, ні на Созінова, перед яким чула якусь незручну, нерозгадану провину.

Партизани швидко і до ладу уклали на вози гармати; понакладали в сіно, в мішки і навіть насували за пояси снарядів і поспішно подалися до табору, бо вдалині уже закипав огнями другий бронепоїзд. Правда, він був не страшний, бо тепер на покаліченім роз'їзді валялися покручені рейки, але, чого доброго, фашисти могли кинути навздогін піший десант.

За колесами партизанських возів вибивався сніг, вузькими смугами проглядала земля. Сухо шаруділо обабіч дороги кучеряве колюче терно; не виполене людськими дбайливими руками, воно тепер буйно розрослося, покриваючи лишаями осиротілі поля; його дрібні і колючі чотирикутні засіки світилися м'якими голубуватими зернами паморозі. Журливо, неначе журавлі, курликали колеса, та на серці Соломії було прозоро і легко.

Це ж вона нарівні з усіма брала участь в диверсії. Хай небагато зроблено того діла, та якось стало відрадніше, що уміє не тільки пекти хліб, варити їжу партизанам, прати і латати шмаття.

В простих юхтових чоботях, в ватянці і солдатській шапці, з гвинтівкою за плечима, з холодною, покритою памороззю гранатою біля пояса, пригинаючись, сторожко ішла між деревами, чуючи, як в кожну її клітину просочується світла значимість життя, що найповніше сповиває тебе в молоді роки своїми надійними хвилями і зримо наближає береги щастя.

В чому ж тепер, у тяжку годину, передчувалось іще нерозгадане щастя? Може його принесло підсвідоме чуття любові, в якій сама собі боялася признатися, пізнаючи його то в болючім стискові серця, то в світлому погляді парубочих допитливих очей, то в легкому, немов ненарочитому, дотику тонкої, але твердої руки, то в доброму недоказаному слові, що приховує інше, значніше і глибше? А може то повно підіймалась та вселюбляча сила, що красить наше життя ділами і подвигами, як густий дивовижний цвіт, що всипає незрівнянною красою скромне і ще зовсім безлисте дерево? І те, і друге чуття тепер зійшлися у Соломії, як сходяться ріки, як сходяться над водою весіннього вечора у щирім звучанні два голоси — дівочий і парубочий, коли не тільки спів, а й луна, і зітхання берегів зливаються в єдину гармонію.

Біля лісового болота партизани з підводами пішли в обхід, а вона, сповнена пругкою задиркуватою силою, вирішила взяти навпростець. Легко перестрибувала з однієї чуть підмерзлої купини на другу. Вгинався грунт під ногами, з глибини шипіла, підскакувала вода, і сніг зразу ж ржавів, осідав.

На гарячий невисокий лоб дівчини упало з кущів кілька сніжинок і почали розтавати. Проте не стерла їх: незручний рух міг нарушити хитку рівновагу, і тоді, затримавшись на щетинистих болотяних шапках, могла б зав'язнути у твані. Завзято вискочила на берег, міцно затупотіла ногами, щоб оббити налиплий сніг. Чутким вухом здалеку вловила рух партизанів, і очі її щасливо глянули на величне високе верховіття.

— Вибити б тебе, Соломіє, та нікому, — відділився од дерева Тур і впритул підійшов до неї.

— Ой! — злякалась і зразу ж засміялась дівчина, а потім притихла, з хвилюванням і острахом помічаючи, як блідне його обличчя, тремтять куточки уст, а очі горять такою ласкою, що не відірватися од них, не заховатись. Вона навіть не знала, що в суворого, підібраного Тура може бути такий довірливий і ніжний погляд.

Навпомацки узяв її руки в свої, очима наблизився до її очей. Відхилилась назад, і він потягнувся за нею.

— Невже я тобі такий поганий? — подивився з докором і ніяковим усміхом.

І ці слова виводять Соломію з оціпеніння. Вона стрепенулась, відхилилась убік і кинулась бігти дорогою.

— Отакий ви і є поганий, — засміялася дзвінко, по-дитячи, і побігла, не чуючи землі під собою.

Зразу ж полегшало. Зникла ота натягнутість, що так мучила його: зрозумів — дівчині не байдуже до нього.

— А моя мама казала, що я гарний! — кинувсь навздогін за Соломією і, наздогнавши, охопив руками її плечі.

— Ану, без рук! — нагримала на нього, коли хотів щільніше пригорнути до себе.

Вдалині заскрипіли колеса, і Тур, притуляючись до дівочого плеча, неквапною ходою пішов по дорозі, не спускаючи очей з дорогого обличчя. На розстанні зупинився, поглянув на притихлу дівчину, торкнувся її плеча і, за гулом серця не чуючи свого голосу, заговорив:

— Соломіє, люблю тебе. Коли б ти так за мною, як я за тобою…

І пригадалася пісня, що бентежила його, коли жив ще у своєму селі над Десною, пісня, повна того чистого сподівання світлої любові, коли не тільки полюбити, а навіть і в думці подумати побоїться дівчина про когось іншого: є ж у неї сужений… Як тоді співала вечорина:

І, не дочекавшися відповіді, пригорнув до себе, поцілував у очі й уста.

Неначе од сну прокидаючись, подивилась на нього Соломія, зітхнула, і великі сльози покотились по її обличчі.