Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 208

— Що з тобою, дорога? — неуміло почав заспокоювати, дивуючись і боячись такого переходу настрою — від щасливого сміху до плачу. — Ну, не треба. Що згадалось тобі?

— Нічого, — одними устами відповіла, сама не знаючи, що робиться з нею. Чогось, що безслідно відходило од неї, було жаль, і радісно і лячно було перед новим, що нестримно напливало на неї. Як її не може зрозуміти Сава? — вперше по імені назвала його.

— Може в тебе що болить? Нездужається?..

— Ні… Саво, ти нікого не любив?

— Ні, не любив, — здивовано поглянув у її великі просвітлені щастям і сльозами очі.

— І я ніколи… Може ти тільки поважаєш мене?

— Ні, Соломіє… Коли б ти знала… Як побачив тебе… Та хіба ти сама не бачиш, як я за тобою? — поцілував у вогку од сліз щоку.

— Бачу, — тихо відповіла, не знаючи, чи прихилитись до милого, чи скоріше, скоріше піти, побігти лісом од нього, задихаючися в повені незнаного дівочого щастя. І те і друге бажання з однаковою силою коливалися в душі Соломії.

Мовчки пішли поруч, схвильовані і прояснені, побравшись, як діти, за руки. І не помітили, як підійшов до них Михайло Созінов і перелякано, обережно почав одступати назад, а потім тихо заспівав, щоб дати знак про себе. Тільки чого та пісня такою невеселою була?

ІV

Тепер Михайло збагнув всю силу свого чуття до Соломії. Досі воно заповняло його мінливими хвилями, де перемежовувались надія і тривога.

Надія збільшилась минулого року, коли Соломія, схопивши його за руку, повела до хати. І тільки пізніше почав догадуватися, що та радість нічого не віщувала йому: просто дівчина була надмірно схвильована зустріччю з батьком. Та й годі. І хоча, боліючи, бачив: Соломія уникає зустрічі з ним, сподівання не вмирали, як не вмирає непокірний корінь, пробиваючись крізь піщаний грунт. Іноді старався забути дівчину, і це на деякий час вдавалося, правда, не повністю, бо досить було побачити її ласкаву усмішку, почути м'який голос, і те, що туго затягалося, покривалося крихким льодком, виходило з берегів, а потім знову, смокчучи серце, влягалося тяжко і насторожено.

І раптом усе, усе безповоротно обірвалося. І зараз його думи, біль, чуття здибились, неначе крига у перший день льодоходу. І холодно було, і болісно, і противно. Він сам собі надокучив, як надокучає людина, коли вчинила щось непоправне.

Чого було сподіватися? Хіба він не бачив, якими очима стрічає і проводжає дівчина Тура?

І не розумів, що був правий лише наполовину: кохання, справжнє кохання, схоже на сонце, — воно ширшим робить наш духовний зір, просвітлює глибину, воно й притемняє те, що лежить поблизу. Тому тільки тепер на пам'ять прийшли і стали водно ті десятки притьмарених здогадів, що говорили про любов Соломії до Тура. А перше коли і помічались вони, зразу ж забувались, як окремі розсипані при дорозі зернини, над якими не замислюємося, що вони всередині мають живий росток, мають ціле життя.

Так само і Тур ні разу не подумав, що Соломію міг кохати його друг. Налитий по вінця тими могутніми хвилями, що підносять до розквіту усіх сил, він не бачив, що Михайло став якось уникати його, менш розмовляти, ввіходити в себе. Після перших неповторних зустрічей з Соломією він не витримав, щоб не похвалитися своєю радістю.

Морозним надвечір'ям вони поверталися до табору. На прогалинах пухкі сніги ще не встигли змінити рожеву сорочку на блакитну, ще не встигли дерева ввібрати в себе подовжені тіні, ще високі шапки на пнях переливалися денним сяйвом, а на небі вже під червоною хмариною стрепенулась вечірня зоря. З берез осипались переспілі сережки, і здавалося — тисячі крихітних рожевих ластівок лежали в ледве вигнутих снігових тарілках.

— Михайле, тебе тільки за твій винахід я б орденом нагородив, — потираючи промерзлі руки, промовив Тур.

— За який винахід? — одірвався од своїх невеселих думок.

— Ще й скромничає. Чи, може, іще раз хочеться повторити? Приємне завжди хороше по кілька разів чути, — засміявся, згадуючи в цей час Соломію і ті слова, що тисячі тисяч разів будуть говоритися і хвилювати серця. — Просто геніально: дійти до думки, щоб із авіабомб витоплювати тол. Наскільки це збільшить наші сили!

— Ти скоро дійдеш до того, що навіть цей сніг назвеш геніальним, бо він холодний, а не теплий.

— Не задавайсь, Михайле. Скільки я зривав бомбами, а от не догадався. Не доведеться тепер зайву вагу таскати на собі. І коли тобі ця думка прийшла?

— Коли? — пересмикнулось обличчя Созінова. І похапцем додав: — Після того, як зірвали бронепоїзд.

І це була правда.

Ідучи позаду партизанів, він тяжко поринав у розвихрені болючі думки; хотів утішити, що нічого не сталось, заспокоїти себе — і не міг. Яскраво бачив дівчину од першої зустрічі в лісі і до сьогоднішньої сцени. Тяжкий біль і глуха досада ворушилися проти неї і Тура, що забрав його щастя. Розумом він розумів, що це не так, але ж чи завжди розум може заказати замовкнути серцеві?..

Почалася та напружена боротьба, коли треба було приглушити роз'ятрену рану, дати інший напрям чуттям, перемогти себе. Немов за галуззя, почав хапатися за інші образи і картини, перевертати давнину років, потім знову із споминів, як із глибини, випливав на болюче плесо і знову утікав од нього. І все згадувалося з такою яскравістю, неначеб в першому звучанні ставало перед очима. Якщо бачив дівчину із батьком, перекидав думки на старого пасічника, затіняючи ним коханий образ. Коли потім уявив, як вона повзе до залізниці, зриває рейки, почав думати про руїни, авіабомби і все інше, обминаючи образ Соломії, хоча й не можна було відійти од нього, як від тіні. Тоді, хоч і не раз думалось про це, несподівана думка прийшла, про яку нагадав товариш.

— А в мене, Михайле, радість, — поглянув на нього Тур.

Здогадався, що зараз почує про Соломію. «Ну й нехай».

— Яка? — стримуючи себе, запитав ніби байдуже. Тур наблизився до товариша, охопив його шию правою рукою і ясним поглядом знайшов чорні, напружені очі.

— Закохався, Михайле. Ти іще не знаєш, яка це дівчина Соломія. Про таких тільки в піснях співають. І любить вона мене, як… кріпко любить.

— Це добре, — твердо промовив. — Щасливий ти?

— Щасливий, друже.

Смерканням прийшли у табір. Созінов пропустив у землянку Тура, а сам залишився надворі. Зняв шапку і мовчки рукою витер гарячий піт з чола. Знову болем кричало все тіло, і, щоб трохи забутися, пішов до підривників.

Між деревами майнула тінь, і дозорець з гвинтівкою напоготові став напроти нього. Тьмяно блиснув гранчастий мадьярський багнет, освітлений дальнім виблиском багаття.

— Добрий вечір, — привітався із партизаном, і той, випростовуючись, відступив крок назад, зливаючись із гіллястим розлогим в'язом.

В долинці біля багаття під шатром потемнілих дерев сиділи підривники, тихо розмовляючи між собою, їхні постаті так стиснули вогонь, що здавалось — він пробивався з велетенського зубчастого свічника. На вогнищі розпухлими сомами лежали три авіабомби з виверченими взривачами.

І хоча Созінов уже двічі бачив, як підривники з перегрітих бомб вибирають дорогоцінну вощину толу, проте й досі ця подія не втратила своєї першої свіжості, хвилюючого піднесення. Стоячи на пагорбку в тіні, він добре бачив усе багаття, бомби, що чорними ротами загрозливо наставились на живе партизанське коло.

— Лазорко, розкажи що-небудь про життя Ти ж так ловко і добре умієш говорити! — звертається до Іванця Свириденко. І всі партизани вибухають реготом, крім мовчазного спокійного лісовика Іванця. Уміє ж чоловік іноді й за день навіть слова не промовити, тільки, знай, люльку посмоктує та гак дивиться великими очима, немов розв'язує споконвічну загадку.

— Мовчун, мовчун, а жінку яку вибрав: і говорить, і сміється, і щебече, і співає, і на виду — води напийся, і розуму — хоч позичай без віддання. Ніяк не доберу, як він їй у коханні признався, — притворно дивується і зітхає Олекса Слюсар, завзятий співака і хитрун. Навіть один вираз його скуластого обличчя з лукавими темними очима говорить, що цей хлопець не з тих, які киснуть у всяку погоду.