Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 216

— Напали, здається, на слід! — скочив на Орла і, сторожко озираючись по боках, поїхав попереду, тримаючи напоготові автомат. Кінь грайливо танцював по снігу, вигинаючи голову до свого господаря. Недалеко від дороги Дмитро побачив обморожену, дельовану криницю, біля неї лежало відро, недбало гадючився мотузок. В цей час із березняка вийшов дід з батогом в руці і гвинтівкою за плечима. Побачив вершників і чимдуж пустився назад в березняк.

— Діду, почекайте! — гукнув Жолудь. Але старий тільки спритно, не по літах, запетляв поміж деревами, голосно кричачи:

— Шпигуни! Шпигуни!

Незабаром із лісу повискакували різно вбрані партизани; бачачи, що вершники не збираються ні втікати, ні відстрелюватись, кинулись до них, безцеремонне почали зсаджувати з коней.

— Шпигунів затримали!

— Чом їх пост не перепинив?

— Попались, сукини сини! — загомоніли партизани.

— Ану втихомирся! — злегка відштовхнув Пантелій високого чорноокого партизана, коли той хотів зірвати з нього зброю.

— Я тебе втихомирю! — відрізав високий воїн.

— Товариші партизани! Погано гостей зустрічаєте, — спокійно промовив Дмитро.

— Чого він нам баки забиває? Хай скаже, хто вас погнав сюди на мороз і погибель, — підняв чорноокий гвинтівку на Дмитра.

— Ану помовч, розумнику. І не бався своєю лялькою. Вояка найшовся! — Дмитро так визвірився на нього, що чорноокий, подумавши, неохоче опустив гвинтівку прикладом у сніг. — Товариші партизани, ми приїхали до вас. Хочемо влитися у ваше з'єднання, яким керує товариш Іван.

І Дмитро коротко розповів про свій загін та про зустріч з партизанами із загону імені Леніна.

Після цього настрій у всіх змінився. Уже ніхто не вигукував образливих слів, не збирався роззброювати, одначе не опускаючи зброї, супроводили в березняк; до табору не повели, чекаючи представника від штабу з'єднання.

Швидко опускалися зимові сутінки — сині на прогалинах, чорні під деревами і голубі на високих шапках дерев; під ногами різкіше заскрипіли сніги.

З глибини лісу збільшені сутінками вийшли чотири чоловіки. У переднього, рослого, була тверда, не лісова похідка, на грудях висів автомат, а з-під неглибокої вушанки вибивалося розкішне, переплетене памороззю пасмо кучерявого волосся.

Дмитро насторожився, не спускаючи очей із цього партизана. Неясні спогади глухо заворушились у пам'яті. Щось було знайоме в широкій прямій лінії плеч, міцній похідці, в русі руки, якою він відкинув із високого чола непокірний чуб. І враз аж трусонуло мозок, затемнило очі.

— Іване Васильовичу! — розриваючи коло, кинувся вперед.

— Дмитро! Дмитро Горицвіт! — Кошовий зраділо зупинився на мить, потім прискорено ступив уперед і, навхрест охопивши руками Дмитра, міцно стиснув його в обіймах.

Тричі поцілувались, відхилились назад і знову поцілувались. Од радості в Дмитра перехопило подих, задзвеніло у вухах, а серце так загупало, що здавалось — неначе хтось у сусідньому кварталі рубає ліс. Затуманеним зором він бачить осміхнене обличчя Кошового, веселі жмурки в очах, і шматок сизого неба в прорізі дерев, і серп місяця, що заходить за хмару, а може то зовсім і не хмара, а віття щедро сипнуло памороззю, бо знову місяць виплив на невелику чисту ополонку.

— Оце так зустріч! — не знаходить Дмитро слів, щоб висловити свою радість, і не чує, як з-під сплетення засніжених вій виступають дві прозорі краплини.

— Неждана і хороша, — усміхається Кошовий і захоплено оглядає Горицвіта з усіх сторін. — Прямо тобі вилитий партизан! Молодець, молодець, Дмитре. Воюємо, значить!?

— Воюємо, Іване Васильовичу! — не без гордощів одповідає.

Йому приємно прямо глянути в розумні іскристі очі колишнього секретаря райпарткому і вдвоє буде приємніше розказати, як жив і боровся з ворогом весь довгий час розлуки. Тепер у Дмитра не було потайників, куди неохоче заглядалось, не було сумнівів, що не так він іде життьовою дорогою. Відчуття значущості своєї справи зробило його сміливішим, добрішим і глибшим. Ці зміни, не відчутні в щоденних клопотах, якось несподівано випливали через деякий проміжок часу, і Дмитро, підсвідоме, більше чуттям, ніж розумом, усвідомлюючи їх, відчував міцну радість.

— Може і в начальники вийшов? Хоча навряд — ти не любиш бути на виду.

— Довелося полюбити, Іване Васильовичу. Часи інші настали, — гордовито відповів, дивуючись, що так йому легко тепер говорити про свої колишні тіньові закутки.

— Справді? Ким ти?

— Командиром партизанського загону.

— Слави багато, а мороки ще більше, — пригадав Іван Васильович колишню репліку Дмитра, і обоє щиро розреготались. — Радий за тебе, товаришу командире. Дуже! І я в чинах ходжу — командир партизанського з'єднання.

— Радий і за вас, товаришу командире! — Зразу ж виструнчився. — Приїхав зі своїми хлопцями до вас на пораду. Разом хочемо бити ворога, — Дмитро почав знайомити Дуденка і Жолудя із Кошовим.

— На більші оперативні простори хочете виходити?

— На більші.

— Добре діло задумано… Поїзди рвете?

— Рвемо, Іване Васильовичу… Мені навіть у снах ввижаються далекі перестуки вагонів. Найбільше хвилюєшся, коли поїзд наближається до міни.

— І в мене таке відчуття, — примружився Іван Васильович. — Чим рвете?

— Трофейними бомбами.

Дмитро розповів про свої підривні засоби.

— Інтересно, але дуже небезпечно.

— Небезпечно, Іване Васильовичу.

— Ми вас іншими новинками порадуємо: є у нас вибухові речовини і арматура для знесення поїздів. Москва допомогла… Сім'я жива?

— Жива.

— Як Ольга? Така сама щебетуха?

— Похмурніла, Іване Васильовичу. Наче дорослою стала.

Отак невимушене розмовляючи, пішли до штабу партизанського з'єднання. З кожним кроком наближався одноманітний м'який гуркіт. Незабаром підійшли до невеликої прогалини, де кружляли впряжені в керат троє коней. Пахло міцним потом, збитим снігом і свіжозмеленою мукою. Старий партизан виліз із землянки, розв'язав мішок і засипав зерном чотирикутній покатистий кіш. Зерно вдарилося в дерев'яні стінки, скоромовкою промовило «жить, жить», і камінь загудів глухіше, м'якше.

— Що це у вас — свій млин? — зупинився на мить Дмитро.

— У нас усе своє: і друкарня, і млин, і дубильня, і олійня, і навіть невеличка ковбасна фабрика.

— Спитать би, чи нема горілчаного заводу, — пошепки промовив Пантелій до Кирила.

— Тоді ти директором попросишся?

— Ні, знайомство з директором заведу.

Вартові пропустили в простору штабну землянку, і Дмитро вражено зупинився біля дверей: почув голос диктора, що натхненно говорив чистою російською мовою.

— Іване Васильовичу, Москва?!

— Москва, столиця наша, — усміхаючись, відповів Кошовий і познайомив новоприбулих із комісаром з'єднання майором Кузнецовим і секретарем партбюро Гірником.

Мов зачарований, забуваючи про все, припав Дмитро зі своїми бійцями до радіоприймача, вбираючи в кожну клітину неповторний голос Великої землі.

Саме знову передавали про величну перемогу наших військ під Сталінградом. Кожне слово було хвилюючою новиною, вливало силу і радість, і Іван Васильович, дивуючись, спостерігав, як суворе обличчя Дмитра, покрите негустими, але глибокими зморшками, привітно добріло і прояснювалося в майже дитячім захопленні, як перепечені морозом уста повторювали знаменні цифри і населені пункти…

— Щасливі ви, — звернувся до Івана Васильовича. — А ми зовсім були відрізані від світу, як скибка від хлібини.

— Коли б побільше таких скибок було накраєно.

— Новини часто доводилось виціджувати із запроданських газет…

— Ну, цю прогалину тепер можна заповнити. Ми не тільки слухаємо Москву, а й зв'язок налагодили з нею.

— З ким?

— З Українським штабом партизанського руху, — і Іван Васильович повідомив гостям багато значних новин.

Спати Дмитро не лягав до самого світу: жадібно розпитував і про події в Радянському Союзі, і про міжнародне становище, і про роботу партизанського з'єднання. Кожне слово, сказане Кошовим, було значуще, за ним відчувалося життя Великої землі, до якої Дмитро тепер так тягнувся, як соняшник до сонця.