Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 218

— Товариш партизан, — ніяково водячи жагучими чорними очима, звернувся оброслий мадьяр до Пантелія. — Ви нас… ви нас не…

— І не, і ні — не бійся. Повертайтеся до себе, беріть за карк чи за шию свого Хорті і всяких хортів. Ти хто? Робітник, селянин?

— Селянин… Желлир 16. Погнали на війну. Життя зашморгнули, — чорні очі мадьяра затуманились.

— А ви зашморгніть тим шиї, кому треба. Не сподівайтесь на готовеньке. Ех, несвідомі ви! В нашого колгоспника треба повчитися. Знаєш, шо таке колгоспник?

— Колгозішта!.. Знаю, знаю, — весело закивав головою мадьяр.

В хату вбіг розчервонілий Янчик Димницький.

— Брати-слов'яни, збирайтеся на майдан!.. А до нас пристав мадьяр Янош Балог. Комуніст. Чотири роки у в'язниці сидів. Каже: буду партизанити, поки Венгрія не стане вільною.

— Подружимо з ним, — твердо вирішив Пантелій Жолудь і підкреслено сунув зошит у кишеню, потім однією рукою притиснув до себе Димницького і загудів над його вухом: — Янчику-Подолянчику, поплинь, поплинь по Дунайчику.

— Пливемо на повний хід, — задиркувато відповів Димницький.

— А правда, хороша ланка виходить: Іван Василенко, Янчик Димницький, Янош Балог…

— Ланка дружби, Пантелію. — Тісно притулившись один до одного, вони виходять з хати.

Мадьяри проводять їх довгими здивованими поглядами. На світанку добрались до лісу. їдучи на своєму веселому Шпачку, Пантелій надокучав Дуденкові:

— Що ти за поет, коли навіть віршика не склав про наш напад. Був би я поетом… Ні, Кириле, не пурхала біля тебе муза. Справжні поети на ходу вірші пишуть. Доведи, що ти творець.

— Слухай, — усміхнувся Дуденко і почав декламувати:

— Досить, досить! Генія зразу видко, а розв'язку вірша й я без «коли б» знаю… Не подобається вона мені…

Після підрахунку виявилося, що в мадьярів було забрано біля двохсот гвинтівок і карабінів, та вісімнадцять пістолетів. А набоїв було обмаль.

Горицвіт наказав озброїти усіх дівчат-партизанок легкими мадьярськими карабінами.

XІ

Старість не красить людини. Тяжко змінилася останнім часом баба Орина: зовсім занедужала, поменшала, в землю вросла, та роботи не кидала. Ще восени почала скаржитися Софії:

— Ноги обважніли, дочко, не слухають. Відходили своє — відпочинку просять… Ти мені квасолю піднеси — буду теребити, або соняшник почухраю.

— Нащо воно вам? Я й сама з дітьми все пороблю.

— Ні, дочко. Коли щось робиш, воно і на душі легше стає, не так про горе думається. З одними думками тепер не сила оставатися мені. Подумаєш про недавнє життя-щастя, а на теперішнє лихо звернеш, то й остання кров замерзає усередині. Робота втішає чоловіка. Не можна нам попустому жити… Коли б це так умерти, щоб ти із ділом впоралася і мене затепла поховала.

— Чого ви про таке говорите? Страшно мені. Живіть, бабо.

— Нема чого стращатися. Відколи світ та сонце стоять люди вмирають. Смерть вісті не дає тільки молодим, а я її вже за плечима чую… Страшно тільки не совісному вмирати в старі літа.

Зима була морозна і забитна. Тим-то за всю холоднечу Орина навіть словом не обмовилась про смерть. А коли пригріло весняне сонце, коли одного разу вбігла до хати закосичена пролісками Катерина, баба, дивлячись на те обвітрене пахуче дитинство, пригорнула внучку до себе, вийняла з коси одну голубеньку квітку, зітхнула і знову, пізніше, заговорила з Софією про дальню дорогу.

— Хоч би ще раз перед смертю нашого Григорія побачити. Зниділа ти, дочко, без нього, і мені тяжко. Все у снах його маленьким бачу. Живий, виходить. Тільки де він теперечки по світі ходить? Хоч би слово, півслова через когось передав…

І під цей тихий, одноманітно розсудливий голос на вії молодиці наверталися сльози, пропікали гарячі змарнілі щоки. І знову виринав перед очима Григорій і зникав, як зникає утлий човен на потемнілій розбурханій річці. А іноді навіть у болючій думці не могла дотягнутися до образу чоловіка, побачити його. Зі страхом помічала, що в дорогих рисах, в отій далекій далечині з'являлося щось нове, тривожне і нерозгадане. Тому поспішала до фотографій. Але й вони, вицвітаючи, з часом почали повівати якоюсь дивною застиглістю чи то холодком. Бо у серці молодиці всі риси чоловіка були незмірно кращими, дорожчими, живими.

— Не треба плакати, дочко… або поплач, поплач. Воно, дивись, легше стане. Не раз і мені за своїм плакати приходилося, коли з бурлаками ходив на ті заробітки. Мозолем і кривавицею кожна копійка обкипала. Сироти ми обоє були. А тепер при живому батькові діти сиротами стають… От чує моя. душа, що скоро Григорій або сам заскочить, або небезпремінно обізветься.

І справді, через кілька днів, надвечір, коли Софія повернулася з нової панщини, зайшла почорніла, висушена жінка в благенькому вбранні. Її змарнілий вид туго стягнула шершава, у вітряних лишаях шкура, а червоні, втомлені очі горіли, як дві рани. Привіталась і тихим голосом попросила води. Але зір у жінки був такий голодний, що Софія зразу догадалась: не води хотілося мандрівниці. Нагодувала жінку, розговорились, і та подала їй невеличкого листа.

Мало не умліла Софія і, схопивши обома руками задавнений, пройнятий дощами і потом папір, вибігла на подвір'я, щоб на самоті прочитати той трикутничок. Забула про все. Неначе увесь світ нахилився над нею, приголубив теплою рукою, прояснив затуманені очі.

— Григорію мій! Грицю! — покликала до себе чоловіка, ніби він міг її почути, і притулила до грудей дорогі слова. А великі мовчазні сльози тихо капали на босі смагляві ноги, на молоду траву і входили у весняну землю. Кілька краплин так засвітилися в зіллі, що сама Софія подумала б — роса мерехтить.

Прибігла Катерина і з острахом прикипіла до землі невдалік плоту, дивлячись на матір.

«Тата вбито!» — аж вросла в землю в німій скорботі. Але коли мати підвела на неї очі, з радісним криком кинулась до неї:

— Мамо, тато листа передав?.. Передав?

— Передав, дитино. І тебе згадує, цілує. Прочитай, дочко, — подала Софія нагрітого серцем листа.

А невідома жінка поспішала. Дуже поспішала. Софія ледве встигла написати кілька слів, щоб вони хтозна через які руки попали до чоловіка.

«Дорогий Григорію! Змучились ми. і скучили за тобою. Мені здається, що я вже тебе ціле життя не бачила Діти виросли, витягнулись без тебе і все чекають свого тата. Люба говорить: «Прийде мій тато, візьме мене на руки і високо-високо, аж до самого неба підійме». А до мене на руки не йде. Баба Орина дуже постарілись і хотіли б ще хоч раз побачити тебе. І всі ми тебе виглядаємо кожного дня, Григорію, і кожної ночі. Усі ми до самої землі кланяємося тобі. Спасибі, що не забув нас, а ми тебе до кінця віку не забудемо. Іще передаємо наш низький поклін партизанам, що ходять з тобою в бої. Ми всі хочемо, щоб вони дожили до того дня, коли стрінуться зі своїми сім'ями, дітьми. Твоя вірна жона Софія».

Невідома жінка уважно прочитала листа і сказала Софії закреслити останні рядки, де згадувалося про партизанів. На німе запитання пояснила:

— Може десь у чорні лапища попаду.

— Партизанка ви?

— Партизанка, — і вперше за весь час усміхнулася.

— Я вам якусь одежину попошукаю, переодягнетесь, — кинулась Софія до скрині.

— Не треба, — рухом руки хотіла зупинити її партизанка, — не зобижайте себе.

— А це й не моє.

— Чиє ж? — здивувалася.

— Людське.

— Склад у вас, чи як? — недовірливо підвела брови.

— Який там склад… Я входжу в групу сприяння партизанам. Допомагаємо чим можемо нашим оборонцям, — тихо відповіла Софія і подала свій найкращий одяг.

— Хто ж керує вами?

— Підпільна парторганізація.

— Листівки на телеграфних стовпах — це ваша робота?