Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 222

І тільки тепер Марійка, мліючи коло мертвого чоловіка, побачила, що біля незнайомої повішеної жінки стояло двоє дітей, притуляючись личками до босих ніг матері.

XІІІ

Опівдні Горицвіта і Тура викликали у штаб партизанського з'єднання.

Доручивши командування загоном Созінову, який, трохи накульгуючи, саме увійшов у штабну землянку, Дмитро осідлав ко'ня, старанно підтягнув попруги і прислонився спиною до дуба, чекаючи комісара, що пішов у штабний взвод.

Шумів ліс прозоро-жовтими крильми. Трава уже застелила всю землю, і торішній лист, здиблений молодим проростом, попелясте просвічувався дивовижно крихітними сітчатками.

Із голови ніяк не виходила страта людей в його селі, зникнення сім'ї. Посилав одного партизана в Майдани, але й там нікого не було з його рідних. Примруженим, натомленим оком бачив продовгуваті смуги непротряхлої землі, вкритої білими і ліловими квітами, почорнілу і димчасту до вільгості кору дерев, молоді пагінці, оповиті сизим оксамитом, і знову, затемняючи все, виринала його сім'я.

Невже більше не побачить її? — кидало в холод. Тривожні і заспокійливі думки переважували одна одну, як шальки на висячих терезах. А на серці було так, начеб хто його ізнизу стискував вузькими довгастими пальцями: стисне і відпустить, стисне і відпустить. І дивно: чим до'вше він думав про своїх, пригадуючи все минуле, таке дороге й далеке, тим більше вкорінювалась надія, що таки вони живі, що не могло бути життя таким несправедливим до нього.

«А чим ти кращий за інших?» — строго допитувалась невгомонна думка.

«Нічим, — зразу ж погоджувався. — Та в тому й сила людини, що надія живить її і в найтяжчі хвилини, як братня кров згасаюче життя».

— Вирушаємо? — під'їхав Тур. Трохи далі за ним притримували коней охоронці. Дула їхніх карабінів спиралися на підрізані гриви, охороняючи лісову дорогу з двох боків.

— Поїхали, — одірвався од напливу думок. Легко, одним помахом скочив на свого точеного красуня.

Граційно вигинаючи шию, заграв під ним Орел і м'яко опустив копита на тлусту чорносиню дорогу. Погладив коня біля вух, і він, округляючи шию і косуючи розумним синім оком, потягнувся, як довірлива дитина, до свого господаря.

Дмитро вийняв з кишені шматок хліба, і Орел підхопив його м'якими губами, замахав головою.

Орел і Вітер ішли поруч по вузькій лісовій доріжці так, що раз од разу нога Дмитра торкалася Турової.

— Як ти думаєш, Дмитре Тимофійовичу, чого нас у штаб викликають?

— Чого? — замислився, одганяючи ті самі думи. — Весна іде.

— Орати пора? — насмішкувато примружив око.

— Ні, жати, косити настав час, — зрозумів натяк Тура. — Життя тепер інакше пішло у нас: спочатку жнива, а потім оранка.

— Це правда, — погодився Тур. — Великі діла наспівають.

— Знаєш, — раптом прояснів Дмитро, і добра жмурка заграла в його чорних очах: — колись я читав розмову товариша Сталіна з одним чи то журналістом, чи то письменником. І там товариш Сталін сказав, що великому кораблю — велике плавання… От це неначе про нас тепер сказано. Пливли ми спочатку, як рибалки на душогубці. По одному фашисту вбивали, діяли розрізнено, а тепер — яка сила! Так і сказав товариш Сталін: великому кораблю — велике плавання. Ти неодмінно ці слова усім партизанам розтолкуй. — І замовк, сповнений тими згадками, що так тісно єднали його і з Великою землею, і з тим світом, що принесе щастя усій землі. Нікого ж із рідні не було в Дмитра на тому великому привіллі, тільки був у нього там єдиний порадник, друг, батько і полководець — великий вождь. Хоч би краєчком ока побачити його.

Вбрід перебрались через яругу, яка заросла ліщиною. Орел, розбиваючи грудьми хмари, ішов легко і обережно, неначе плив по зеленавій воді. На тому березі хтось невидимий суворо запитав:

— Пароль?

— Радянське Поділля! — відповів Тур, оглядаючись навколо, але так і не побачив дозорця.

Доки доїхали до штабу, пролунало іще кілька окликів, неначе сама весняна земля, пробуджена першим громом, обзивалась до своїх синів.

Іван Васильович Кошовий, комісар штабу партизанського з'єднання майор Кузнецов і секретар партбюро Гірник радо зустріли Горицвіта і Тура. В напівтемній вогкій землянці на столі зеленіла пошпилена тоненькими прутиками карта. Дмитро зразу ж побачив примхливо вигнуту смугу рідної ріки.

— Як живеш-можеш, командире? — дужо стиснув руку Кошовий.

— Погано, товаришу начальник.

— А я думав, що ти нас порадуєш.

— Мало радості. Фашисти впень вирізають наші родини і села. Партизани діла просять.

— Дуже просять? — виключив радіо, що саме передавало марші.

— Дуже.

— От за це й спасибі… А ти кажеш: нерадісні вісті привіз.

Іван Васильович усміхнувся, а Дмитро ще дужче нахмурився.

Сонячний промінь із крихітного віконця якраз упав хитким промінням на злам Бугу, до якого притулився районний центр, обведений червоними стрілами.

Тільки Дмитро з цікавістю нахилився над картою, як тихо заговорив Кошовий:

— На велике діло викликано вас, товариші. Наша розвідка доповіла, що в районному центрі зараз скупчилось до восьмисот фашистів. Крім того, в будинку відпочинку зібралося нагулювати жир шістдесят офіцерів. Є відомості, що ця чорна сила із поліцією буде кинута на придушення партизанського руху. Штаб нашого з'єднання вирішив першим напасти на ворогів.

— Це діло, — схвально кивнув головою Дмитро і вже не зводив очей з Івана Васильовича, ловлячи кожне слово і зразу ж розмірковуючи, як перетворити його в життя.

Іван Васильович коротко розказав план операції, а потім поставив завдання перед загоном Горицвіта:

— Тобі, командире, прийдеться взяти під контроль дороги, що ведуть до міста. І не пускати туди нікого. Затримувати всіх підозрілих, знищувати ворогів народу. Коли ж почнеться наступ — твоє місце отут, — показав на карті. — Завтрашньої ночі твій загін повинен осідлати правобережні дороги.

— Єсть, осідлати правобережні дороги, — підвівся з-за столу.

Посиділи біля карти, обмірковуючи план нападу.

— До операції в тебе ніяких зауважень не буде? — запитав Іван Васильович Дмитра.

— Зауважень? — перепитав по звичці, виграючи час для сформування думки. Поволі підбирались перші слова, а очі охоплювали знайому побузьку місцевість.

— Будуть. Коли ми переріжемо шляхи, то села, що лежать далеко від міста, цілком перейдуть у наші руки. Неодмінно треба зразу ж повести агітацію, щоб всі селяни, хто має зброю, пішли бити фашистів. Немало таких знайдеться. Вогнем дише народ на ворога. Ми ж матимемо дві вигоди: швидше з поганню розправимося і людей навчимо боротися за своє право. Зброєю навчимо.

— Вірно, командире, — підтримав Дмитра секретар партбюро і звернувся до Тура. — Вам керувати цією важливою агітмасовою роботою. Від штабу сьогодні ж пришлю на допомогу партійних працівників. Зводьте на ноги людей. Кріпко зводьте, щоб цей перший великий бій ми виграли малою кров'ю.

— Будемо працювати, — коротко відповів Тур.

— Ну, ні пуху ні пера, — попрощався Іван Васильович. — Чогось сумовитий ти, Дмитре Тимофійовичу.

— Така вже вдача, — стримано відповів, не бажаючи розповідати про своє горе.

— Да, кров у тебе не дуже весела, — погодився. — Бувай здоровий, друже.

І від цього вперше сказаного «друже» стало тепліше на душі у Дмитра, а в уяві водночас поволі окреслювався план нападу на район, і він уже бачив початок бою біля самого Бугу.

— Бувайте здорові, Іване Васильовичу, — і, пригинаючись, швидко вийшов із землянки.

— О, ледве не забувся! Почекай, командире! — гукнув навздогін Іван Васильович і поквапно підійшов до Дмитра. — Скажи, що тепер твій Андрій робить?

— Навіть не знаю, Іване Васильовичу, де він.

— Як не знаєш?

— Просто, — і розповів усе про сім'ю.

— Чого ж ти навіть не обмовився?

— Для чого?

— Як для чого? Думаєш, нам нема діла до твоєї родини?

Уже може б розшукали досі. Ти, певне, не знаєш, що твій син помагає партизанам?