Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 220

Які то були весни перше? Кожна грудочка співала в її руках чи під ногою, як жайворонок. Дорогим убранням красувалося село, наче наречена, а дівоча пісня од світу і до світу не влягалася на спочинок. А тепер тої пісні тільки й почула, коли дівчат у неволю гнали. Саме небо плакало, чуючи ту пісню… Коли вже полегкість настане? Хоч би ти, сину, прийшов, своєю рукою потішив стару матір, приголубив дітей…

І ниє серце вдовине, болить, як перед горем людським.

Вулицею чути чиїсь обережні кроки, і вона, крадучись, підходить до крайньої яблоні. Висока постать зупиняється на мить біля її воріт і зразу ж, злодійкувато горблячись, прямує далі.

«Ліфер Созоненко, — пізнає і проводить очима ненависну тінь. — Чого він?»

Докія безшумно виходить на вулицю і зупиняється біля плоту. На воротах бачить накреслений крейдою невеликий хрест.

«Намітив проклятий», — і хапається руками за пліт, боячись, щоб не впасти од нестримного болю всередині. Потім сторожко прямує вулицями, придивляючись, чи нема ще де помітки. Такий самий хрест бачить на воротах Карпця і тихо стукає у раму. Згодом у вікні з'являється постать, вся у білому, довго дивиться на Докію і зрештою відчиняє сінешні двері.

— Це ви, Докіє Петрівно? — дивується Василь Карпець. — Що вас принесло? Чи не Дмитро щось доручив?

— Ні, Василю. Лиха година мітить нас…

— Тікати треба, скоріше тікати. Біжіть за своїми, — спішить до хати Василь, вислухавши стару. — Уже світати ж починає…

Тільки почало розвиднятися, як вітер доніс з Великого шляху притишений рев машин.

Андрій прожогом кинувся до клуні, виніс драбину і поліз на стріху. М'яка сизувато-молочна синь весняного світанку опускалась на зелені поля, на високу могилу. За селом, як вартові, стояли непорушне чорні безлисті дуби. Машини зупинилися на царині, з них повискакували дрібні темні постаті і почали, обабіч од шляху, розсипатись полем і долинкою, охоплюючи дугою село.

Не зліз, а скотився з драбини хлопець.

— Мамо! Бабо! Тікаймо в ліс! Зараз же тікаймо! — вскочив у хату і почав будити Ольгу.

— Ти чого? — спросоння скривилась і незадоволено тріпнула рукою дівчинка.

— Гестапо їде! Збирайсь!

І дівчинка, зразу ж широко розплющивши очі, зіскочила з ліжка, швидко закружляла по долівці, не попадаючи руками в рукава.

— Клунки покиньте! Нічого не беріть, тільки чоботи та сачки. Прямо через поле — в ліс. І на болота. Я вас наздожену! — порядкував Андрій.

— Куди ж ти? — запитала Югина, наспіх запинаючись хусткою.

— Сповіщу людей, щоб тікали.

«Сину мій, кровинка моя». — болісно стиснулося серце в матері.

— Оберігайся ж, Андрію. Не буде тебе…

— Знаю, знаю, мамо! — нетерпляче махнув рукою. — Не баріться! Городами біжіть, — схопився за гриву, вскочив на коня і вилетів на шлях, тільки курява закрутилась позаду.

«Сину мій, кровинка моя», — на мить застигла мати серед подвір'я, притуляючи заломлені руки до грудей і впираючись підборіддям у сплетені пальці.

На очі навернулися сльози. І тепер через сина вона краще пізнавала Дмитра, і не було їй в світі дорожчої людини, що так несподівано колись затьмарила хмурою впертістю дівочу радість.

А курява підіймалась і застеляла шлях. Стихало курликання копит, і влягався пил. І нікого, нікого на світанковому шляху.

«Сину мій, кровинка моя», — тремтить серце, як росина на скошеному стеблі, а очі дивляться в далечінь, хочуть побачити, розгадати майбутнє, зустріти на шляху Дмитра з Андрієм, мовчазних, поважних, як перше колись із поля повертались.

Та німує шлях.

— Ходімо, дочко моя, — Докія торкнулася рукою її плеча.

— Ходімо, мамо, — неначе прокидаючись зі сну, промовила. І то «мамо» було так сказано, що аж стрепенулась Докія, Зрозуміла, що робиться на серці Югини, заспокоїла її:

— Нічого, дочко. Перетерпимо. Не раз нагорюємось, наплачемось, а перетерпимо, дітей збережемо. А потім так заживемо! На руках Дмитро носитиме тебе. Спом'янеш моє слово. Та й пішли, доню.

Мовчки минули шлях і, вже спускаючись в долину, оглянулись назад.

Пишною білою хвилею підіймався їх сад, зеленими вогниками перехитувались під хмарами тополі, із вишняків червоно блиснули шибки хати та й погасли. Стежками, поза городами, з клуночками, вузликами в руках поспішали до лісу поодинці і невеликими гуртками чоловіки та жінки. Десь окрай села скреготнув чергою автомат, на мить плеснув жіночий крик і обірвався. Зупинилась Югина і знову прискорила ходу.

Із лісу пішли на болота в непролазні зарості вільшини і верболозу. Несказанною блакиттю грала в зелених берегах вода; дурманячи голову, міцно пахла кінська м'ята, татарське зілля, а над болотом тужили чорні білогруді лугові чайки.

«Чиї ви? Чиї ви?» — горюючи, запитували вони утікачів, і Югині здавалось, що птиця питає про її дітей.

«Отця і неньки», — відповіла в думці, пригинаючи і вминаючи на невеликому пагорбі верболіз, щоб можна було прилягти у схованці.

«Де ж тепер Андрій?» — знову прокинулась тривога, і кожної хвилини підводила молодицю з кущів.

Коли Андрій ускочив у двір Бондаря, на другому кінці вулиці вже з'явилися фашисти.

— Рятуйтесь, діду! Гестапо! — гукнув хлопець і галопом виїхав з подвір'я.

— Ти куди, чортове насіння? — гукнув Сафрон Варчук, коли хлопець вилетів на майдан.

— За вашою смертю спішу! — злісно закусив уста, підганяючи коня нагаєм.

— За моєю смертю, щеня!? — Але поки Сафрон зривав з плеча гвинтівку, хлопець уже був далеко від нього.

— Брешеш, не втечеш. І ч, погань проклята. Не вирвеш з корінням — хвильки спокійно не проживеш. — Андрій уже зник у другій вулиці, а Сафрон попрямував до школи. Досадно було на райуправу: подаєш ті списки, а забирають людей мало… «Чи нема там їхньої руки? Самі, сукини сини, розведуть партизанів. Насилу-насилу домігся, щоб тепер прочистили село… Видать, не сподівався Бондар такого. Утік би давно. Хитро я обтяпав дільце, — і мимохіть подумав про майно людей, які мали сьогодні розпрощатися зі світом. — Хоч би Ліфер з Митрофаном не почали раніш порядкувати… Послати б їх кудись з якимось дорученням… — В хвилюючі думки неприємною згадкою вплелися слова Андрія. — І ч, щеня. Ще мамине молоко на губах не обсохло, а він за чиєюсь смертю їде. На той світ поїдеш з сукою, що виплодила таке добро». Пересмикнувся од злості Сафрон і не помічає, що прямує на гестапівців, які ведуть Івана Тимофійовича. Плачучи, позаду іде Марійка.

— Сафроне Андрійовичу, за що така напасть на нас? Заступіться, Сафроне Андрійовичу, — благаючи, ловить за руки Варчука.

— Нехай ваші більшовики заступляться за вас, — зло перекошує обличчя, висмикуючи руки з чорних, чіпких пальців Бондарихи.

— І заступляться. Ти ж, Іудо, як скажена собака, у безвість підеш Марійко, не згинайся перед мокрицею. Чуєш! Він твоїх ніг не годен цілувати. — Іван Тимофійович, накульгуючи, з презирством і ненавистю дивиться на чорне носате обличчя Варчука і прямує курною вулицею до своєї смерті.

Та його слова не можуть заспокоїти дружину, — наче причинною стала. Округлились очі, наповнені сльозами і мукою. Вона знову кидається до Варчука, і той довго не може вирватися з її рук. Потім Марійка бігцем наздоганяє, гестапівців, плачучи, поривається до Івана.

Зашкваркотіла чужа мова, і вся середина загуділа у жінки, коли на її спині загупали приклади.

Відкинулась жінка назад. А із рота вперед вдарила цівка крові, зачервонила зуби й уста.

Схлипуючи, Марійка рукою тягнеться до коміра, розриває петельки і опускає руку до висохлих землистих грудей.

Що це із нею? Невже це не сон? Невже не сон?.. Ось прокинеться і знову побачить себе на подвір'ї зі своїм Іваном, побачить Югину, Дмитра, внучат… А всередині щось кипить, забиває болючий подих. Рукавом обтирає губи і раптом скрикує, побачивши на полотні смугу запеченої крові.

Похитуючись, скривавлена, з розплетеними косами, біжить за чоловіком. Темніє в очах, чи то прокляті шинелі затемнили увесь світ? Краєчком ока помічає, що гестапівці женуть Софію Шевчик. За материну спідницю вчепилася меншенька дочка, а старша йде, нахиливши голову, затінена чорною терновою хусткою.