Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 235

— Ти що робиш? — здивовано подивився на партизана.

— Чехова читаю. Інтересна книжка, тільки листків нехватає. Зачитали хлопці.

— Знайшов час.

— А що ж робити тепер? Кулеметом до артилерії не дістанеш, а фашист лісу боїться, не йде. Чого ж час марнувати? — і засміявся. — Тут такі меню ловкі складено: порося із хріном, порося без хріну і хрін без поросяти. Я думаю, що ось нещодавно ворогам попався хрін без поросяти. — І знову засміявся.

«Невже йому зараз до книг?» — допитливо подивився. А партизан уже заглибився в читання, усміхаючись і задоволене водячи губами. Проте не забував раз у раз сторожко оглядатися навколо, висовуючи голову з щілини.

Не звертаючи уваги на шалений обстріл, до Дмитра під'їхав Созінов, а трохи згодом і Тур, заклопотаний, втомлений і знервований. Аж здивувався Дмитро, побачивши таким свого комісара.

«Може турбує доля дівчини?» — подумав, підходячи до Созінова, спокійного і зосередженого, що виймав із планшетки карту.

— Чого, комісаре, поблід? — кинув косий погляд.

— Жінки розтривожили. Підняли крик, плач. Вдарить снаряд, так вони не по щілинах біжать ховатися, а збиваються разом. Насилу якось втихомирив. Ну прямо не можу дивитись на бабські сльози.

Лягли на землі перед розстеленою картою.

— Привіз новини із штабу, — зручніше умостився Созінов на траві. — Маємо наказ із Москви від штабу партизанського руху вирватися з оточення і вийти на територію України, окуповану Румунією. Сьогодні ж починаємо марш на південь. Завдання нашого загону — розірвати кільце, дати усім вийти з оточення, а удар прийняти на себе. Маршрут такий: спочатку на Яцьківські ліси, потім виходимо в Чечельницький район, форсуємо річку Рівець — теперішній кордон, і тут, в цьому лісі, — показав окреслене кружальце на карті, — знову сходимося всіма силами.

— Он як, — задумався Дмитро.

— Завдання відповідальне і тяжке, — Созінов для чогось поправив кобуру, ясно стрівся очима з Туром. — Особливо непокоїть, що в нас сотні мирних людей, не звиклих до боїв і маршів…

— Тому нам треба провести бій навально і майстерно, — промовив Тур. — Зараз скличемо партійні збори.

— Зараз же, — тихо відповів Дмитро, уже думаючи над планом операції.

Незабаром із взводів і навіть застав, зосереджено і гордовито, почали сходитися на галяву комуністи.

— Великі діла, братці, надходять, — проводжаючи їх очима, говорили партизани.

— Такий час.

— Над нашою долею думають.

— Над нашою… Як і завжди.

— Перевіряй, хлопці, ще раз зброю, щоб пилинки не було…

Увечері танки почали стріляти ракетами в ліси і незабаром в повітрі закружляли літаки. Пронизливо, холодячи душу, верещали авіабомби, гупали в м'який болотяний грунт, було чути, як вони вганялися в глибінь і аж потім глухо розривалися.

Прориваючись із оточення, ударна група погнала на мінне поле отару овець. Засвітилися рідкі спалахи, прогриміли вибухи, вгору полетіло розвержене, покалічене м'ясо. З жалісливим криком заборсалася темінь, неначе ріка, і нові розриви, наздоганяючи спалахи, половинили перелякану і залиту теплою кров'ю валку. За мінним полем зав'язався бій. Раптом прорвавши німецьку південну лінію, Дмитро фланговими ударами почав ширше розтискати її розведені кігті. Безладний ворожий вогонь, нагнітаючи коловорот гарячого повітря, перехресними дорогами обрушився на партизанів Дмитра, майже не зачіпаючи ворота прориву. Сюди зразу ж за ударною групою потекла голова колони; метнулися патронати. Але в нічній метушні партизани не встигли вчасно вивести родини двох рот.

Чималу паніку своєю несподіваною появою зчинив партизанський броневик, якому вдалося після перших трьох пострілів підбити танк. Коли приголомшений несподіванкою ворог почав опам'ятовуватись, підтягати свіжу силу, партизани проскочили крізь широкі ворота, а загін Дмитра, відступаючи назад, потягнув фашистів за собою до лісу, аж поки знову не зімкнулися кігті оточення. Крива лінія оточення тепер позначалася різнобарвними огнями ракет.

— Маневр проведено блискуче, — підійшов до Горицвіта Созінов.

— Маневр проведено препаскудно, товаришу начальник, — похмуро відповів Дмитро.

— Чому?

— Родини на нашій шиї залишилися, чи ні? Тепер, коли самим доведеться прориватися, вони зв'яжуть нам руки і ноги. Ти знаєш, як жива трава зв'язує плавця?.. Погане діло.

— Може якось вискочимо? — хотів розвіяти важкі думи Дмитра.

— «Якось» — дурне слово, — відповів сухо і невдоволено. — Я ще на командирському розборі повернусь до цієї операції. Завтра вночі ти будеш пробиватися із Симоном Гоглідзе. Трудно буде прорватися. Але Гоглідзе повинен і в самому пеклі знайти прохід. А я залишуся тут із штабною охороною і невеликим прикриттям.

— Може я замість вас останнім відходитиму?

— Ні, потрудіться виконувати наказ! — Лихий, пішов у темряву назустріч дудонінню і частим спалахам ворожих кулеметів, що, здавалось, захлиналися власним огнем.

Боляче і досадно стало Михайлові. Коли б він був винен у цьому… На війні, як на війні — все буває. Кому потрібні твої переживання? Діло потрібне! І він швидко пішов відводити з півдня першу рогу, щоб поповнити нею найрідше прикриття на західній дільниці лісу. Повз нього Пантелій Жолудь мовчазно проносить щось важке і чорне.

— Що, вбитий? — підсвідомо догадується.

— Вбитий. квген Свириденко. Не дочекався хлопець… — не договорює Пантелій. Тільки зітхання вирвалось.

Созінов механічно здіймає шапку з голови, підходить ближче до Жолудя, який кладе Свириденка на траву. Далекий світ зорі тьмяно освітлює спокійне обличчя партизана, нерухомі руки його широко розкинуті, до них м'яко торкається жива росиста трава. І враз начальник штабу виразно чує якийсь шерех. З надією, хвилюванням і острахом він припадає до бійця.

— То годинник б'ється на грудях квгена, — скорботно в тиші лунають слова Пантелія. — Час не спиняється, його не вбити ворогам.

XXVІ

Нарешті після впертої стрілянини на південному заході одна за однією піднялись три ракети.

— Проскочили, — полегшено зітхнув Тур, пригинаючись до самої гриви коня, щоб не зачепитись головою за гомінке гілля, налите прохолодою і росами.

Дмитро нічого не відповів. Оті червоні пелюстки, що облітали і гасли в тривожному небі, зразу ж одірвали його думи од загону, і всім мозком оволоділи тепер штабний взвод і група прикриття, що захищала Біле озеро.

Дорогою проїхав броневик, сліпучо освітив узлісся, і тіні, наздоганяючи одна одну, так заворушились у лісі, що здавалося, наче на землю падали і підводились, ідучи у безвість, живі сплетення велетенських перехресть. Кулемети навмання застрочили по стовбурах, виточуючи з них весняний сік. Лунко відщеплювались тріски, глухіше — кора; тріщали, шуміли і зітхали перебиті гілки. Якийсь наполоханий жеребець звівся на диби, заіржав.

— Стій, холеро! — і задзвеніла уздечка.

І тільки стихала стрілянина, в кущах, спочатку несміло, подавав голос соловей, обзивався другий, і увесь ліс починав співати — урочисто, радісно, немов кожне дерево, перехитуючись, перебирало невидимі переливчасті струни.

«Що ж, і пташина привикає до війни», — майнула непрохана думка, відриваючи від напруженої сіті планів і образів. Вирісши на лоні природи, Дмитро, навіть сидячи над картою, завжди мислив образно і так в уяві освоював місцевість — шляхи і стежки, ліси і переліски, болота і озера, що часто, вперше проїжджаючи ними, він оглядав усе, начебто воно було давно-давно знайоме. Абстрактну думку йому важче було охопити, і тільки коли вона обростала картинами — розкривалась легко і глибоко, як несподівана галявина в тінистім чорноліссі. Око ж мав гостре і пам'ятке. Кине думкою на якийсь шматок землі — і вже він спливає перед ним зі своїми неповторними обрисами, покраяний дорогами, як хлібина ножем, обсіяний згадками, як нива зерном.

Уже в який раз він перебирав в уяві увесь закільцьований ліс — і нічого путнього не міг вигадати. Прорватися тепер можна було тільки до річки, де засіли мадьяри. Усі дороги були перехоплені броневиками і танками. Не мадьяри і не річка лякали його: мадьяри вночі навряд чи устоять проти рішучого натиску, а річка була вузькою — звичайною деревиною можна було з'єднати низькі береги. Але за нею починалось болото, нешироке та грузьке, непрохідне весною.