Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 236

Партизани мовчки чекали його наказу. І тільки Тур розумів, як неспокійно на серці командира.

Від Маркового поля проїхав танк, вдарив із гармати в ліс, і злякано кинулась утікати в яри божевільна луна, немов боячись, що її придавить перебите снарядом гіллясте дерево. І раптом блиснув великий зубцюватий кущ червоного сяйва, а потім усім лісом струсонув громохкий вибух.

— Ще один підірвався! — промовив хтось чистим тенором.

— Туди йому й дорога.

Після вибуху з поля міцніше вдарили кулемети і автомати. Сполохано, якимсь божевільним фейерверком замерехтіли ракети, Знову притихли солов'ї, і Дмитро повернув коня, кроком поїхав повз застиглі постаті вершників і піхотинців. З глибини лісу забряжчала зброя, затріщав сухостій, почувся притишений тупіт ніг. Партизани, мов по команді, обернулись назад, наставляючи зброю в темінь.

— Стій! Хто іде?

— Травень.

Повернулось прикриття, що стояло недалеко від Білого озера. До Дмитра підійшов дід Хмара.

— Горе, Дмитре Тимофійовичу.

— Що таке? — перехилився з сідла.

— Фашисти перехопили родини першої роти.

— Як? — вдарив невидимий тягар у голову і груди Дмитра.

— Зрадник знайшовся. Іще вдень до ворогів перебіг. Видав, щоб шкуру врятувати… І Созінов уже нічого не зміг зробити.

— І що? — задихаючись, нависає головою над Хмарою.

— Погнали в район.

— І ви не могли відбити?

— Могли б загинути і пустити фашистів у спину всьому загонові.

Дмитро більше нічого не може сказати. Важка, мов камінь, темінь налягає на нього, і він чує, як всередині струною натягується жорстокий, невблаганний біль. Якась чорнота навіть починає ворушитися в мозку, і, неначе по той бік світу, він бачить в гурті похилених тьмяних постатей свою матір, дружину, дітей. А водночас розуміє, що позад нього насторожено стоять партизани, змучені боями, безсонними ночами і невідомим майбутнім.

От і відчахнули, Дмитре, половину твого серця, а друга половина замерзає в холодних грудях, як взимку човен на річці… Андрію, невже і ти не врятувався? А скільки ж він просив: «Я буду із вами, тату». Пожалів, не взяв. От і пожалів…

Голубий сумовитий блиск очей Югини так виразно війнув на нього, що мимоволі закриває обличчя великими вузлуватими пальцями… І матері вже нема… А як же із пастки вискочити?.. Ольгу, напевне, Югина за руку вела… Кінь Тура тупотить. Час виводити хлопців. Час!

Приминаючи біль, все швидше і швидше навалюються нові думки, рішучі, короткі, як дальний спалах, і злі. Жорстоке напруження кам'янить йому тіло, і тільки всередині холодно щемить рухлива, болюча грудочка, тоскно висмоктує кров. Краще не згадувати про неї, бо знову із темряви виринуть чорні похилені постаті близьких і рідних. Чітким, проте якимсь незвичним для себе голосом він посилає попереду кулеметний відділок Черевика, а пізніше піднімає за собою усіх партизанів.

Їдуть мовчки, без слова, мов тіні. Копита коней, перев'язані ганчір'ям, м'яко підминають землю.

Неначе хмари, обабіч розходиться ліс. Яскравіше заблищали зорі і нервові вогники на землі, проте постріли стали глухішими — не посилювала їх луна. Петляючи, не віддаляючись од яруги, що покручено в'їдалася в чорне тіло землі, загін поволі наближався до річки. Уже позаду горіли вогні броневиків; за лісами лишалась пожежа, звиваючись рухливими штопорами в ніч, і окремі гвинтівочні спалахи на землі, віддаляючись, блищали сумирно, як світляки.

З глибини яруг, ніби повінь, підіймались солов'їні хвилі, пахла доспілими плодами підіпріла кора лісових грушок і срібно співав веселий струмок.

І знову, даючи простір рухливій тривожній грудочці, що, набрякаючи, почала підповзати до горла, бачив своїх близьких людей, здригаючись, проводив їх очима від лісової дороги до останнього шматка землі, що мав розмокнути від їхньої крові. І дивно: уже побачивши сотні смертей, звикши стрічатися щоденно з отою невідомою, нерозгаданою силою, бачити примруженим гострим зором останній світ і тіні життя на дорогих і на ненависних обличчях, Дмитро не міг уявити втрати своїх рідних. Не міг? Чи ж так воно? Ні, то непереможна жадоба життя затуманювала од нього ту хвилину, в яку страшно і болісно заглянути навіть найтвердішим людям, і, затуманюючи, непомітно ворушила в гарячому попелі думок хисткою іскоркою надії.

Попереду задудоніли постріли. І зразу ж глухо озвалися кулемети Черевика. Дмитро навіть почув дзвін вистріляних гільз.

— Здається, правильно вв'язалися. Мадьяри перелякано, нервово заговорили, — під'їхав Тур.

— Не сподівалися. Зараз же їх треба зім'яти. Веди піших на правий фланг. Я з вершниками вдарю лобовою атакою.

І Дмитро дивується: розум його працює чітко, розгадує, як зараз найкраще вдарити по заслонах, а тіло просить руху, дії, швидкої і рішучої.

І, чуючи, як міцніє його голос, скомандував:

— Вершники, приготуватись до атаки! Ланцюгом за мною! Марш!

Трепетний холодок вітерцем на мить охоплює його тіло, а потім січе тільки в обличчя. Над головою в'їдливо і тонко посвистують кулі; немов чорні птиці, відлітають осторонь кущі, і над землею попереду палахкотять червоносині бліки. Гуде під копитами поле, перегойдується, пересвічується лініями трасуючих куль; віє прохолодою від ріки…

І раптом завмирають, один по одному зникають, неначе входять в землю болотяні вогні, оті синюваті бліки, одцвітають червоні рухливі разки, тільки чути, як, стогнучи, борсається темрява. Щось у ній відкочується, швидко, налякано. І крики болю, посилені водою, супроводять шлях утечі.

— Єсть порядок! — кладе Черевик на міцне загрубіле плече нагрітий кулемет і веде свій відділок до загону.

Глибоко у тьмяній воді поблискують зорі. З того берега приторно, прісно пахнуть болотяні трави; тонко свиснула пара наляканих чирят, летючи подалі від людського гомону. Кілька партизанів, швидко перекинувши на той берег дві деревини, щільно приєднали одну до одної. Дмитро перший провів Орла через місток, пройшов трохи берегом і зупинився перед драговиною, що вузьким та довгим жолобом тягнулася понад рікою… Хтось кинувся згарячу вперед. Заклекотала, зашипіла під ногами твань.

— Хлопці! Зав'язнув! Витягайте!

— Чого ж тебе лиха година погнала туди!

— Тягни скоріше! Ще й питає!

Згодом пирснув сміх і, видно, той, хто загруз, невдоволено пояснював:

— Не пройшов кількох кроків, а загруз по самий пуп.

— Що, набравсь болота?

— Воно з кропивкою — попарить краще, ніж у бані.

— І чого б я сміявся з старших…

Дмитро любовно погладив свого Орла, і рука його дрібно затремтіла на рухливій м'якій шерсті. Кінь грайливо потерся головою об руку командира, дугою вигнув міцну шию.

Іще кілька партизанів кинулись шукати переходу, але незабаром, заболочені і лихі, поверталися назад.

— Що будемо робити, Дмитре Тимофійовичу? — з тривогою запитав Мель, ведучи коня за повід. — Чортова низина. Хоч би верболіз який був. А то гола, як лисина.

— Гибле місце, — не витримав навіть Лазорко Іванець. Мовчки пройшлись понад берегом і зупинились, де вужчало болото — твердий зубець луговини клинцем врізався в нього.

— Будемо звідси кіньми перескакувати, — після довгої мовчанки відповів Дмитро кулеметнику.

— Товаришу командир, хіба можна? Коні зразу потопимо, — схвильовано промовив партизан.

— Слабші ближче загрузнуть, сильніші — далі проскочуть. А наші може і на той берег винесуть.

— Який жаль, — зітхнув Мель і теж для чогось погладив рукою свого коня.

— Жаль. Та зараз іншого виходу нема.

— Ех! — тільки й вирвалось у Іванця.

Після того як партизани кинули на болота деревини, з яких були влаштували міст, Дмитро наказав Іванцю першому гнати свого рослого коня. Розігнав Лазорко Бурелома і наче пірнув у темряву. Кілька разів під копитами глухо стрельнуло, чмокнуло болото, а потім забився кінь на місці, виймаючи і не в силі вийняти задніх ног, ось і передні вже безнадійно втиснулись у свою домовину. Лазорко легко сповз із Бурелома на правий бік, дотягнувся до деревини і, похитуючись, вибрався назад на берег.