Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 239

«Зараз їх повезли. Може привезли вже в тюрму. Завтра почнуть допитувати. Розстріляють не раніше, чим вдосвіта… Треба прорватись! Попередити!»

І він майже біжить, наздоганяючи партизанів.

— Товаришу командире! — чує біля себе голос Пантелія Жолудя.

Дмитро не помічав, що хлопець весь час, охороняючи свого командира, був поблизу нього.

— Що скажеш, Пантелію?

— Та нічого. Невесело на душі, товаришу командире.

— Знаю, Пантелію. Кріпися, партизане! — важкою рукою сперся на плече парубка…

На світанку в невеликому лісі зібрав Дмитро на нараду похмурих од горя і втоми партизанів.

— Товариші народні месники! — тихим міцним голосом звернувся до них. — Велике горе налягло на нас. Частину наших родин захопив ворог. Закатує їх, замучить — самі знаєте… Колись, у перші дні життя нашого загону, ми ухвалювали рішення голосуванням. Тепер, коли нас тільки одна жменька залишилась, я хочу знати ваше слово: поки фашисти трощитимуть наш табір, зробимо наліт на тюрму, чи ні?.. Хто за те, щоб напасти на місто, — підніміть руки.

І здригнулися, пом'якшали його уста, але то було зовсім інше ослаблення тіла. Аж освітився, коли побачив, як пожвавішали натомлені і заклопотані обличчя партизанів. Більшість із них, мов змовившись, підняли обидві руки.

— Добре, хлопці! Тепер — відпочивати! — грізно блиснули очі Дмитра в червоних підпухлих повіках.

Наказавши зразу ж Пантелієві Жолудю піти в розвідку, сів із Туром, обмірковуючи план нападу…

— Так от, зараз же, поки не пізно, скидай поліцейську форму, — суворо звернувся Пантелій Жолудь до Мирона Варича, огрядного партизана.

— Як скидай? А я в чому буду ходити?

— А мені яке діло? Хочеш — у спідніх гуляй, хочеш — у трусиках шпацируй — тепер тепло, нежитю не піймаєш. Ну, скоріше мені виконуй наказ командира. Нема коли з тобою теревені розводити.

— Так що це. насмішка? — злиться партизан.

— Ну, ти мені не дуже. За такі слова у воєнно-партизанське врем'я як докажу… Ти ще не знаєш мене!

— Іду до командира, — рішуче наміряється іти Варич.

— Почекай, не спіши, — заспокійливо кладе руку йому на плече. — Давай поміняємося вбранням, моє серце, бо мені у розвідку іти. — От чорт! — лається Варич. — Давно б так сказав.

— Сам ти чорт болотяний. Як штани грязюкою замазав. Прямо тобі не штани, а один підрив поліцейського авторитету.

І незабаром уже Пантелій, пильно оглядаючись навкруги, прямує шляхом у місто. Природний партизан, наділений безмежною хоробрістю і силою, він завжди просився іти у найнебезпечніші місця, чуючи; як радісно і злісно тужавіє і набирає крицевої гнучкості його тіло. Одно лише горе стояло на перешкоді — горілка: якщо траплялася нагода, рідко міг Пантелій проминути спокусу.

— Да, горілка до добра не доводить, — погоджувався, коли йому починали вичитувати. Зарікався пити, але при першій зустрічі із чаркою забував попередні гріхи.

У місті Пантелій довідався, що родини партизанів знаходяться у лівому крилі в'язниці, і почав вивчати усі підступи до проклятого місця.

Здавалося б, уже пора було іти до партизанів, та Пантелій почав блукати напівмертвими вулицями. Скоро його увагу привернув будинок військового коменданта, і не так будинок, як розчинений гараж, біля якого стояло кілька машин. Спочатку майнула радісна думка — вибрати зручний час, вивести машину і, паном діло, приїхати до партизанів. Але потім назрів інший план, і Пантелій, переповнений гордовитими думками, поспішив до своїх. Повернувшись у лісок, він гаряче почав доводити Дмитрові:

— Мені дайте тільки шоферів, і я на повному ходу в саме пекло приїду, як часи. Ви ще не знаєте мене!..

XXX

Всі в камері, прикипівши до підлоги, чекали цього, але постріли для всіх прозвучали однаково несподівано і страшно.

Оту уявну лінію між небуттям і життям зразу затопив холодний тремтливий морок; обірвались останні хисткі нитки просвітку, і здалося, що не вартовий стукнув біля дверей, а сама смерть стала на порозі.

— О-о-о! — схлипуючи, скрикнула Катерина Прокопчук, випускаючи із рук іржаві, вкриті кривавим потом грати. В її розширених очах не могла уміститися картина розстрілу, хоча про це стільки думалось-передумалось. Але неначе зрозумівши, що вже ніколи не бачити їй своїх земляків, які стали стократ дорожчими і ближчими в часи лихоліття, вона беззвучно заплакала і забилася головою об вогку стіну.

Перед очима Югини на мить, віддаляючись, проплив образ Докії, і, задихаючись, молодиця обома руками хапається за серце: воно ж може вискочити з грудей. Це вона не вперше помічає, що в страшні хвилини думка і уява навіть неможливе можуть так наблизити, освітити, як освітлює вночі блискавиця загорнутий у темряву небокрай. І коли в її пам'яті мимохіть ворухнулося слово «блискавиця», вона справді побачила горобину ніч, розвержену синюватобілим сяйвом. Як дві стіни, зближаючись, вирізьбились зустрічні ліси, а поміж ними, у просвітленій до блакиті брамі, що підійшла до самого неба, з'явився Дмитро. Діти — відчувала — були в цих лісах. Вірилось, що Андрій з Ольгою врятувались і, здалося, позад себе почула дзвінкий голос: «Мамо, ми живі!» А як же Дмитро? І, наче чуючи її вболівання, чоловік підвів голову, і вона не пізнала його очей: такі були суворі, грізні, аж закипали у чорних чоловічках лихі іскорки. Отакий він, певне, завжди буває в бою. І горе тому, хто стрінеться на його дорозі — лише одним поглядом може навіяти жах. А їй хотілось побачити його ласкавим, як у ті останні дні, коли приїжджав у партизанський район… Невже більше не буде Дмитра? Ні, ні! Не так! Невже більше вона не побачить Дмитра?.. Невже діти підходять до нього?..

Як постріл, брязнув замок. Важко гупнула засувка об підлогу, і в дверях стислися чорні тіні. Мигнуло світло лампи, першим у камеру увійшов перекладач, за ним — гестапівці, а позаду — перекошений Крупяк. Не підводячи голови від паперів, перекладач, перегортаючи один бланк за другим, сухим рівним голосом прочитав те, що було давно відомо кожному. Усіх жінок було визнано за партизанів. Коли було названо останнє прізвище, підтягнутий фашист ступнув наперед і різко, з надривом, скомандував:

— Роздягайсь! Одежу скидати сюди, — показав пальцем на середину камери, — взуття — сюди! — підійшов до стінки рівно, неначе маршируючи.

Смертельна блідість заливає обличчя в'язнів. Когось перетрушує лихоманка. Одерев'янілі пальці ніяк не можуть розстебнути гудзиків.

Скидає Катерина пальто, скидає сачок, блузку, спідницю, розшнуровує черевики, стягає панчохи.

— Не треба, — вказує фашист пальцем на панчохи. І ці слова виводять жінку з напівзабуття. Гостро блискаючи очима, вона з силою зриває панчоху, жмакує її в руках і кидає ворогові межи вічі.

— Забирай! Забирай! Давись! Зі своїм проклятим Гітле-ром. Щоб вас усіх розперло!

Дужий удар волохатого кулака відкидає її у потемнілий од вогкості і цвілі куток. Фашист, неначе маршируючи, наближається до жінки, б'є її чоботом в спину, неквапно, методично.

Шпалерами стоять гестапівці в коридорі, чорними тінями загратували роздягнутих, в самій білизні, людей. Студена роса зразу ж опікає ноги, і Югина тільки тепер, за двором, помічає, що перед нею мигтить одна чорна, а друга біла нога… Ага, то ж Катерина в одній панчосі.

Висока зоряна ніч недосяжно розкинулась над головою. У небі двома рукавами війнув Чумацький шлях, а то іще є Великий шлях на землі… Колись уночі вона їхала на возі, а поруч ішов Дмитро, мовчазний, притишений, як літня година… «Невже іду до своєї смерті?» Наче болісний крик виривається із грудей. І швидко, в такт серцю, забилися думки, одна картина спливала за іншою, і неодмінно в них бачила то дітей, то Дмитра, то свою матір, то Докію, то батька, а потім знову зразу усе наче обрізало: «Невже іду до смерті?»

І раптом очі осліпило примеркле сяйво двох куп піску, що стиснули чорний отвір. Біля ями, подзвякуючи лопатами, хтось метушиться. Ось де їх будуть розстрілювати. Ні, ведуть далі… Це засипають убитих.