Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 60

— Авжеж. Тільки де зараз тих добрих людей шукати? Псується молодь тепер. Нема порядку. Нема.

— Хе, — більш нічого не говорить Бондар, і Сафрон не може розібрати, чи дивується він, чи співчуває його словам, і не помічає на собі насмішкувато-допитливого погляду.

— Як у тебе яблуками пахне. Добре вродив сад у цьому році?

— Нічого собі.

— І у мене, хвалить бога, Карпо підпірками гілля підпирав, щоб не розчахнулись. Яблуні, як обліплені тобі, листу не видно… Вип'ємо по чарці, Іване. Чи там в тебе тим-сим закусити не знайдеться? — діловито ставить на стіл пляшку і не дає промовити слова Бондареві. — Та не дуже турбуйся — яблуко там, хліб та цибулину — і більш нічого не треба.

— Я пити не буду.

— Як то не будеш? — криво усміхається Варчук, хоча всередині злість уже починає кипіти. — Хоч і став ти за старшого в созі, та не дуже задавайся.

Непотрібне слово було сказано, і воно зразу ж виводить Бондаря з рівноваги:

— Задаватись мені не з руки, ми люди прості, а пити з тобою не буду.

І Варчук зрозумів, що переконувати його годі.

— Що ж, вільному воля, а спасеному рай. Коли так вітаєш, то і я в твоїй хаті вуса не вмочу. — Заховав пляшку в кишеню. Від злості тремтіла рука і пересмикувалось, терпко холонучи, обличчя, тіпалося синіми обвислими мішечками під очима. — Не годиться так, Іване, стрічати гостей. Я до тебе з мировою прийшов. — Напружено глянув поперед себе.

Бондар, нахмурено слухаючи, мовчав.

— Да, Іване, некрасиво воно в нас вийшло. Та, сам знаєш, за землю чоловік і в землю піде, не те що на бійку. А ми ж з тобою з одного села, для чого лишню ворожнечу мати. Ти на мене почнеш точити ножа, я на тебе. І що воно з того вийде? На біса зв'язуватись з такими, як Полікарп? То ненадійні все люди. Вони на твою голову понаносять клопоту, як зозуля в чуже гніздо яєць, а ти потім сиди і суши мозок за них. Скажімо, Полікарп десь затре коняку чи скалічить, бо то господар хіба? А ти потряси калиткою, бо й держава — це не бездонна криниця. Або розпадеться соз, а збитки з кого злуплять? З тебе ж таки. От ще й хата з торгів до дідька піде. Їй-богу, Іване, за гнилу галузку схопився. За гнилу.

— Оце за цим і прийшли?

— Я ж і кажу: за мировою причимчикував. Погарячились трохи мужики, а тепер вже й потилицю чухають.

— От на суді нас уже як-небудь помирять.

— Для чого ж на суді? Коли мирно, люб'язно можемо дійти згоди між собою. Все в наших руках. Знаєш, навіть поганий мир краще доброї бучі.

— Ні, не буде баба дівкою, — раптом відрізає Бондар і підводиться з-за столу. — Нічого не вийде, не буде в нас миру.

— Не буде? — тремтить голос у Варчука. — Гляди, чи не покаєшся потім, та пізно буде. Буде каяття, та не буде вороття.

— Чого ви лякаєте своїм каяттям? Ви нам голову будете ламати, а потім за чарку відкупатися? Дешева ціна. Вміли лізти в бійку, тепер вмійте і перед судом стати. Оце і вся моя казка-байка.

— І більше нічого ніяк не скажеш?

— Нічого і ніяк.

— Обдумайсь, Іване, поки є час.

— Чого лякаєте мене, як хлопчика? — раптом скипає Бондар і весь червоніє. — Не боявся я вас і раніше, а тепер і поготів. Минулося ваше. Навіки.

— Не нахваляйся, чортів сину! — скаженіє Варчук, хапаючись рукою за клямку. — Ще пуповиною тобі наша земля вилізе.

Сафрон, метляючи полами довгого поношеного піджака, широкою розхитаною ходою поспішав на хутір.

«Нема на вас ні Шепеля, ні Гальчевського, ніякого чорта, щоб та земля боком вам вилізла», — скрипить зубами, і хвилясті вуса його ворушаться, мов два списи. Напівосліплий од злості, ледве не збиває на ганку з ніг Софію, яка несе їсти поденщикам.

— То це стільки їм тягнеш? — зразу жахається Сафрон. — Зраділа, що мене на господарстві нема. Скільки хліба на поле тащить! Дома вони стільки їдять? Неначе коням несе. Коли я тебе привчу до порядку? Не могла мене дочекатись? Рада чим довше хвоста біля хлопців крутити.

— А ви мені говорили, коли прийдете? Як це людям цілий день за ложкою кандьору пропадати? — спочатку ображається Софія, але зразу ж підшукує потрібні слова.

— Цить! Не твого розуму діло. Навчилась на зборах рота, як вершу, розкривати. Ах-ти-вістка. Та привчай поденщиків, щоб поменше їли. Це на пользу їм.

— Еге ж, еге ж, — охоче погоджується Софія і з перебільшеною покорою підтакує: — Циган теж привчав кобилу не їсти.

— Я тобі як дам цигана, то вужем скрутишся. Щезни, паскудо, з очей! — так скаженіє Сафрон, що навіть забуває заставити наймичку переполовинити хліб. І коли Софія зникла на вулиці, тоді опам'ятовується, що вона стільки понесла на поле.

«Погибелі нема на вас». Увійшов у хату, довго роздумуючи, чи записати це на рахунок Софії. І хоча багато важливіші справи турбували і мучили Сафрона, проте не забував і за дрібниці. Вийняв з скрині засмальцьований, густо обліплений цифрами зошит і поставив на рахунок Софії розбиту тарілку. Одначе хліба не записав: «Так укусить словом, що місця не знайдеш».

XLІІІ

Софія і поденщики пішли додому. Сафрон замкнув за ними хвіртку, поспускав з ланцюгів собак і в тяжкій задумі почав обходити подвір'я.

Ніколи біль утрати не був таким важким, як тепер. Хоча в 1920 році в нього відрізали землю, а зараз лише обміняли на гірші бідняцькі латки, тривога безпросвітною хмарою облягла Сафрона. Він неясно догадувався, що соз — це початок іншого, страшнішого для нього, Сафрона, життя.

«Вони до тебе тепер з поклоном не прийдуть, вони тебе швидко у вузол скрутять, коли ніхто не переламає їм хребта», — думав про созівців, ледве віддираючи од землі обважнілі ноги.

Зразу ж за двором клубився темносиній ліс, а над ним, як вечоровий одсвіт дерев, димились важкі об'ємисті хмари. Хтось вийшов з просіки, і Сафронові собаки, немов два чорних мотки, з хрипом покотились повз господаря і водночас лунко вдарили міцними ногами в дощаний паркан.

«Кого там іще лиха година несе?» — не зупиняючи собак, хмуро пішов уперед. Невисока, вся в чорному постать легко і рівно наближалась до подвір'я.

— Омелян! — раптом радісно крикнув Варчук і зразу ж почав угамовувати псів.

Крупяк усміхнувся тонкою усмішкою, поздоровкався, оглянувся і тихо запитав:

— Сафроне Андрійовичу, нікого у вас нема? З чужих?

— Іди безпечно. Нікого. Оце не ждав, не сподівався. Такий гість… Шельма, пошла к чорту! — Вдарив носком чобота собаку. Та заскавчала, відскочила і знову загавкала. — Пошла к чорту!

— Вона й по-українськи розуміє, — засміявся Крупяк.

Але Сафрон не зрозумів його жарту і зразу ж почав скаржитися:

— Лиха година насувається на нас, Омеляне…

— Сафроне Андрійовичу, — перебив його. — Ви сьогодні зовіть мене Омеляном Олельковичем.

— Якого це ти ще Олельковича вигадав?

— Це наше споконвічне українське ім'я. Пробачте, що доведеться сьогодні величати мене, але так треба: гість у нас важливий буде.

— Гість? Звідки?

— Здалеку, звідси й не видно. Більше нічого не допитуйтесь. А людина він дуже важна… Позавішуйте вікна, щоб ніхто не бачив. Розумієте?

Пізнього вечора Крупяк привів невідомого у світлицю. Був це середнього зросту білявий чоловік із закривавленими обідками очей і прямим хрящуватим носом. Ріденькі пасма волосся, кольору перегнилого лика, гребінчиком спадали на бугорчасте надбрів'я; уперте підборіддя мерехтіло крихітними іскорками кущуватої щетини. Від невідомого гостро пахло смолятиною, так, як пахне восени підіпріле дубове листя.

«Десь немало по лісах бродив».

— Борис Борисович, — різко, наче каркнув, промовив незнайомий, простягаючи довгі пальці Варчукові. Той обережно, як коштовну річ, потримав їх у руці і ще обережніше опустив донизу.

Горпина подала вечерю, і гості так накинулись на харч, що в Сафрона аж серце почало нити. Проте мусив припрошувати:

— Їжте, їжте. Стара ще підсипе. Хто його зна, що воно далі будемо їсти. Таке врем'я…

Борис Борисович обміряв його кількома довгими, уважними поглядами і коротко, наче командуючи, відповів: