Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 61

— Скоро прийде інша пора. Надійтесь і працюйте.

Більше він не звертав ніякої уваги на господаря. Морщачи носа, він ковточками, потроху, пив горілку, накладав на хліб тонкі шматочки рожевого сала і повчально вів дуже розумну, як визначив у думці Варчук, розмову. Ступінь розумності її визначався незрозумілими словами і такою заплутаністю, що, як не прислухався Варчук, не міг надійно ухопитися за потрібну нитку. Одначе підсвідоме догадувався, що мова йде про такі справи, які і його життя можуть винести на інший берег.

— Про нашу велику силу свідчить і такий приклад: нунцій папи квгеній Пачеллі горою стоїть за нами. Значить, сам пастир пастирів — святіший папа за нами. Інакше не дотягнувся б Пачеллі до кардинальської шапки: от-от обіруч її вхопить.

— Блискуча кар'єра, — щиро позаздрив Крупяк і задумався.

— Так. Але попереду іще краща. Я не сумніваюсь, що вчорашній епіскоп завтра стане самим папою. І напевне Пачеллі буде належати честь підписати з нами історичний конкордат… Робота і терпіння усе перемагають. Ми ще не уявляємо собі, які блискавичні зміни готує нам майбутнє. Сьогодні ви, Омеляне Олельковичу, як заєць, боїтесь кожного шелесту, а завтра ви один із керівників українського уряду, господар ланів широкополих, владар життя. — Зробивши вигляд, що він і не помітив честолюбивих вогників у очах Крупяка, Борис Борисович переконливо закінчив: — І це не казка, а неминучість історичної дійсності.

— Коли б ця історична дійсність скоріш повернулась обличчям до нас, а то щось твердо стала вона незручним місцем, — відповів Крупяк.

— Терпіння і робота, — натиснув на слово «робота». — А тепер — відпочивати. — Вилізши з-за столу, він знову кілька разів поглянув на Варчука і, замість подяки, різким голосом сказав:

— Не журись, хазяїне. Скоро Україна по-інакшому заживе. За вас, господарів, великі держави думають.

І Варчук, впившись неблискучими округлими очима в гостя, гостро відповів:

— Довго вони щось думають. Видать, мозки неповороткі. Чи сили біс має?

Ці слова, видко, не сподобались Борису Борисовичу. Він більш нічого не сказав, а Омелян несхвальне похитав головою.

Борис Борисович, натерши обличчя якоюсь маззю, ліг спати у світлиці, що мала два виходи, а заклопотаний Крупяк ще кілька разів виходив на подвір'я й на дорогу, прислухаючись до кожного шереху. Не спалось і Сафронові. В тяжкі його роздуми раптово влилися великі сподівання. Привабливі картини прийдешнього перемежовувалися з гіркотою останніх днів, і аж дрож згинала і пружиною вихала його костистим тілом. Тихо вийшов з дому, біля ганку перепинив Крупяка:

— Омеляне Олельковичу.

— Тепер говоріть зі мною, як з простим, — усміхнувся.

— Ти б спати ішов, Омеляне.

— Не можна, — покрутив головою. — І так ми багато спимо. Боюсь, щоб долю свою не проспали.

— Омеляне, що мені робити? Накинули петлю на шию. — І він розповів про останні події в селі. Крупяк, уперто думаючи про своє майбутнє, мовчки вислухав і жорстко відповів:

— Що робити? Спати. У вас не те що землю, — все скоро доберуть Так вам і треба. Дочекаєтесь грому над самою головою! Що ви зараз не можете дати ради одній жменьці созівців? Чи сили біс має? — їдко повторив Варчукові слова. — Ждете, щоб все село в комунію повалило? Ну, ждіть. Чорт із вами. Нехватило сміливості повбивати верховодів, так хоч спочатку знищіть їхню худобу, тоді і соз розпадеться на клапті…

— Омеляне, ти не гарячись. Як же я ту худобу повбиваю, коли зразу ж злиднота кинеться на мене? І так пальцями тичуть на мій хутір і вдень і вночі.

— Добре, кат із вами. Ще раз допоможу. Карпа візьму в роботу, щоб поменше за спідницями ганяв, а побільше ділами займався. Не маленький, — поглянув на зорі, позіхнув: — Ну, пора будити Бориса Борисовича.

— Так ви й не ночуватимете?

— Де там ночувати. До ранку ще треба он який крюк зміряти. Я цими днями повернуся до вас.

— Повертайся. Будь гостем дорогим… Ти скажи, Омеляне, як наші діла кругом ідуть? — понизив голос.

— Які діла?

— Ну, світові. Ти щось таке говорив про це. Чи є нам якась підтримка із заходу? Петлюру ж убили. Знайшовсь якийсь його намісник і всяка така штуковина?

— Головний отаман Левицький. У Варшаві живе зі своїм міністерством. Під крилом Пілсудського, — відповів неохоче.

— Пілсудського? — перепитав гаряче, щоб іще вирвати яке слово.

Крупяк покосився на Сафрона і заговорив скоріше, більш зосереджено:

— Наш голова директорії не з одною державою має зв'язки, і в першу чергу з Англією. Щодня бачиться з англійським посланником у Варшаві. У Румунії нашій «Лізі націй» пособляє сигуранца і зокрема генерал Авереску. У Франції діє «Об'єднання української громади». Левицький до Парижа вислав Даценка, а той склав список усіх отаманів, полковників і генералів. В Німеччині орудує Дорошенко і Скоропадський. Гінденбург мав осібну зустріч зі Скоропадським. Словом, Сафроне Андрійовичу, події назрівають. Та ще які події. Уже військовий міністр головного отамана генерал Сальський через міністра фінансів Токаревського отримав від Англії допомогу і запропонував у Парижі готовий план походу на комунію.

«Основна наша сила, — каже Сальський, — знаходиться на Україні, перед нами». Кріпко запам'ятайте це. На вас, господарів, — головні сподіванки…

Крупяк так упевнено і чітко сипав назвами петлюрівських організацій, прізвищами, подіями, що Варчук аж почав захлинатися від трепету. «Пілсудський, Болдуїн, Гінденбург, зустріч Чемберлена з Прімо-де-Рівера» — ці слова великоднім дзвоном гуділи у вухах і повертали йому навіть ту землю, що була відрізана в 1920 році.

— Це гаразд, гаразд… А ти, Омеляне, цими днями нам допоможеш? Кріпке твоє слово?

— Ви вже і мені починаєте не вірити?.. Січкар надійний?

— Надійний, — гаряче заговорив, прикидаючи, що куди краще буде, якщо не Карпо, а Січкар з Крупяком завдадуть лиха созові.

Тихо ввійшли в світлицю. Крупяк підійшов до ліжка і трусонув за плече Бориса Борисовича. Той спросоння щось забурмотів, і враз Варчук почув відривчасті гаркаві слова чужої мови. Наполоханий Крупяк швидко закрив гостеві рота, а Сафрон застиг посеред кімнати і розмашисте перехрестився. Великі надії потоком рвонулись в його груди.

XLІV

Дмитро щойно повернувся з поля, коли прийшов виконавець:

— Вас Свирид Яковлевич викликає. Умившись, неквапно пішов до сільради. Його на ганку зустрів понурим поглядом Іван Тимофійович.

— Погані наші справи, Дмитре, — зразу ж відкликав убік.

— Чого? — здивувався парубок.

— Уже, видно, їхнє кодло вспіло підмазати Крамовому, щоб суха ложка рота не дерла. Чи так домовились, чи хабара дали — біс їх знає, тільки не туди Крамовий діло хилить. На мене напосівся, що Прокопові Денисенку голову розбив. «Відповідати ви перший за хуліганство будете. І хто знає, чи не ви бійку почали», — навіть загрожувати почав. І, як та жаба, скляними очима світить, бодай вони залишились тобі, а нижні повилазили. — Кидає недокурок і розтирає його великим поруділим чоботом.

З канцелярії вискакує почервонілий, з переляканими очима Полікарп.

— Ну, як? — підкликає до себе Бондар.

— Нехай його чорт бере, — відмахується рукою Полікарп.

— Що ж вони тебе питали?

— Чи бились ми.

— І що ж ти відповів?

— Бились, кажу. Ще й як. Аби не кинулась куркульня тікати, всіх би… — одразу смілішає Полікарп.

— Теж мені: не говорила, не балакала, взяла мазницю та за медом пішла. Хто тебе за язика сіпав? — кривиться Бондар.

— То так же начальство хотіло, щоб я сказав. А воно ж знає, що й до чого. От я й сказав. Хіба ж не так? — дивується Полікарп.

— А ще що питали?

— Чи не ми перші почали куркульню проучувати, щоб не ходила на горбок… Так приязно питає той, білявий, в окулярах, і сам підказує, що треба було провчити їх.

— А ви що? — не витримує Дмитро.

— А мені що: куркульню жаліти? Та й сказав тоді — ми й самі догадались їх продрючкувати, щоб не були такими хитрими.