Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 76

— Ти чого розвоювався? — вдруге перепитав Сніженко.

— Одного земляка заманулося провчити.

— Так шаблею захотів провчити?

— А чого ж… інструмент підходящий, — перекривились уста.

— І зарубав би? — ще сильніше обрушується на нього Сніженко.

— Навряд. Але помережити спину синцями — помережив би… Не дивися так. Шабля ж і тупу сторону має.

— Ну й штучка ж ти, скажу тобі. Я й не знав, що стільки сільського ідіотизму напхнуто в твою розумну голову. Подивишся збоку — чоловік — чоловіком, а роздивишся — свистун — свистуном.

— Ти мені не дуже свисти, бо за це і з тобою можу шаблю схрестити.

— Невже схрестив би? — злостиво примружився. — Ну й характер у тебе, скажу, як у норовистого коня. Куди там — ще гірший.

— Добрий для мене буде.

— О, — насмішкувато скривився Сніженко, — виплила поганенька власницька закваска: «Аби мені було добре». З такого «аби мені» знаєш, що виростає? Мовчиш?

— А що я тобі, зараз промову буду говорити? Тут серце мало на шматки не розірветься, а він…

— І хай порветься трохи, — промовив Сніженко. — Може, погані корінчики полопають, оті, що заважають тобі ясніше на світ дивитися.

— Ти про що це?

— А про те саме. Про ті ворсини, з яких «аби мені» виростає.

— Так ти до кого мене рівняєш? — знову спахнув Дмитро. — Ти життя моє знаєш? У мене кожна зернина мозолем зароблена, кожна билина моїм потом зросилася. Хліб мені поперек горла не стане, бо в ньому нема зерна неправди.

— Хм. Я й не знав, що так умієш говорити. Це ти красиво сказав, але через власницький тин не перескочив.

Напівосліплий Дмитро рвучко відкинувся назад і гостро поглянув на Сніженка, який, збільшуючись в очах, пружньо підводився на неспокійному коні.

— Не тільки один ти можеш сказати: хліб мені поперек горла не стане, бо він потом підплив. Гляди, щоб цей піт брудною калюжкою не став, коли огородишся ним від великого життя. Тоді зачервієш, наче бур'янина на межі… Зараз ти відмахуєшся від мене своїми власними турботами, своєю працею. Добре працювати — велике діло. Але цього мало для тебе, для мене, для Варивона, для нас, вихованих революцією, Жовтнем… От на змаганнях ти переміг мене. Думаєш, позаздрив тобі? Ні. Правда, оберігайся, щоб позаду не залишився. Кінь мій не завжди спотикатиметься.

— Постараюсь.

— Старайся, бо нелегко буде.

— Знаю.

— А коли побачив тебе, що почав підривне діло вивчати — зрадів. Чоловік із толком, подумав. От скажи: чому ти так за військове діло взявся?

— Що ж я, думаєш, кріт незрячий? — сердито заговорив Дмитро. — Не бачу, скільки гадюк, і то не одноголових, сичать на нашу державу. Не один Чемберлен виплодився на Заході. Так що дати кілька карбованців на ескадрилью «Наша відповідь» — це крапля у морі. Воювати за мене дядя не буде. А я не той олов'яний солдатик із казки, якого рибина проковтнула — і хоч би тобі що. Боюсь, що мною навіки можна подавитись. Не знаю, яким був рубакою Богун, але покалічать мені праву руку, то шаблю зумію і в лівій тримати. Мені своя влада дорожча руки, дорожча життя. Та чого я з тобою зараз буду говорити, коли ти не розумієш, що в мене ось на душі робиться?

— Трохи розумію, Дмитре. Це справжня мова. Таким тебе в усьому хочу бачити. Ти розумієш, як тобі зараз необхідно ширше входити в життя, ділами ворочати…

— Ну, знаєш, я в чини лізти не хочу. Моє діло мале: ори та сій. Я тільки трудівник, справжній трудівник.

— Довбня ти вперта, одноосібник, — роздратовано відрізав Сніженко. — А ти стань господарем землі. Чуєш, господарем, почесною людиною, що своїй рідній державі увесь талант, усю силу, усе серце віддає. То коли війна буде — одне діло, а зараз теж війна іде за соціалістичну перебудову всього нашого народного господарства. Без цього ні прожити, ні дихнути нам, ні оберегти надбань революції. Коли ти вчепишся в хвости своїх шкапин, то, гляди, ці самі чемберлени, гірше турецької орди, і нас, і дітей наших у ясир поженуть, немов отих чаєнят, в огні попалять, залізом усі кісточки розчавлять… Ти бачиш, що зараз у нашій країні робиться? Як ми будуємося, ростемо, як промисловість підводиться, як робітничий клас допомагає спинатися нам на ноги, як по селах сози, колгоспи виростають? Розумієш, як партія, Сталін нас виводять у ясні світи? В цьому наше майбутнє. Ось де тепер і твоє місце, широке, як світ. І подивись, Варивон Очерет без всякого змагання перегнав тебе на новому шляху. Чуєш?

— Та чую, не позакладало. — Відціджував з різкої напруженої мови правдиві слова, не спускаючи погляду з рухливого обличчя Сніженка.

— Ні, позакладало. Власницький леп, скрипливий віз звузив тобі очі. Бач, я в чини лізти не хочу. Я труженик. Я сіренький мужичок. Я тільки цабе, рябий, — знаю. Так хай в чини, на нашу шию куркуленко лізе, син поміщика, вчорашній бандит, петлюрівець. А вони в кожну шпаринку, як таргани, намагаються пролізти. І їм твої слова солодше меду. Зрозуміло?

— Я не подумав над цим!

— Мало часу було? А ти подумай. Пора ширше на життя дивитися. Не маленький.

— Постараюсь, товариш голово, — сказав насмішкувато, але на самоті замисливсь. Розумів: велика правда життя піднімалася в суворій мові Сніженка.

LVІІІ

Мовчки поверталися додому. Вітер, підіймаючи пилюгу і сухий лист, глухо шумів в обважнілих вітах широкого шляху, виривався на поле і двома дужими крильми летів до села, що поки обрисовувалось лише одними садками та веселими помахами вітряків. Наче макове зерно, сіялась мряка, а на ворсі піджаків матово поблискували дрібні краплинки.

Варивон скоса поглядав на товариша і тільки зрідка злісно спльовував на потемнілий шлях.

— Ти б, може, переключив третю скорість на другу? Женешся, наче з ланцюга зірвався. Нутро, значить, без горючого перепалиш.

Дмитро навіть не оглянувся.

«Приб'є, біс окаянний. Нізащо, ніпрощо може молодичка перетерпіти… От наградила доля характером, будь ти неладен».

Варивон, розуміючи, що насувається хмара, хотів як-небудь втягнути Дмитра обхідним шляхом у розмову. Але з того нічого не виходило. Тим-то біля самого села почав говорити прямо:

— Дмитре!

— Ну, чого тобі? — неласкаве зиркнув.

— Та покинь ти на мене дутися, як миша на крупу. Що ж, я уже тобі, значить, не товариш, чи як? Швидко щось ти дружбу забуваєш.

— Ну, не тягни…

— А ти не норовись. Усякий тобі командиром хоче бути. Ну от я про Югину хочу поговорити.

— Що тобі про неї говорити?

— Як що? Двоюрідний я її брат, чи стовпець необтесаний? Ти покинь усякі витребеньки. Югина не з тих, що хвоста підніме і комусь на шию почепиться… Повік не зрадить така.

— Це я сам взнаю.

— Як?

— Знаю як. По одному погляду пізнаю.

— Вірне слово?

— Вірне слово.

— Ну, тоді я не журюся. Спокійно йду до своєї Василини. На весілля приготуйся з Югиною до мене.

— Добре, прийдемо, — відповів механічно і невидющими очима поглянув на Варивона.

В селі стало затишніше. Попрощавшись із Варивоном, Дмитро повільніше попрямував додому.

«У неї обличчя, вдача не збрешуть. Не до тих вона належить». Поволі підійшов до плота. У цей час назустріч йому вийшла мати. Острах війнув в її очах, коли побачила таке напружене і злостиве обличчя сина.

— Добридень, Дмитре.

— Добридень, мамо, — і пішов до хати.

— Ти чого такий? — стала поперек дороги.

— Не застуйте, — рвучко підходить до порога і вже не чує, що позаду говорить мати. Двома міцними ривками відчиняє сінешні і хатні двері, застигає у рамці одвірка.

У хаті напівтемне і чисто. У кутку сніп житнього колосся віє устоєними пахощами поля, нагадуючи, що далеко вже відійшло красне літо. Прихилившись до скрині, стоїть скам'яніла Югина. Навіть не ворухнулась похилена голова, коли він увійшов. Низько спущена хустка затемнила її обличчя.

Скільки вони так простояли одне навпроти одного — не Пам'ятає. Тільки раптом підвелося незвично прекрасне і бліде обличчя дружини, і подивились на нього правдиві очі не з острахом, не з проханням, не з перемежованими половинчастими почуттями, а з глибоким-глибоким докором і незрозумілим подивом. А непролиті чисті сльози уже бриніли в обідках збільшених очей.