Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 77

І Дмитрові враз стало соромно за себе, за свою дику злість, за напад на Григорія. Він уже не може більше дивитися в очі дружині і, водночас почуваючи, як раптом він звільняється від гнітючого тягаря, що не тільки наліг на нього, а й перекрутив, скам'янив усю його душу, — тихо говорить:

— Оце так чоловіка стрічають? Чарки на столі нема, обід не стоїть. Не варила, може? Розлінувалась? — і лагідно усміхається доброю усмішкою, ніби просячи пробачення в дружини.

І Югина, що приготувалась до найгіршого, більше не може стримати сліз. Враз Дмитро став їй невимовне дорогим, близьким, любим. Плачучи, кидається до чоловіка, охоплює його шию руками.

— Дмитре, дорогий…

І її голова б'ється на широких міцних грудях дружини. Вона ще не розуміє всього, що трапилось, ще внутрішній острах морозом пробігає по спині, але вже знає, що Дмитро, її Дмитро невіддільний від неї, що без нього опустіло б її серце, як порожній вимолочений колос.

І це не дивує, а радує її, хоча недавно ще почувала себе поруч з Дмитром цією самою беззернистою зігнутою стеблиною. її тіло, відчуваючи на собі дужі заспокійливі руки, наливається такою любов'ю, як в щасливих жінок, що вперше відчули материнство.

Вона відхиляє голову, щоб подивитись на Дмитра, і вражено помічає в куточках його очей вогкий, щасливий блиск. І чоловік ще ближчим, дорожчим стає для неї.

— Дмитре, мій Дмитре, — тулиться до нього.

— Що, дорога? — Він, підіймаючи свою кохану на руки, цілує, її.

Докія, ставши на поріг, з подивом і хвилюванням дивиться на сина і дочку, а потім непомітно виходить у сіни. «Порозумілися. Тепер усе піде на лад, — закривши двері, ще бачить перед очима невістку й сина і зітхає: — Ні, таки Тимофій не шанував так своєї Докії…»

Частина друга

І

В морозному передсвітанку, стишуючись, весело шерехкотів лапатий, сизий сніг, і в саду без вітру перегойдувалася обважніла ткань пухнастого віття. В густому досвіті, коли все так принадно, виразно окреслюється і збільшується, здавалося — не сніг, а легкокрилі зграї птиць зліталися на синьо-димчасті розлогі крони дерев.

— Поїхали! — Дмитро зручніше засунув за пояс колун, підхопив на плече топтуху і легко, обома ногами, вскочив у металеві затиски лиж.

— Тату, візьміть мене із собою! — напівроздягнутий русявий хлопчик, випустивши з рук сінешні двері, проворно добіг до Дмитра, з надією поглянув на нього великими чорними очима.

— Акиш, малеча, до хати. На річці ще, чого доброго, тебе щука проковтне. Візьме, значить, та й проковтне всього, тільки чоботи і ремінець на берег викине, — з перебільшеним гнівом накинувся на свого похресника Варивон.

— Андрію, я що сказав? — строго промовив Дмитро до сина, і той зразу ж насупився, примружуючи очі і підбираючи губи.

Варивон поглянув на розгніваний вид хлопчини і ледве не покотився зо сміху.

— Подивись, подивись на нього, — шепнув Дмитрові. — Викапаний батенько. Навіть ніздрі так, як у тебе, тремтять, коли ти сердишся.

Дмитро через плече зирнув на сина, усміхнувся, подобрішав:

— Візьму тебе, Андрію, на річку, як потеплішає. Ну, біжи до хати — замерзнеш.

— Чого б це я замерз? — сумовитими очима поглянув на батька, але той, не обертаючись, трохи пригнувся і розгонисто, чорніючи та збільшуючись, підіймається на високий перемет. Два чистих, рівних сліди прорізали сніг, і світанок зразу ж їх наповнив темнішою синню.

— Поїхали, — з жалем і болем вирвалося з грудей хлопця. Він довго слідкує за двома чорними постатями, що спадають в долинах і знову підносяться на пагорбках. Здається, зараз вони їдуть не до Бугу, а піднімаються хвилястими кручами на горбовини прихмареного неба, що вже трепетало свіжими барвами і розколювалось матовою смугою ранку.

Уперто мотнувши головою, хлопець легко біжить до хати і ледве не збиває з ніг невеличку метушливу дівчинку.

— Андрію, чого ти роздягнутий бігаєш по холоді? Я мамі скажу.

— Ет, помовч мені, розумниця.

— А як простудишся?

— Нічого мені до самої смерті не буде вадити.

— А як буде?

— Ольго! — і Андрій гримає на сестру таким самим голосом, як нещодавно батько на нього.

Дмитро, тільки-но сковзнув лижами, почув радісний приплив сили. І зараз, у дужому пориві, злітав на живу димчасту кручу, що круто обривалась над самим Бугом.

— Куди тебе чорти несуть? — стурбовано гукнув позаду Варивон.

Дмитро навіть не оглянувся. Іще один ривок уперед, і він у захваті зупиняється перед самим обривом, що де-не-де просвічується іскристими обвислими сотами граніту.

Звідси за широкими плесами чистого, незавіяного льоду на багато кілометрів розтяглося низинне Забужжя, і небо над ним здавалося незмірне вищим, аніж за тими пагорбами, що залишились позаду.

Неначе з птичого польоту, внизу рельєфно вирізьблявся чотирикутник села Івчанки, оторочений з усіх боків засніженими садами. В центрі села, над стрімкими пірамідами молодого парку, височіло кілька двоповерхових будинків — колбуд, школа, лікарня, правління колгоспу, а далі, понад рівними вулицями, неначе лялькові, біліли нові будівлі колгоспників. Здалеку все здавалось таким легким і прозорим, що без звички більше скидалось на розкішну зимову картину, закинуту серед снігів, ніж на справжнє живе село, яке саме то тут, то там гасило яскраві огні.

Дмитро рукою стер з брови самотню сніжинку і трохи подався праворуч.

Зараз він стояв на тому самому місці, де в двадцятому році його батько стрічав останні години свого життя.

— Ой, матінко моя, як тут, значить, страшно! — розчервонілий кряжистий Варивон вибрався на кручу і косо подивився униз. — Упадеш — і кісточок не позбираєш. Ой, ой! — Він перелякано замахав руками, наче справді вже валився з кручі, круто повернув лижами і, репетуючи та дивовижно присідаючи, помчав із гори до ріки. Подивишся збоку — от-от упаде чоловік: так незграбно перехиляється, орудуючи не лижними палицями, а довгим рибальським бовтом.

— Виробляє, мов хлопчак. — Дмитро пружно, відчуваючи кожну жилку в тілі, почав спускатися слідом за Варивоном. З кожним кроком все більше і більше опускається, немовби входить у сніги, чітка панорама села, і зрештою тільки видно срібну узорчасту стіну саду з розчахнутою широкою брамою, од якої розмахнулись в Забужжя вигнуті крила доріг. Тепер на округлому, як гніздо, виступі берега яскравіше, голубим пароплавом, випливла електростанція, піднімаючи вгору п'ятикутну зорю і ранкову зірницю.

Посеред ріки, де протікала бистрінь, зашипів, увігнувся і тріснув кількома сліпучими промінцями ясний лід. Перейшовши Буг, друзі опинились на льодовому просторі, покритому міцною, наче перепеченою, травою: літо цього року було дощовите, вода вийшла з берегів, і колгосп не зміг навіть викосити отаву. Так її, високу, зелену, і прихопили заморозки, перепалили морози. Поміж травою блискавкою викручувався зарічок, стрілою тягнулася довга фоса.

— Отут спробуємо! — вдарив обчасом по льоду Варивон. Дмитро скинув теплий, піджак, поклав його на траві і, схопивши обома руками сокиру, почав спірно рубати клинцювату ополонку для топтухи. В усі боки розлітались дрібні крижини, холодний пил запорошував очі, пощипував лице.

— Ти так смачно рубаєш, що й мене аж підмиває взятись за сокиру, — змінив Варивон товариша і почав вирубувати невеликі віконця для бовта. Розігрілись.

Дмитро звичними рухами обережно втиснув топтуху в тісний проруб, опустив на замулене дно. Варивон вдарив бовтом, і навколо держала закипіло, заклокало сиве шумовиння. З внутрішнім тремтінням прислухається Дмитро, чи не обізветься хвилюючим здриганням держало топтухи, чи не стукне бистра щука в дубці немудрої снасті.

— Тягни! — застигає Варивон в напруженім чеканні. — Нічого не вдарило?

Дмитро мовчки зриває з дна снасть, і швидко півмісяць її отвору виринає з води. Весело токують блакитні переливчасті струмки, і заріг дзвенить, як цимбали. Щось хлюпнулось в топтусі, і Варивон, не чекаючи, поки збіжить вода, запускає руку в снасть.