Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич. Страница 90

— Нема часу сьогодні розказувати. Треба додому йти, — заклопотано прямує до брами, але на дворі біля воріт сердито зупиняється: під ногами лежить недбало кимсь кинута оброть. Розгніваний, швидко повертається до стайні і вражено зупиняється, почувши, як Полікарп повчає молодшого конюха, який нещодавно прийшов на нічну зміну:

— Від літератури тобі, хлопче, не треба відставати. Що б то за якоюсь книгою просидіти. А то тільки біля дівчат штанці протираєш та всякі віршики їм нашіптуєш. Ось сьогодні я і Василь Денисович прочитали, як кращі конюхи доглядають худобу. Повчальна книга.

«Як неправду чоловік чеше. І стиду нема ніякого.», — дивується Карпець, зовсім забувши свої слова.

— Так я цю книжку теж сьогодні прочитав, її аж три примірники привезли в нашу бібліотеку.

— Ага. Молодчина. Люблю за це. Виходить, будуть із тебе люди, — похвалив Полікарп.

— Там і про нашого Василя Денисовича згадується.

— Та ну!? — майже водночас скрикують Сергієнко і Карпець. І хлопець здивовано дивиться на обох конюхів.

— Як же це ви так читали? — незрозуміле стискує плечима.

— Я тільки кілька сторінок розібрав. Що ж там про мене пишуть?

— Якраз на перших сторінках і згадують про вас, — уже догадується про все хлопець і в очі сміється конюхам.

— Так що там пишуть? — знову перепитує Карпець.

— Давню історію. Як ви поставили на ноги напівживе тягло…

VІ

Дмитро і Варивон вогкими лугами підійшли до напівсонної ріки. Хвиля тихо лащилась до молодих пагінців, гребені її були червоні, а западини — темносині, тільки бистрінь іще й досі притишено переливалась кількома барвами. Берег тонко пахнув прісним, нагрітим за день піском і солодкувато-гірким плавом. З легким свистом над головою пролетіло кілька чирят, в плавнях обізвалося господаровите простуджене кахикання крижня. Посеред річки плеснула риба, і кола, розкручуючись, уткнулись у самий берег.

Від невеликого острова відділилась плоскодонка. Дмитро пізнав на ній Григорія Шевчика.

Варивон відімкнув прип'ятий до старого вузлатого пня човен. Над водою тихо заколивалося світло ліхтаря, і весло лунко бухикнуло за кормою.

Вечір з кожною хвилиною густішав, налягав на ріку, і човен уже розбивав хмари і зорі, а за веслом довго перегойдувалися червоні нитки пряжі. Виїхали в старе русло і довго вибиралися з гомінкої зарості напівзатоплених верб. Тут, над самою шелюгою, стіною перехилився ліс і вода біля берега зачорніла, як смола.

— Дмитре, ти думаєш тепер в лісах для себе яку латку посіяти? — слова Варивона, підсилені рікою, здалися несподівано голосними і аж луною віддалися в лісі.

— Ні, не думаю, — після мовчанки поволі відповів Дмитро, глянув у обличчя Варивона, тьмяно освітлене сяйвом зорі і блищиком цигарки.

— Заради обережності не завадило б, — сказав з перебільшеною серйозністю. Але Дмитро зрозумів уїдливий натяк і так подивився на Варивона, що той зразу ж примирливо заговорив: — Може ж бути, що в цьому році менше перепаде на трудодень.

— Ат, покинь свої витребеньки. Бачу тебе наскрізь… Знаєш добре: заробимо і на хліб, і до хліба, тому і не треба кланятись лісовикам, ходити по їхніх п'ятах, підмогоричувати… Мало радості в такому занятті: і перед собою, і перед всіма якусь провину чуєш. Везеш той сніп і очі перед зустрічними опускаєш, неначе з краденим їдеш… А тепер, подивись, як виросли ми! Сила колгоспна вивела нашу долю на берег щастя.

— Вірно, Дмитре! — аж зупинився Варивон. — Без колгоспу розтеклося б наше життя по чужих руках. Це на власній шкурі відчув, коли наймитував… Вибились тепер в люди… Ти знову, кажуть, із Крамовим зчепився?

— Ну його… чорта кислоокого! — раптом розсердився Дмитро і для чогось взявся за остя, хоча іще не випливли на плесо.

— Як же так можна начальство крити? — начеб заступився за Крамового.

— Свинячий хвіст він мені, а не начальство. Я б таке начальство у три шиї гнав од колгоспу, щоб людей не баламутив. Ох, уївся ж він мені в печінки. Він тільки що-небудь почне казати, а мені уся середина, як панчоха, вивертається.

— Чого ж, він непогано вміє говорити.

— Насобачився. Та що б він не базікав, я знаю одне: в нього янгольська розмова, та чортова думка. То чоловік не наш.

— Це ти вже, значить, перебільшуєш. Насолив він і тобі, і селу немало, але, подивишся, наче старається, в усе заглядає. На зборах завжди виступає.

— Хитрий лис. Уміє в очі оману пустити і словом, і видимістю діла. Ти не помітив, що цей крамар тримається серед людей, як справжній пан. Яка бундючність, пиха. Він ще й досі думає, що навколо нього самі дурні, затуркані, скручені злиднями дядьки, а він велике цабе.

— Така жилка є. Що ж — начальство.

— Та не це мене найбільше обурює. Обурює те, що нічого нема в нього святого. І коли він на зборах починає говорити про любов до своєї землі, Батьківщини — це для мене такою образою віє, що кулею вилітаю з колбуду. Він так говорить ці слова, наче насміхається з усього найдорожчого нам. А от по формі все правильно, всі слова рівно лягають. Гучним реченням він таку порожнечу прикриває, що аж ножем тебе в грудях ріже. Тут тільки душею фальш можна почути.

— Може й так, — погодився Варивон. — Я теж не раз почував, що так говорити про найдорожче не можна. Це насмішкою звучить… За що ж він напав на тебе?

— За гречку. Захотів, щоб я насіння своєї бригади зміняв на сортове. От і тут у нього все витримано по формі: мовляв, за підвищення врожаю, за гатункову гречку борюсь. А насправді це одна досада нам. Я по зернині відібрав місцеві сорти, які у нас найкраще родять. Ну й пішла колотнеча… От дурний, що погодився бригадиром стати. Будь воно, те бригадирство, тричі неладне. Печінки не гриз би собі, менше було б клопоту. Робив би потроху, та й годі.

— Хм. Некрасиво це в тебе виходить. Відсидітись за чиїмись плечима легше всього. А тобі за корою гріх заховуватися: землю знаєш як свої пальці. Колгоспники поважають тебе. Тільки мовчазний ти на людях страшно. Вовкуватий.

— Покинь ти мені проповідь читати. І без тебе на душі оскомина ходить. Тут чоловік до радості, як пагонець до сонця, тягнеться, а йому очі приском печуть… Ти знаєш, як почав мені Крамовий мораль вичитувати, ледве витримав, щоб не потягнути його істиком.

— Іще чого бракувало. Тримай себе, Дмитре, в руках, бо за дурну вдачу чорт зна куди можеш попасти.

Він мені наукою почав на людях очі пекти, а сам в тій науці як баран в книзі розбирається. Тільки й щастя того, що добре говорити уміє, під усе підведе хитророзумні висновки, заб'є баки розумними цитатами, що й справді, подивишся збоку, наче правильно чоловік говорить.

— Чим же воно кінчилось?

— «Я, — каже Крамовий, — викличу нашого зава хати-лабораторії, і він тобі доведе, які сорти треба сіяти». Найшли кого викликати, відповідаю. Шевчик з якого часу на мене зуби точить. Ви контрольно-насінньову лабораторію запитайте…

— Викликали Григорія? — зацікавлено запитав Варивон і аж гребти перестав, щільно притискаючи весло до обшивки.

— Викликали, — несподівано усміхнувся Дмитро. — Вислухав він Крамового, подивився поверх мене на стіну і почав тобі вичитувати, прямо наче із книги: «У наших краях є кілька місцевих популяцій, що дають кращі врожаї, ніж відомі гатунки. Із них ми будемо створювати високоврожайні нові сорти. Товариш Горицвіт стоїть на вірному шляху», — знову подивився поверх мене… Не сподівався на такий захист… Тихше під'їжджай до берега. Ат, чорті Повільніше греби.

Після необережного плеску весла попереду лунко вдарила щука, і розколихана вода загойдалась в хисткому жовтуватому відсвіті ліхтаря. Дмитро, перехопивши обома руками остя, напружено вдивляється в прибережну смугу води. Ось між чорним покрученим корінням він помічає витягнутий навскіс, грубим кінцем до поверхні, темний штурпак. Відчуваючи, як холоне всередині, Дмитро трохи подається вперед, на мить застигає і раптом блискавичним ударом вганяє остя в глибінь.