Чорний красень - Сьюэлл Анна. Страница 12

Розділ 15

Старий конюх

Незадовго до від’їзду Джеймса господар із господинею вирішили провідати своїх друзів, що жили за сорок шість миль від нас, і за кучера знову був Джеймс. Першого дня подорожі ми здолали тридцять дві милі. Шлях пролягав довгими, важкими для підйому пагорбами, та Джеймс так мудро й обережно правив нами, що ми з Джинджер зовсім не втомилися. Коли дорога збігала вниз, він ніколи не забував про гальмівний важіль і вимикав його одразу, як зникала в ньому потреба. Завдяки його керуванню ми завжди бігли там, де дорога була найрівніша, а коли на нас чекав довгий підйом, він пускав нас трохи навскіс, тоді екіпаж не так сильно тягнуло назад, а ми мали змогу бодай трохи перевести подих. Здавалося б, дрібничка, але й вона полегшує життя коня, а тим паче гарне ставлення.

Дорогою ми декілька разів зупинялися, а коли вже смеркало, доїхали до міста, де мали переночувати. Зупинилися в найбільшому готелі недалеко від величезної ринкової площі. Проїхавши під аркою, ми опинилися у довжелезному готельному дворі, у самому кінці якого знаходилися стайні та каретні. Назустріч нам, як і годиться, вийшли двоє конюхів. Старший із них був невисоким, але жвавим і привітним чоловіком, кульгавим, одягненим у жовту смугасту камізельку. Він зумів блискавично розпрягти мене (такої швидкості я ще зроду не бачив), узяв мене за повід і, лагідно щось приказуючи, повів до стайні. Стійл у стайні було, може, із шість або вісім, та тільки два чи три з них були зайняті. Другий конюх зайнявся Джинджер. Джеймс, поки нас вичищали та витирали, стояв поряд.

Ніхто не чистив мене так легко й швидко, як цей непоказний конюх. Коли він закінчив, Джеймс провів рукою по моїй спині, шукаючи якогось огріху в роботі, але шкіра була чиста і гладенька, наче шовк.

— Знаєте, — зізнався він, — я й сам не з повільних, а Джон ще спритніший за мене, але з такою швидкістю й ретельністю ви нас обох запхали за пояс.

— Праця — найкращий учитель, — відповів кульгавий конюх. — Та й як інакше! Десять років роботи чогось, я думаю, навчать, хе-хе, інакше який із мене конюх? А те, що я швидкий… Це все дурниці. Звичка, та й годі, оце й весь фокус. Коли ти в чомусь стаєш докою, [42] тобі вже байдуже, як це робити — швидко чи повільно. Я б сказав навіть, що швидка робота легше робиться. Та й здоров’я в мене вже не те, щоби вовтузитися з чимось удвоє більше належного, дай, Боже, тобі здоров’я! А уяви, якби я за роботою насвистував чи просто морочився, як дехто! Розумієш, я від дванадцяти років біля коней, служив у стайнях мисливських та іподромних, а через невисокий зріст навіть кілька років був жокеєм. [43] Та під Ґудвудом [44] страшенно слизькі торф’яники, і якось мій бідолашний скакун упав, я зламав собі ногу в коліні, ну й, звісно, відтоді дорога в жокеї мені заказана. Але життя без коней я вже не мислив, от і подався у готельні конюхи. Я тобі от що скажу: ходити коло такого красеня, як твій, — не робота, а справжнє задоволення. Спокійний, породистий, доглянутий — це ж пісня, а не кінь! Та чи мені не знати, як має виглядати кінь у дбайливих руках. Мені досить двадцять хвилин пробути біля коня — і я скажу, що за конюх коло нього ходить. От візьмімо хоча б твого: слухняний, спокійний; куди скажеш, туди повертається; ти чистиш йому копита, а він високо підіймає ноги. А якийсь інший крутиться, мов навіжений, на всіх змієм дише, пре, куди схоче, чи взагалі розвернеться впоперек стійла і лупає, як би хапнути тебе зубами, коли підеш попри нього; вуха прищулені, мов боїться тебе, як вогню, а ти тільки й пильнуєш, щоб не скуштувати його копит. О, нещасні створіння, я ж добре знаю, як із ними поводилися. Коли кінь від природи несміливий, то від такого ставлення він стає полохливим, сахається, а норовистий стане злим, як оса, і спробуй до такого підступися. Характер коня формується загалом замолоду. Господи, вони ж — як діти, просто вчи їх усього, що треба, роби все так, як пишуть розумні книжки, і, ставши дорослими, вони матимуть усе це в крові.

— Гарно кажете, — озвався Джеймс, — ми у себе в маєтку теж так вважаємо.

— Юначе, даруйте за цікавість, у кого ви служите? Якщо мені не брешуть очі, ваш хазяїн — достойний чоловік.

— Сквайр Гордон, власник Біртвік-парку, це за Бейкон-хілс, — відповів Джеймс.

— Ага, так-так, я щось про нього чув. Дуже непоганий знавець коней, так, здається? І найкращий верховий у графстві…

— Мабуть, що так, — погодився Джеймс. — Але тепер він рідко їздить верхи, відколи не стало молодшого господаря.

— Ах, бідний джентльмен! Пригадую, газети щось таке писали. І тоді ж загинув гарний кінь, правда?

— Правда, — кивнув Джеймс. — Гарний був кінь, рідний брат Красунчика, схожий на нього, мов дві краплі води.

— О, як шкода! — захитав головою старий. — Якщо мені не зраджує пам’ять, там не найкраще місце для стрибків. Зверху така-сяка огорожа, урвище — і потік, так? Ну, тут тобі жоден кінь не дасть ради. Ні, я не проти серйозної скачки, але ж потрібно розуміти, що є такі речі, які до снаги тільки досвідченим мисливцям. Навряд чи варто жертвувати життям людини чи коня задля якогось лисячого хвоста. Принаймні, я так думаю.

Поки він це говорив, його напарник упорався з Джинджер, приніс нам зерна, і щойно тоді він та Джеймс разом покинули стайню.

Розділ 16

Пожежа

Того ж вечора, але трохи згодом, той конюх, що заводив Джинджер, привів до стайні ще одного коня, котрий належав якомусь подорожньому. І поки його чистив, до стайні просто так, потеревенити, зайшов якийсь молодик із люлькою.

— Слухай-но, Тоулере, — попросив його конюх, — скоч на сінник, зніми цьому коневі трохи сіна, бо в нього годівниця геть порожня, згода? Але люльку залиши внизу.

— Добре, — відповів молодик і по приставній драбині заліз на горище.

Я чув, як на горищі риплять під його ногами дошки, як він шарудить сіном… Джеймс ще раз заскочив до стайні, поглянути, чи з нами все гаразд, і після цього нас замкнули на ніч.

Скільки часу я проспав і о котрій годині ночі прокинувся, сказати не можу, але, прокинувшись, я одразу збагнув, що тут щось не так. Щоправда, не розумів, що саме. Я піднявся з підлоги. Повітря у стайні було сперте, задушливе. Я почув, як кашляє Джинджер, ще один кінь тривожно метушився. Ніщо не порушувало нічної тиші, все огорнула цілковита пітьма, а дихати ставало щораз важче.

Вхід на горище був відчинений, і, по-моєму, цей важкий дух сунув саме з горища. Нашорошивши вуха, я почув якесь дивне шелестіння, а з ним — гул і потріскування. Я не знаю, що це шуміло, але було у тому звукові щось таке, що я затремтів усім тілом. Інші коні теж прокинулися, одні рвалися з прив’язі, інші тупали ногами.

Нарешті знадвору залунали чиїсь кроки. Двері стайні різко відчинилися, і молодший конюх, із ліхтарем у руці, кинувся відв’язувати коней і виводити надвір, та де там!.. Перший кінь уперся і навіть не рушив із місця. Конюх узявся за другого, потім за третього, але й вони стояли, мов прикипіли. Тоді він кинувся до мене і з силою потягнув, намагаючись вивести зі стайні, але й ця його спроба виявилася марною. Побачивши, що всі його намагання нічого не дали, він вибіг зі стайні.

Що й казати, всім коням наче розум відняло, та річ у тому, що нам уже звідусіль ввижалася небезпека, а людей, на яких ми могли би без побоювання покластися, поряд не було, все навколо нас було таке чуже, непевне. У прочинені двері увірвалося свіже повітря, дихати стало легше, але ж і гудіння над головами дужчало, а коли я поглянув угору, то на стіні за решіткою порожньої годівниці танцювали червоні відблиски. «Пожежа!» — закричали на дворі, і до стайні тихо й спритно прослизнув старий конюх. Він вивів надвір одного коня, кинувся по другого, та полум’я вже виривалося з горішнього люка, і ревище над головою просто оглушувало.