Чорний красень - Сьюэлл Анна. Страница 13

А потім я почув голос Джеймса. Спокійно, мовби нічого не сталося, він сказав:

— Ану, мої милі, час іти звідси, тому хутко прокидаймося і ходімо.

Я стояв найближче до виходу, відтак він підійшов до мене, погладив.

— Гайда, Красеню, де твій повід? Ну ж бо, малий, зараз ми вийдемо на свіже повітря…

Він швидко скинув із себе шалик, акуратно накинув його мені на очі й, погладжуючи та плескаючи мене по боках, вивів з охопленої полум’ям стайні. Коли я був у безпеці, Джеймс скинув з мене шалика і крикнув:

— Гей, хто-небудь! Візьміть цього коня, а я піду по іншого!

Назустріч йому вийшов якийсь високий здоровань, Джеймс кинув йому повід і стрімголов побіг назад до стайні. Побачивши, як Джеймс зникає у палаючій будівлі, я щосили заіржав. Джинджер згодом зізналася, що моє іржання врятувало їй життя, бо, коли б не воно, вона, напевне, так і залишилася б у стайні.

На дворі був неймовірний шарварок. З інших стаєнь теж виводили коней, а з повіток і з-під навісів витягували екіпажі та вози, щоб не дати вогневі піти далі. На протилежному боці двору дзеленькали вибиті вікна, і люди голосили на всі лади. Та мій погляд був прикутий до стайні, з якої щоразу густіше валив дим і вихоплювалися вогняні язики. А невдовзі крізь страшенну метушню пробився чистий голос, котрий міг належати тільки нашому господареві.

— Джеймсе Говард! Джеймсе Говард! Ти тут?

Ніхто йому не відповів. У стайні щось із гуркотом звалилося, а за мить я радісно заіржав: у клубах диму з’явився Джеймс: він ішов і вів за повід Джинджер. Від ядухи на Джинджер напав сильний кашель, та й Джеймс наковтався диму і не міг вимовити ані слова.

— Сміливцю ти мій! — розчулився господар, обіймаючи Джеймса за плечі. — Сам хоч уцілів?

Джеймс мовчки кивнув головою.

— Ач! — захоплено вигукнув чоловік, що тримав мій повід. — Сміливець, інакше й не скажеш!

— Ну, що ж, — заговорив господар, — якщо ти, Джеймсе, вже віддихався, я б радив їхати звідси, і що швидше ми це зробимо, то краще.

Коли ми їхали до воріт, від ринкової площі долинув кінський тупіт та гучне торохкотіння коліс.

— Пожежники! Пожежники! — закричали двоє-троє голосів. — Дорогу, дорогу, всі геть із дороги!

Голосно цокаючи по бруківці копитами та гримлячи колесами, у двір вкотилася важка пожежна бочка, запряжена парою коней. Пожежники зіскочили на землю. Де горить, було зрозуміло і без розпитувань: яскраві язики вогню танцювали уже на даху.

Ми якнайшвидше виїхали на ринкову площу. На небі світили зорі, і якби не гул пожежі, цю ніч цілком можна було б назвати тихою. Господар звелів їхати до готелю на інший кінець міста і, передаючи нас тамтешньому конюхові, звернувся до Джеймса:

— Я маю повернутися до місіс Гордон, Джеймсе. Сподіваюся, ти подбаєш про коней, віддаси усі потрібні розпорядження, ну, і все таке.

І він пішов. Наш господар не любив метушні, та я щось не пригадую, щоб хтось ходив так скоро, як він тієї ночі.

Ледве ми зайшли у стійла, як здалеку долинуло страхітливе іржання — кричали коні, яких не вдалося вивести з палаючої стайні. Тепер вони горіли живцем, і думка про це була нестерпною! Ми з Джинджер засмутилися так, що годі й передати. На щастя, нас ця біда оминула; порівняно з тими бідолахами ми просто відкупилися легким переляком.

Уранці наступного дня господар завітав до стайні, поглянув на нас, а потім говорив із Джеймсом. Із їхньої розмови я почув тільки дещо, бо мене саме чистив конюх, але й так було видно, що Джеймс на сьомому небі від щастя, і я зрозумів, що господар висловлював йому своє захоплення. Місіс Гордон так перехвилювалася вночі, що від’їзд перенесли на полудень. Відтак ранок у Джеймса був вільний, і він пішов до того готелю, де ще залишилися наш екіпаж і збруя. Крім цього, він хотів дізнатися, чим закінчилася нічна пожежа. Повернувшись назад, Джеймс поділився новинами з тутешнім конюхом, і з його слів ми зрозуміли таке: спершу ніхто не міг збагнути, що стало причиною займання, та потім хтось пригадав, що бачив Діка Тоулера. Мовляв, той Дік зайшов до стайні із запаленою люлькою, а назад вийшов без люльки й одразу подався по нову. Молодший конюх пригадав, що просив Діка піднятися на сінник і зняти сіна для коня, але попереджав, щоб той не брав із собою люльки. Дік переконував, що лазив на горище без люльки, та йому не повірили. І тут я пригадав чудове правило, яке завів у маєтку Джон Менлі: у стайні — жодних люльок! Як на мене, таке правило ніде не було б зайвим.

Джеймс розповів, що стеля й підлога згоріли дотла, і тепер на місці стайні — тільки почорнілі стіни. А двоє нещасних коней, яких так і не вдалося вивести надвір, були поховані під палаючими бантинами та черепицею.

Розділ 17

Розповідь Джона Менлі

Далі поїздка минала без пригод, і при заході сонця ми вже були на місці. Нас із Джинджер завели до гарної чистої стайні, ми опинилися під опікою тутешнього кучера — великого добряги, і той уже догоджав нам, як тільки міг. Почувши про нічну пожежу, він одразу ж пройнявся до Джеймса повагою.

— Юначе, — сказав він, — з усього почутого я роблю один незаперечний висновок: ваші коні можуть вам довіритися, і вони це чудово знають. До вашого відома, вивести коня зі стайні під час пожежі чи під час повені — штука дуже складна. Не знаю, чому так повелося, але візьміть двадцять коней — і жоден із цієї двадцятки не захоче покидати стайні.

Господарі погостювали кілька днів у друзів, а потім настав час повертатися. Діставшись додому без пригод, ми були раді опинитися у своїй стайні, і Джон, схоже, не менше за нас радів нашому поверненню.

Коли вони із Джеймсом залишали нас на ніч, Джеймс запитав:

— Як думаєте, кого візьмуть замість мене?

— Малого Джо Ґріна зі сторожки, — відповів Джон.

— Джо Ґріна? — здивувався Джеймс. — Та він ще геть зелений!

— Йому вже п’ятнадцятий рік, — не погодився Джон.

— Але ж він малий на зріст!

— Так, зростом, може, і не вдався, але моторний, роботящий, та й не злий нібито. Навіть більше, він і сам не проти працювати в стайні, і його батькові це до вподоби. І господар, я знаю, за те, аби малий спробував свої сили. Мені він уже казав, що як малий не підійде (а це вже як я йому скажу), він підшукає когось старшого, ну, я йому сказав, що було б добре дати малому випробувальний термін, тижнів так зо шість.

— Усього шість тижнів! — зойкнув Джеймс. — Та треба з півроку, не менше, перш ніж йому почне щось вдаватися! Е, Джоне, вам доведеться добре попріти.

— Ну, — засміявся Джон, — з роботою в мене завжди все лагодилося. Не пам’ятаю, щоб я колись її боявся.

— Ви дуже гарна людина, Джоне, — мовив Джеймс. — Чи стану я колись таким?

— Я не люблю розповідати про себе, — сказав раптом Джон, — та коли вже ти нас покидаєш, щоб, так би мовити, піднятися у ранзі, то так і бути, розкажу, що я про це думаю. Я був такий, як Джозеф, коли від лихоманка за якихось десять днів померли мої матір і батько. І залишилося нас двоє — я і моя сестра-калічка Нелі. Родичів, які могли би нас так-сяк підтримати, ми не мали. Я наймитував в одного фермера, а на такій роботі не те що двох — себе не прогодуєш, і пішла б моя сестричка у робітний дім, [45] якби не наша господиня. Нелі каже, що вона — ангел, і на те є вагомі причини. Господиня винайняла у старої вдови Молет кімнатку для Нелі, і коли та могла працювати, доручала їй різне шитво та в’язання. Коли ж сестричка була хвора, господиня посилала їй обіди і всякі дрібнички, одне слово, робила все, аби Нелі не занепадала духом; була достоту як матір. А потім господар узяв мене до своїх коней, і я допомагав старому Норманові (так звали тодішнього конюха). Я сидів на хазяйських харчах, мав спальню на горищі й одержував три шилінги на тиждень. Отже, я вже міг допомогти сестрі. А зараз я розповім тобі про Нормана. Старий спокійно міг відмахнутися від мене, сказав би, що не його це справа — морочитися з темним селюком, та й квит. Але ж він цього не зробив, а навпаки, замінив мені батька і, як міг, опікувався мною. Коли його через кілька років не стало, я зайняв його місце. Зрозуміло, мені добре платять, я можу заощаджувати на чорний день, мало що в житті трапляється, і Нелі щаслива, як пташка в раю. Тож бачиш, Джеймсе, я не та людина, що вихвалятиметься перед малим хлопчиною чи відповість невдячністю на доброту господаря. Аж ніяк! Справді, мені тебе не вистачатиме, але якось перебудемо. Розумієш, Джеймсе, мало що на цьому світі дорівняється до людської доброти, і коли я можу комусь допомогти, то охоче це роблю.