Горохове чудо - Харчук Борис. Страница 43

— Я буду лялям коси чесати!

— І собі,— підказує дядько Микола.

Молоко я ще не спряжив. Я міг його давно спряжити. Не забув — хай вони посидять удвох.

— Вдягай мене, взувай мене! Давай молоко!

— Бузьковський, жди ладу, — дядько Микола, їй подобається ждати ладу.

— Поки татко спряжить молоко, спечемо перепічку? — дядько Микола наставляє незграбні руки.

Мала мчить, падає на його коліна, дається пекти перепічку.

— Печу, печу перепічку… — лясь долонями, лясь.

Він лоскоче їй груди, і вона заходиться.

Через мить вони вже співають: «Ти, дівчино, ти щаслива…» В дядька Миколи добрий голос. Він колись сам складав пісні.

Я на кухні, я не кваплюся: вони будуть довго сидіти, співаючи. Затягли «Марину», по-своєму:

Раптом їхні голоси втихають. Наспівалися. Мала примовкла. Набридла перепічка, спів… Дядько Микола щось розповідає.

— Про Бабая не треба — страшний.

— А я не про Бабая.

В білу каструлю наливається молоко.

— Жив собі на світі Красунь…

— Як він називався?

— Красунь. Був молодий, гарний і гордий.

— Як я?

Дядько Микола не хоче казати, що Красунь був ще гарніший, щоб не образити Воксанку. Він дипломатично обходить це запитання.

— В нього був чорний кучерявий чуб, високе чоло і карі очі.

Воксанці не подобаються ні гарні кучері, ні високе чоло, ні карі очі: вона біла.

— А що він робив?

Дядькові Миколі хочеться змалювати молодого Красуня, вродливого і сильного, але мусить слухатися малої.

— Він був студент.

— Я виросту і теж буду вчитися.

Але дядько Микола ніби не чує Воксанки. Він оповідає про Красуня, який хотів перевершити Сковороду. Той Красунь вчився на філософа. Дав собі такий зарік, що коли вивчиться, то весь світ стане перед ним на коліна.

Квапиться Красунь якось з бібліотеки, несе купу книжок, а йому назустріч дівчина — біла Білявина. Задивився він на неї, книжки бубух на землю. Дівчина була вихована: допомогла зібрати книжки. А в нього відібрало мову, і він не зміг їй подякувати.

З того дня забув Красунь про науку. Тягне його в парк. А біла Білявина там чекає. І подає йому свою руку, і веде за собою на Дніпро, на кручі, над якими сходять і не гаснуть зорі.

Згодом до Красуня вернулася мова, і він питається:

— Чи ти будеш моєю?

Біла Білявина відказує:

— Наздожени! — і помчала, залишила тільки вітер.

Красунь кинувся за нею, не роздумуючи. А перед ним звідкись на стежці виріс панок. У чорному капелюсі, в картатому піджаку, в таких же штанях, у наймодніших штиблетах. Став та й вимахує елегантно паличкою.

— Вітаю тебе, філософе, — і зняв капелюха.

Красунь щось буркнув і хотів обігнати панка, але той поклав йому на плече руку.

— Чи не соромно тобі, закоханому в науки, стрибати козлом по кручах?

— Пусти! — розсердився Красунь.

— Овва, яка моція! — пхикнув панок. — Ти її тепер все одно не наздоженеш. Її давно перейняв інший.

— Як?

— А так, як я тебе.

— Хто ви такий і чого вам від мене треба?!

— Не шарпайся.

— Ви чорт! Я вас знаю.

— Добре, що ти мене впізнав. Я твій опікун. Нам буде легше розмовляти. Ти хотів бути мудрим. Ти дав собі зарік, що весь світ стане перед тобою на коліна. А що з тобою сталося? Ти причумлений!

— То вона винна. Вона!

— Ти геть змізернів, з твоєї голови вивітрилося все, що ти знав. Хіба Білявина варта того?

— Я не можу всидіти на лекціях і ходити в бібліотеку.

Панок уже давно не держав Красуня за плече.

— Зречися Білявини заради мудрості! Ти впізнаєш найпотаємніше! — він говорив облесливо.

— Білявина мене дурила, втікала, щоб іншому попастися до рук, — замимрив Красунь.

— Отож-бо й воно, — підтакнув панок.

— Зрікаюся! — крикнув Красунь. — Заради мудрості!

І не стало панка — тільки свиснуло, наче хто кинув палицю. Красунь швидко почовгав у гуртожиток, щоб засісти за стоси книжок.

Його перестріла Білявина.

— Що ж ти наробив? — запитала, плачучи.

— А що?

— Я була твоєю душею, а ти зрікся її.

— Моя душа зі мною, а ти зумисне втікала від мене, щоб тебе інші наздогнали, мене випередивши.

— Самого себе не можна випередити, самого себе можна тільки спинити, — мовила Білявина. — Ти зупинив себе.

Вони розійшлися — назавжди.

Красунь закопався у книги. Минули роки, він перестав бути і молодим, і гарним, зате став сильно славетним і сильно багатим. Тільки остався один, як палець.

— А цьо він став сильно славетним і сильно багатим?

— Бо він вчив інших, як їм жити, а як треба самому, не знає.

— А де Білявина, куди вона пішла?

Молоко скипіло. Я вихолодив і налив у чашечку.

— Де ви там, ідіть?!

Воксанка пила молоко, а дядько Микола робив їй «вітер віє» — дунув на голову, підняв білі кучерики. Їй не сподобалося, і вона одвихнулася.

— На вулицю, грати в татка-маму!

— А тобі сумно за мамою? — спитався дядько Микола.

Вона глянула на нього, але нічого не сказала. Він не став очікувати, поки ми зберемося, пішов собі. Але перед тим такими очима окинув нашу кімнату, ніби хотів тут залишитися назавжди.

А в нас своя робота: споряджатися. Воксанка поривається брати з собою подарований туалет. Її кортить похвалитися. Я не даю.

Вона падає на диван і дригає ногами.

— Дригай, дригай собі. Я пішов…

Вона добре бачить, що нічого не вдіє.

— Пупса ти взяв?

— Сама візьми.

Вона бере пупса і кидає собі в кишеньку бабиного горіха.

Наше подвір’я сповнене гомону. Двірник Василь спускає застоялу воду. Він орудує гаком і лопатою. Штани закасані до колін, ступає, ніби чапля. А навколо нього ватаги більших і менших. Хто зі школи, хто з дитсадка. На подвір’ї мокрого більше, ніж сухого. Баби сваряться на онуків, щоб не лізли в воду. Хіба їх спиниш? Їм тільки того й дай. Сусідський Вітя — посередині калюжі. Хто до нього наблизиться, він відганяє того фонтаном.

— Вітя! Вітя! — баба впірвала якусь лозину, але не дістає його. Квокче, як курка, що їй підсадили каченя, а воно попливло. — Я тобі…

А Вітя вихилясом. За ним підсліпуватий хлопчина. Він із сусідського двору. Його прозивають Фріцом. Мама привезла його звідкись. Дивно, що підсліпуватого прозивають Фріцом. Так прозивали колись після війни. Але прізвиська не змиєш. І малий рудий Фріц, який росте без тата, без мами і другий рік сидить у першому класі, так вигулює в калюжі, що калюжа розлягається. Обляпав Вітю, той зарюмсав, поплентався на сухе, а баба його ще лозиною.

— Марш до хати! — задихалася. — То що мені за кара? Взимку без рукавиць ходить, восени з калюжу попхався…

Двірник Василь відганяє охочих до мореплавства, а підсліпуватого хлопчину не чіпає. І він дає по воді бокаса-бокаса, бо на нього стріляють з автоматів: диркотять губами. А коли всі автоматники збираються докупи, рудий Фріц вилітає з калюжі. Кого хапає мокрими руками за носа, кого ляпає по обличчі, а то просто вишмаровує своїм брудним манаттям. І навтьоки!

— Фріц! Рудий… Рудий!!!

А його нема.

На всю губу реве донька коменданта. Віта з неї кривиться. Віта грається сама, осторонь від усіх. На балконі з’являється сам комендант. Здається, що під ним, грізним і набусурманеним, ось-ось провалиться балкон.

— Хто? Що? — перехиляється він через перила і поїдом їсть босого двірника Василя.

— Фріц! Фріц! — виказують комендантові скривджені.

— Ти нащо його впускав? — кричить комендант двірникові.— Я забороняю!

Босий двірник вдає, що не чує. Комендант зникає, а через хвилину стає перед калюжею.

— Я тобі хто? Я був полковником! Що з того, що тепер у відставці? Я тобі скільки разів наказував, щоб ти не пускав того Фріца!