Горохове чудо - Харчук Борис. Страница 44

Двірник спокійно розгортає гаком багнище і наслухає, як у водозлив проривається вода.

— Я кому кажу?!

— Вибачте, але я не ваш ад’ютант і в «заградотряді», — він вживає це специфічне слово, — з вами не служив.

Комендант заносить вгору руку, але хапає свою доньку і не веде, несе її за собою.

А Воксанка:

— Чого дядько на дядька кричав?

— Бо він має голос, — відповідає за мене двірник.

Навколо нас вимаршировують хлопчаки. Кожен сам собі командир і окреме з’єднання. Вони чомусь не хочуть триматися купи і ставати під одну команду.

Розбишакуватий, із зірочкою на кашкеті репетує: «Мы смело в бой пойдем!» Він любить верховодити, але його ніхто не слухає. І такий самий на зріст, як він, чимчикує йому назустріч, вигукуючи: «Нехай ворог знає, нехай пам’ятає!..» А ще один, опецькуватий, вибілений, наче полотно, заводить: «А я бгасаю камешки с кгутого бегешка…» Всі троє прямують один на одного, ніби збираються між собою повоювати. В кожного своє завзяття і своя батьківська пісня.

Всю цю гру збурює рябий у розпанаханій куртці: пускає ракету. Водяна ракета, знявшись угору, падає комусь на голову.

Тут баба Маша виводить Сашка — Воксанчиного однолітка й компаньйона. Сашко жене під стовпи, на яких сушать білизну. Там сухо.

— Сашко, Сашко, гратимемо в тата-мами, — кричить Воксанка і біжить за ним.

Сашко, чорноокий, смуглявий, часинку стоїть, роздумує, а потім поважно відповідає:

— Будемо грати.

Воксанка висмикує з кишені пупса.

— Ти будь мама, а я тато.

Сашко вагається, чи бути йому мамою. Свою маму він дуже любить. Якось у тролейбусі один чоловік сказав: «Я дам тобі вудку, а ти віддай мені свою маму». Сашкові вудка сподобалася, і він погодився. Але коли роздивився на ту вудку, відразу знайшовся: «Хитренький, твоя вудка стара, а моя мама молоденька…»

— Ти будь мама, а я тато, — напосідає Воксанка. — Добре?

Грати в тата-мами — купати, повивати і носити пупса. Вони так і роблять.

А ми стоїмо з худенькою, виснаженою працею бабою Сашка. Вона оповідає, як перед ними на тротуарі розчахнуло осику, як вони полякалися з Сашком.

— Це вже вдруге мені. Перше я несла на руках Сашкову маму, давно було. Її я прикрила, а ребро мені виломило.

— Спасу нема! Та на курорт, молоді в кіно, а я повзайся з ним! — перериває оповідь трухлявий голос. Це нянька завжди стомленої Оленки. Дівчинка ледве держиться на ногах, а її нянька хитається без вітру. Трудно здогадатися, хто кого доглядає,— стара малу чи мала стару. — Спасу нема! Мої години вийшли, їх нікого не видно, а мій півник удома здихай! — В одній няньчиній руці латана сумка і палиця, а другою вона цупить за карк Оленку.

З няньками тепер горе. Ніхто не хоче няньчити чужих дітей. Молоді згоджуються, але тільки за прописку.

Під обламаною і знівеченою яблунею лавочка. Вона засипана мокрим піском. Нянька і Оленка падають на ту лавочку, не змітаючи бруду. Вони такі виморені, що стара відразу заплющує очі, а малій не хочеться бавитися.

А наші колишуть пупса: люленьки-люлі…

Тим часом з парадного виступає Вітина мама. Вона ні на кого не дивиться. Віта побачила нас, злякалася, що можемо відібрати свою ляльку, й кудись запропастилася. Вітина мама несе й розвішує на стовпах заходженого килима. Відходить, руки за спину, дивиться, чи добре повісила.

Я відтягую Воксанку, баба Маша — Сашка. Загубився пупс, але його годі шукати: стоїть густа курява. А Вітина мама лупить по килиму вибивачем. Того килима пилосос не бере. Пилюга летить у чужі вікна, звідти висовуються чиїсь сердиті голови, але відразу ховаються. Ніхто не хоче зв’язуватися.

Вітину маму називають мамзель. Мамзель тримається гонористо й непідступно, бо її чоловік, як вона всім каже, у цьому будинку найголовніший начальник.

Воксанка і Сашко скиглять за пупсом. А Оленчина нянька відколупує нігтем яблуко, годує вихованку.

— Ми зовсім заморилися: в двох церквах були. Люду — що насіння на городі!..

Вона ходить з Оленкою по всіх усюдах і збирає жахи.

— Пам’ятаєте, — веде вона далі,— я вам розказувала про жінку з відрубаною головою? Вчора знайшли руки і ноги, а сьогодні голову. Знаєте, хто вона? Медсестра. Тепер докопаються, хто її замордував, хто вкоротив віку.

Ця історія розповідається щодня цілий тиждень. Стара держить шматочок яблука і повторює знову:

— Де хто таке бачив? Повідрубували руки, повідрубували ноги і відрізали голову? — Вона проникливо дивиться на нас, витягнувши свої руки, ніби держить у них не розколупане яблуко, а ту голову.

— А цьо тьоті відрізали голову? — допитується Воксанка.

Баба Маша морщиться, хоче відтягнути кудись Сашка, щоб він не слухав страхів.

— Такий, дитино… — хоче пояснити, та запинається стара.

— Ти не знаєш, чого відрубують голови? — вихоплюється Сашко. Але його цікавить зовсім інше: — Я вам щось покажу. В Оксанки така коза, як і в мене! — і він показує ту козу на пальці.

Я хутенько дістаю хустину.

Війнуло вітром, вибита з килимка пилюка лягає на нас. А мамзель походжає собі збоку, руки долонями назад. Кінця цьому вибиванню не буде. Треба забиратися геть.

Прибігло чиєсь дівченя:

— Оленко, Оленко, а чого в твоєї лялі очі не зачиняються?

— Вона ж дешева.

Те дівченя тупцює перед Воксанкою, їсть яблуко і патякає:

— Що ти «треба, треба», кажи — «нужно», — хрусь яблуко.

— Смачного, — каже Воксанка.

Я обіцяю Воксанці, що ми йдемо зараз у гості. І вона ладна розлучитися з Сашком.

— А я вже завтра був у гостях, — хвалиться він.

Баба тягне його до хати, щоб сховатися від пилюги.

— Мені дали отакого-о торта! — не вгаває Сашко.

— Мені теж дадуть.

— Не дадуть.

— Ні, дадуть. Татку, чого він каже, що не дадуть? Коля мені приніс тувалет — гребінець, люстерко, щіточки. А в тебе нема.

— А я собі зловлю жука! — крикнув Сашко.

Веду Воксанку, а вона весь час оглядається. Виходимо з двору і перестріваємо здорованя з двійком дівчат. Вони всі щойно вилізли з машини. Здоровань оцвенькуватий і косматий. Дівчатка гарненькі і навриписті. В них гарні імена — Богданка, Іванка, їх батько редагує українську молодіжну газету, яку вони не читають.

— Богданка, Иованка, не лезьте у воду! — застерігає басок. У всіх, хто їздить у службових машинах, такий басок. Інакше машина б не везла.

Газета, яку не люблять свої діти, дуже вигідна. Вона дає і квартиру, і машину, і ще багато дечого. Редактор-космач обминає нас, як паріїв.

Воксанка впирається і витріщується на машину.

— А чому в тебе нема машини?

— Бо я не вмію балакати басом. Бас у мене ніяк не проріжеться.

— То купи собі гострого ножа, проріж, і ми не будемо ходити пішки.

— Їздити в машині шкідливо.

— Чого?

— Ноги всихають і виростає живіт.

— Тоді не купуй ножа.

Ми тюпаємо по сірих панелях. Нема ліпше, як іти в гості. І Воксанка забулася про жука, якого буде ловити Сашко.

— Прийдемо в гості, і я скажу: «Добрий день!» — радіє вона.

— Ми на переході, зелене світло. Що ти мала сказати?

— Біжім! Я мала сказати — біжім! Ти забувся?

Ми підтюпцем перетинаємо автостраду. Далі вузька вуличка, пошта, трамвай. Нам можна на трамвай, доїхали б до центрального ринку, але прошкуємо собі, взявшись за руки. Дощу нема.

— Чоботарня!

— Де?

— Ти сюди носив черевики, я сховалася там за дверима, а ти мене шукав: де моя доня, де?

Справді, так було. Я забувся, а вона запам’ятала. Обіцялася стати чоботарем, коли виросте. Дітям хочеться все знати і все вміти. Дорослі дивуються, гасять їхні пориви, а потім нарікають, що діти ледачі.

Наше місто велике, але якесь не урбаністичне. Як кожне місто, воно і кам’яне, і залізне, і пластмасове. Проте в ньому камінь не навалюється на голову. Дерева ховають будівлі. Вулиці не скидаються на кам’яні мішки чи колодязі. Здається, що наше місто виросло в лісі, а його вулиці й тепер впускають простори степу і високе небо.