Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 54

Лесик хотів обережно поставити ногу вище на камінь Але, як це часто буває в таких випадках, нога сковзнула, камінь вивалився з гірки і загримотів униз, ламаючи і дріаду, і інші квіти, що росли нижче…

Звичайно, не слід було так по-варварському, по-бегемотському толочити квіти. Можна було акуратніше. Але то все спало на думку пізніше, коли події того вечора прокручувалися спокійно, без нервування А тоді все робилося бездумно, у шаленому темпі, коли міркувати було ніколи. Та ще й літачок заплутався так, що його не одразу дістали Хапалися, поспішали І ще більше толочили квіти.

Як потім з'ясувалося, Євгенія Михайлівна тоді нічого не помітила й не почула Чи то вона в цей час обходила класи, чи то взагалі зачинила на якусь хвильку школу й подалася додому (вона мешкала зовсім поряд). Хтозна. В усякому разі тільки вранці помітила вона, що сталося з клумбою

Отже, у Лесика й Жори не було навіть причини так хапатися й поспішати Вони спокійно могли діяти обережненько, не псуючи клумби.

Але все це з'ясувалося пізніше А тоді…

Хлопці вихопили нарешті модель із колючих трояндових обіймів і дременули геть Одразу додому вони не побігли. Побоялися. А що, як чергова простежить їх? Вони забилися в якесь чуже подвір'я, на дитячий майданчик, і довго сиділи там, одсапуючись і приходячи до тями.

І знову ж таки важко тепер з'ясувати, хто з них перший сказав: «Нікому! Ніколи в житті! Хоч би що було!» Здається, Лесик Перед очима ж у нього весь час була Лесина дріада. А може, й Жора… Він вважав себе більшим винуватцем

Але факт лишається фактом Тут же, у чужому дворі, на дитячому майданчику вони заприсяглися один одному ніколи й ні за яких обставин не розголошувати того, що сталося сьогодні ввечері.

Тільки тоді вони пішли додому.

І ще одна дивна річ — їм здавалося, ніби вони з ніг до голови подряпані об ті трояндові колючки і це може виказати їх, але виявилося, що в кожного лише по дві-три невеличкі подряпини, та й то у таких місцях, що не впадають в око

Доля їх берегла.

Розділ XVIII,

у якому відбувається зустріч академіка Іваницького з учнями рідної школи. «Ну, чилдрени! Я вам скажу!..»

Усе, що ви прочитали в попередньому розділі, Жора і Лесик ледве-ледве встигли, плутаючись і збиваючись, розказати однокласникам Продзвонив дзвінок на перший урок.

У гнітючому мовчанні розходилися шестикласники по своїх місцях І всі уроки сиділи принишклі й мовчазні. Навіть на перервах не обговорювали цього, як завжди Скупо перемовлялися про щось стороннє, незначне Мовби нічого й не сталося На Лесика й Жору намагалися не дивитись, наче їх нема в класі

І це було найболючіше

Яке ж то страшне почуття, коли тебе не помічають, і не один хтось, а всі — цілий гурт, цілий колектив! Ти намагаєшся перехопити чийсь погляд і не можеш — усі одвертаються, всі дивляться повз тебе, наче ти — порожнє місце

І Леся… Леся, яка ще вчора усміхалася так сонячно, так променисто, як може усміхатися в усьому світі лише вона одна, сидить похмура, закам'яніла, відчужена… І між нею й тобою — не прохід між партами, а глибочезна прірва, яку не переступити, не подолати…

Був останній урок — урок ботаніки.

Навіть учні, які не дуже захоплювалися цим предметом, любили уроки Зінаїди Семенівни. Бо вона завжди розповідала щось цікаве. Вичитувала у журналах, у газетах, у книжках і потім розповідала учням. То про пластмасові капелюхи для корів, які запроваджують у Шотландії і завдяки яким нібито збільшуються надої молока. То про «фабрику свіжої трави» — спеціальний гідроящик, із якого щодня можна збирати по 1200 кілограмів трави, а пасовиська, таким чином, використовувати для інших культур. То про розумну, майже людську поведінку комах — термітів, бджіл… Вона потроху готувала їх до зоології, яка почнеться у другому півріччі.

Сьогодні Зінаїда Семенівна розповідала про надзвичайний зоопарк, організований англійським письменником і зоологом Джеральдом Малколмом Даррелом на острові Джерсі. Цей зоопарк існує з 1958 року, і в ньому живуть лише ті тварини й птахи (майже 1200 видів), що перебувають на межі вимирання.

— Про це ви можете прочитати у книзі Даррела «Зоопарк у моєму багажі» Дуже цікава книжка Як і інші книжки Даррела: «Земля шерехів», «Маєток-звіринець», «Під покровом п'яного лісу». Щиро раджу прочитати.

— «П'яного лісу»… Хи-хи!.. Хіба можна радити такі книжки?.. — тихо реготнув Агашкін.

І в Лесика вже розтятися губи в несміливу усмішку, і він би вже всміхнувся Агашкіну, якби той обернувся (завжди ж обертався до них із Жорою, коли кидав на уроках отакі репліки!) Але Агашкін не обернувся. І напівусмішка жалюгідно застигла на Лесиковому обличчі

Навіть Агашкін…

До кінця уроку лишилося кілька хвилин.

Зінаїда Семенівна почала диктувати домашнє завдання. І раптом двері розчинилися, і до класу увійшли спершу директор школи Лев Парамонович, а за ним академік Іваницький.

— Пробачте, Зінаїдо Семенівно, — сказав Лев Парамонович. — Можна, ми на хвилинку?. Урок уже ж, мабуть, закінчується?

— Пробачте… Добридень, — ніяково хмикнувши, часто закивав головою Іваницький учительці й усьому класу.

— Добрий день! — разом підхопившись, громовито вигукнув шостий «Б», заглушаючи слова Зінаїди Семенівни, яка, почервонівши, теж часто кивала головою:

— Будь ласка… Будь ласка… Я вже закінчила… Будь ласка…

— Сідайте! — владно махнув рукою класові директор і, продовжуючи рух руки, широким жестом показав на Віктора Сергійовича. — Знайомтеся: Віктор Сергійович Іваницький. Колишній учень нашої школи, а нині… — він перехопив погляд академіка і затнувся. — Ну, ви всі знаєте, не пояснюватиму…

Хоча видно було, що йому дуже хотілося пояснити Іваницький винувато всміхнувся:

— Ще раз пробачте, дорогі друзі, але проходили ми оце коридором… Я побачив — шостий «Б»… Усі класи помінялися, а цей — у тій самій кімнаті, як і сорок років тому, коли я вчився у шостому і теж у «Б». Захотілося глянути Пам'ятний для мене клас… Саме в шостому я захопився фізикою, математикою, і цим визначилося моє життя.

Він пройшовся класом, повільно озираючи стіни, парти, учнів, наблизився до вікна, визирнув, знову глянув на клас, зустрівся поглядом із Лесиком, Жорою.

Хлопці завмерли, похололи. От зараз, зараз…

Проте академік нічого не сказав, тільки усміхнувся, знову часто закивав їм і всьому класові — й пішов до дверей

— До зустрічі в актовому залі, — сказав Лев Парамонович, і вони вийшли

В цю ж мить пролунав дзвоник.

— Йдемо до залу, — урочисто сказала Зінаїда Семенівна. — Спокійно. Без галасу Без метушні Покажіть, що ви гарні учні

Ці слова говорилися завжди, коли відбувалися зустрічі з визначними людьми.

І шостий «Б» підвівся і, намагаючись галасувати менше, ніж зазвичай (бо де ж це бачено, щоб галасу й метушні в класі не було зовсім), побіг на четвертий поверх.

Лесик і Жора сиділи тихо, похиливши голови. Вони ніяк не могли зрозуміти, для чого заходив Іваницький у їхній клас Подивитися на стіни, на парти, визирнути у вікно? Щось не те… «Блискавку» він, звісно, бачив. Не міг не бачити. Але чомусь не сказав нічого Що це означає? Певна річ, він їх зневажає. Не може не зневажати Вони самі себе зневажають Але…

Гомін у залі враз ущух.

На сцену піднімалися Віктор Сергійович Іваницький, директор, вчителі, завуч Всі зааплодували

Віктор Сергійович знову часто закивав (така в нього була звичка) і притис руку до серця

Оплески вщухли, але ніхто не сідав

Усі звично повернули голови в кінець залу. Проходом від дверей чимчикувала маленька першокласниця з білим пишним бантом і з величезним букетом квітів