Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич. Страница 53

Після Агашкіна перші висловилися Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук.

— Неправда! — рішучо сказала Леся. — Це не вони.

– І я не вірю! — сказала Аліна.

– І я! — підтвердив Ясик Гриценко.

— То вони у благородних граються, — махнув рукою Сашко Чуприна. — Доручили їм намалювати карикатури на трійцю, а точно ж не доведено — то вони вирішили на себе

— Або… просто побоялися на трійцю… — сказав Слава Коваленко

— Ну, це ти даремно! — вигукнула Леся. — Хто це буде себе отак на посміховисько виставляти через…

Вона дивилася на Лесика так жалісно, що в нього аж залоскотало в горлі

Найдивніше повелася, між іншим, трійця «Блискавка» справила на них якесь приголомшливе враження Довгий чухав потилицю, Злюкін ховав очі, а Малявка дивився так, наче його вдарили по голові.

Вони не тільки не сміялися. Вони вперше, може, в житті позирали співчутливо, по-людському.

Мабуть, вони собі просто не уявляли, як це можуть люди самі на себе написати сатиричні вірші й намалювати карикатуру І взагалі — признатися, коли ніхто не схопив їх на гарячому. І коли всі були певні, що то, як завжди, зробили вони, трійця…

Стьопа Чичибабін теж був украй здивований:

— Оце сюрприз. Редактор стінгазети… Відповідальний за роботу в технічних гуртках… І раптом така петрушка!. Неймовірно!

Лесик і Жора ніколи не думали, що це так важко — спокутувати вину…

— Чилдрени! Так ви хоч розкажіть, як же воно трапилося, — вигукнув нарешті Агашкін.

Довелося їм чесно розказати все як було.

Та оскільки хлопці дуже хвилювалися, збивалися, говорили досить плутано й нескладно, ми з вами їх не слухатимемо, а просто повернемося у той вечір, коли це сталося.

Розділ XVII,

у якому розповідається, що ж сталося того пізнього вечора на шкільному подвір'ї

Ідея цієї авантюри належала Песикові.

— Жоро, — сказав він за два дні до приїзду академіка. — Давай щось вигадаємо.

— Що саме? — спитав Жора.

— Ну, щось цікаве… оригінальне Щоб могло сподобатись академікові Бо я боюсь, що знову будуть квіти, промови і все. Хто б до нас не приїздив у гості: письменник, депутат, ветеран війни, — завжди одне й те саме: спершу малесенька першокласниця з великим букетом, потім вусатий старшокласник із трохи меншим, далі хтось з учителів із кількома словами, потім Фаїна Панасівна з пристрасною промовою, а тоді Лев Парамонович зі щирою подякою — і все

— Точно, — погодився Жора.

— Так-от, треба щось придумати. Все-таки не щодня приїздить колишній учень школи — академік, відомий учений

— А що ж ти хочеш придумати?

— Ну, щось таке, щоб він бачив: зараз у школі вчаться теж інтересні хлопці, з яких потім виростуть, може, і академіки, і вчені, і хто його зна хто…

— Ну, все правильно Я згоден. А як же це зробити? Що вигадати?

— Ну… ну, я знаю… ну, може, запустити якусь твою діючу модель… Щоб вона летіла…

— Просто йому на голову? Це несерйозно!

— Чому на голову? Над головою. Щоб він бачив… Я, може, для тебе стараюсь, а ти… Побачить він, зацікавиться і… хто його зна, може, з цього й почнеться твоя щаслива доля Допоможе потім тобі влаштуватися в Інститут космічних проблем Ти ж сам казав, що мрієш…

— Взагалі-то так, але. Лев Парамонович казав, щоб я приніс у школу і літак, і всюдихід…

— Та, — махнув рукою Лесик. — Одна справа офіційно, серед багатьох досягнень школи А зовсім інша — несподівано, у дії… Хіба ж той ефект…

— Взагалі-то… — завагався Жора.

— А я б гарматку нашу притяг… Уявляєш, летить твій літак, робить над академіком коло, а в цей час із кущів гарматка — ба-бах!.. Враження!

— Взагалі цікаво… — очі в Жори вже загорілися Словом, план оригінальної зустрічі академіка Іваницького був розроблений одразу ж.

Як правило, в них у школі високих гостей зустрічали так (звісно, якщо дозволяла погода й пора року):

На ґанку стояли директор з учителями. На майданчику — представники від класів (усі класи ніколи в таких випадках не вишиковувалися — «для мобільності», щоб швиденько, без штовханини, пройти після зустрічі в актовий зал).

Так-от Лесик і Жора заздалегідь повинні були сховатися у кущах і звідти, коли малесенька першокласниця піднесе академікові квіти і він, як це бувало завжди, розчулено її поцілує, запустити літак. І коли літак робитиме коло над академіком, Лесику кущах мав бабахнути з гарматки. Все дуже просто, але ефектно й оригінально. Так (із літаком і гарматкою) академіка напевне не зустрічали ніде

Усе б, може, так і було, якби Жора не поставив неодмінної умови — репетиція.

— Без репетиції, без попередньої спроби я не запускатиму, — сказав він. — Це несерйозно!

— Та нащо нам репетиція? — знизував плечима Лесик. — Ти що — ніколи не запускав того літака? Сто разів запускав.

— Запускав Але не в таких умовах Це діюча модель, керована по радіо. Там усе мусить бути точно розраховано. Трошечки схибив — і літак уже збився з курсу Ти що, хочеш, щоб він справді впав академікові на голову?

Лесик змушений був погодитися на репетицію

Проводити репетицію домовилися пізно ввечері напередодні зустрічі Щоб ніхто не бачив Адже це мало бути несподіванкою.

Гарматку на репетицію Лесик, звісно, не взяв

По-перше, не хотів зайве ризикувати — тато категорично забороняв брати гарматку. Хай уже після зустрічі якось вимолить вибачення. Та й стріляти увечері біля школи не можна Люди позбігаються

По-друге, що там репетирувати! Пороху натовк, клейтухів наштовхав, потім сірника підніс — ба-бах! — і все.

Чергувала того вечора в школі Євгенія Михайлівна. То була одна з найсуворіших, найбезкомпромісніших чергових. Вона завжди вимагала дотримання усіх шкільних правил та інструкцій Майже цілий день у вестибюлі з-за столика чувся її гучний грубуватий голос:

— Шапка! (Тобто зайшов у школу — зніми шапку)

— Ноги! (Тобто витирай ноги)

— Децибели! (Тобто не галасуйте).

Особливо часто чулися оті «децибели» (Десь вона підхопила це мудре слово і залюбки ним користувалася).

Коли їй набридало сидіти за столом у вестибюлі, вона ходила під час уроків по класах і майстернях першого поверху, всюди прочиняла на мить двері, казала одне й те саме: «І тут нема…» — й знову зачиняла. Здавалося, вона когось шукає. І це своєю загадковістю викликало в учнів мало не трепет

Може, якби чергував хтось інший, Жора б так не нервував і все обійшлося

Але чергувала саме Євгенія Михайлівна. І Жора нервував

Модель була з бензиновим моторчиком і завелася чогось не одразу І це теж вивело Жору з рівноваги. Він смикався, щось роздратовано бурмотів, скреготів зубами.

А потім…

Мотор завівся так раптово і літачок злетів так швидко, що Лесик не встиг і оком змигнути.

Взагалі все відбулося просто блискавично

Мотор затріскотів — трррр!.. Літак злетів — фрррр!..

Жора схопився за оту коробочку з кнопками й антеною. Та було вже запізно. Модель з льоту врізалася в «альпійську гірку» у той трояндовий кущ, який ріс на вершечку Закрутилася там дзигою, засмикалася, ламаючи квіти, заплуталася, і мотор заглух

Хлопці завмерли, вражені.

Наступної миті почувся якийсь звук Чи то клацання, чи то скрегіт замка шкільних дверей А може, то їм просто вчулося

— Чергова! — здається, то вигукнув Лесик. Чи, може, сам Жора Тепер уже важко встановити Але рвонувся перший Жора

На альпійській гірці у колючих обіймах трояндового куща лежав його літак Речовий доказ! Його в жодному разі не можна було там лишати.

І Жора кинувся до нього Лесик за ним

Дряпаючись на альпійську гірку, Лесик зачепив щось черевиком, глянув — і з жахом побачив, що то дріада восьмипелюсткова. Посаджена Лесею дріада!. Рідкісна! Яка зустрічається лише в Карпатах. На горах Близниця та Піп Іван!..