Диваки - Комар Борис Афанасьевич. Страница 25

"Мабуть, не піду. Пізно вже…" Ого, ще й як чкурне! Ось тільки переодягнеться, перевзується…

"А що, коли підождати, поки вона вийде? — раптом подумав Олег. — Тоді підбіжу до неї, спитаю: "Куди це ти?" Вона, звісно, розгубиться, не знатиме, що говорити. Скаже: мати кудись послала. Ні, краще зупинити її біля самої школи, там уже не викрутиться".

Радий, що майнула така чудова думка — піймати на брехні Світлану (щоб не корчила з себе чесну, справедливу, принципову!), — Олег аж свиснув задоволено. Рвучко повернувся, рушив назад.

Навпроти Світланиного будинку з другого боку вулиці росла рядочком густа жовта акація. Він вибрав місце за кущем і причаївся.

Довго чекав, але Світлана не виходила.

Та ось рипнули двері. Думав, вона, аж то її бабуся.

— Чого ти, хлопче, тут сидиш? — спитала бабуся, помітивши його.

— Та це я той… самописку загубив, — вигадав на ходу.

— От лишенько! — забідкалася стара й собі почала дивитись під ноги. — Коли б це присвітити…

— Угу, аби присвітити, — підтвердив Олег, — тоді знайшли б. Так нічим, — намацав у кишені ліхтарик, усміхнувся.

— Підожди, я сірнички принесу.

— Спасибі, бабусю! Я завтра прийду і пошукаю повидному. Хіба сірниками насвітиш?

— Атож, голубчику. Тільки ранесенько приходь, щоб чужий хто не підібрав.

І Олег уже справді намірився йти додому. Йому навіть приємно стало, що подруга все-таки не обдурила, додержала свого слова.

Але нараз вхідні двері знову заскрипіли, і в них з’явилася… Світлана.

Кинув бабусі тихе "до побачення", вбіг у ближній двір.

Дівчина підійшла до бабусі, щось їй сказала і рушила вулицею в бік школи.

Почекавши, доки вона зникне за рогом будинку, Олег також вийшов на вулицю й подався слідом. "Ага, і черевички несе, — помітив Олег у неї в руках невеликий пакунок. — Стривай, знатимеш, як обманювати!"

Біля воріт школи Світлана зупинилась і глянула навкруги.

Олег сховався за стовбуром клена.

Вікна в школі палали яскравим вогнем, світло від них простяглося до самої ковзанки, навколо іскрився сніг. Чути було музику, галас.

— Світлано! — гукнув, коли вони порівнялися з ганком.

Дівчина повернулася на голос.

— Олег, ти?.. — здивувалася.

— Ні, не я, — сказав презирливо. — Султан турецький. То як — "самій неохота"?.. І не соромно тобі?.. Чого ж мовчиш? А мені, бач, дорікала — совісті немає. Отакі ви всі. Прикидатися тільки вмієте… Ну, йди танцюй, вихваляйся своїми черевичками.

Губи в Світлани затремтіли.

— На! — тицьнула Олегові до рук пакунок і схилилася на бильця ганку.

Олег не втримав пакунка — він розгорнувся.

Дзень! — випало з нього щось на кам’яні східці.

Олег швидко нагнувся, підняв.

То була кельма…

Друга сутичка відбулася після Нового року.

Дарма, що саме канікули, що надворі зривалася завірюха, — того дня до школи прийшли майже всі старші учні. Ба навіть малеча прибігла. Всіх цікавило, хто перший прийде до фінішу, а, значить, поїде на районні змагання лижників.

Болільники з самого початку поділилися надвоє.

Одні твердили: переможцем, як і минулого року, буде Петренко Микола.

Його оточила на спортивному майданчику велика група школярів. Кожен з його прихильників вважав за свій обов’язок підбадьорити Миколу, дати йому якусь пораду. Особливо старався Сашко. Він ні на хвилиночку не відходив від свого друга.

Інші палко доводили, що перемогу здобуде Олег Шморгун.

І Олег був не одинокий, круг нього також товпились болільники, правда, менше, ніж біля Миколи. Серед них стовбичив і його старший брат Сергій, якого Олег запросив подивитися на лижні змагання й порадуватися за нього, переможця. Що він цього разу вийде зрештою на перше місце, не мав ніякого сумніву. Торік йому просто не пощастило, гірші лижі вибрав собі, от і прийшов другим.

Олег, крутячись на всі боки, розповідав якусь дуже смішну історію — хлопці аж присідали од реготу.

На майданчик з червоним прапорцем у руці прийшов учитель фізкультури Петро Денисович, а сьогодні — головний суддя. Пославши двох своїх помічників на контрольний пункт, він звернувся до школярів:

— Всіх, хто не бігтиме, прошу відійти.

Як тільки болільники відступили під паркан, Петро Денисович дав команду учасникам змагання:

— Вийти на лінію старту!

Лижники швидко вишикувалися у рівну довгу шеренгу.

Сашко і тут не облишив свого друга, стояв поруч, шепотів:

— Кажуть, Олег сьогодні з самого ранку маршрут вивчав. Гляди, якщо тебе обжене, знаєш, що ми тобі зробимо? — нахмурився грізно.

Що вони збиралися йому робити, Сашко так і не доказав, бо в цей час суддя подав нову команду:

— Перевірити кріплення!

Спортсмени нахилилися, посмикали на лижах ремінці, випросталися. Все гаразд.

Микола хвилювався. Поглядав на болільників, ніби завинив чимось перед ними.

Олег раз по раз, як застояний кінь, переступав, з ноги на ногу, натягував рукавичку то на одній, то на другій руці. Сьогодні йому будь-що треба вийти переможцем. Як тоді зустрічали Миколу, коли він першим фінішував! Мов пошаленіли всі, кричали "ура!". А його ніби й не помітили, хоч прийшов зразу за ним. Та й потім ще довго ходила за Миколою ціла ватага хлопців. Один поперед:, одного вихваляли…

Петро Денисович обійшов шеренгу — оглянув; кожного лижника. Пересвідчившись, що всі готові до змагання, запитав, чи добре знають маршрут.

— Знаємо, знаємо, — дружно відповіли хлопці.

— Тоді приготуйтесь, — підняв догори прапорець.

Лижники вперлися палицями в сніг, попригиналися, напружились…

Затих гамір серед болільників. Стало чути, як поскрипують на шкільному горищі незачинені дверцята.

Петро Денисович різко махнув прапорцем:

— Старт!

Лижники зірвалися з місця і, наче зграя великих птахів, понеслись у засніжений простір. Услід їм лунали гучні вигуки.

Олег зразу ж вихопився наперед. За ним подався Микола.

Маршрут пролягав городами за село, через пологий яр — колгоспний сад — і далі до залізниці.. Там треба було повернути і йти назад, до школи..

Микола широкими кроками ковзав по лижні, яку полишив за собою Олег. Лижі пливли легко… Спустився в яр, піднявся нагору, ввійшов у сад..

Із снігової пелени виринула сушарня… За нею зразу буде оранжерея. Ага, он і вона стоїть! Геть уся покрита снігом, схожа на житло полярників. Нічого, в ній тепло, затишно рослинам. А сніг з даху після змагання скидаємо…

Микола наблизився, глянув на оранжерею, і йому здалось, ніби там прочинені двері. Він не зупинився, побіг далі, але бентежна думка не давала спокою.

"Що як справді відчинені? Померзнуть рослини…"

Тим часом — чи то Олег уповільнив біг, чи Микола дужче наліг — хлопці порівнялися.

Микола приязно всміхнувся: до свого суперника, кинув жартома:

— Тебе й на аеросанях не доженеш. Скоро весь дух з мене вийде. Ху!..

Олег нічого не відповів, навіть не поглянув у його бік. Лише прикусив сердито губу, зробив два-три ривки — і вже знову попереду замаячила його рухлива постать.

Микола не став доганяти. Безладні ривки не приносять успіху, тільки втомишся швидше. Слід зберігати сили — ще не пройдено й половини дистанції.

А Олег нервував. Він то уповільнював біг і йшов поряд з Миколою, то вихоплювався наперед. І врешті стомився. Відстав…

У степу, на волі, розгулялася завірюха. Вгорі вітер крутив дрібним снігом, під ногами білими вужами звивався поземок. Скрізь на путі виростали великі й малі замети.

Біля залізниці, на контрольному пункті, хлопці підбадьорили Миколу:

— Молодець, давай, давай!..

І ось він, уже повернувши назад, мчить до фінішу.

Мелькнула постать Олега, за нею — ще кілька лижників. З’явилися онде будівлі в саду… Глянув Микола на оранжерею. Так і є — двері відчинені.

"Загинуть рослини, — майнула тривожна думка, і він рішуче звернув туди. — А снігу, снігу скільки намело!.."