Диваки - Комар Борис Афанасьевич. Страница 26
Зійшов з лиж, хотів причинити двері, але не зміг — заважав високий замет біля входу.
В цей час на лижні показався Олег.
— Олег! Олег! — загукав до нього.
Той зупинився, побачив Миколу біля оранжереї, і на його обличчі відбилося здивування.
— Іди сюди! Двері допоможеш зачинити…
Якусь мить Олег вагався. Потім насунув на лоба шапку, відштовхнувся палицями і з’їхав у яр.
"Так ось ти який!.. Добре, біжи, завойовуй перше місце…"
Почав відгрібати сніг, розхитувати двері.
— Підожди, я відкидаю, — почулося раптом за спиною.
Оглянувся — Сашко з лопатою у руках.
— Чого дивишся? Наздоганяй його!
— А ти чому тут?
— Пізніше розкажу. Біжи швиденько, я сам їх зачиню.
Секунда — і Микола знову на лижах. Серце як не вискочить з грудей. А назустріч вітер — різкий, колючий…
Усе виразніше вимальовується із свіжої каламуті Олегова постать.
"Ще, ще наляж!.." — підганяв себе Микола.
Он уже й школа бовваніє… натовп болільників… Петро Денисович серед них… Сергій…
Жик, жик, — ритмічно висвистують під ногами лижі.
Олег зовсім близько, палицею докинути до нього. Він, мабуть, страшенно втомився, бо суне, як черепаха. Але ж і до фінішу лишається небагато. Якихось тридцять… двадцять метрів.
"Натисни, натисни ще трохи!.." — суворо наказує собі, ніби комусь сторонньому, Микола.
Та прогаяний час не повернути.
— Ура! Ура! — лунає на спортивному майданчику.
То Олегові, переможцеві.
Миколу зразу ж залишають сили, і останні кілька метрів до фінішу він іде, ледве переставляючи ноги.
Ніхто не докоряє Миколі за поразку. Звісно, прикро було тим, хто за нього вболівав. Та що зробиш, не навмисне ж він програв у змаганні? Сам він, видно, переживає — одійшов од натовпу, сів на бум, засумував…
І тільки Сашко, як прибіг із саду й довідався, що переможцем визнано Олега, накинувся на друга:
— Чого ж ти мовчиш? Це ж неправильно!
— Що неправильно? — не зрозумів Микола.
— Неправильно, що Олег переможець.
— Він же першим прийшов…
— Ну то й що?! Все одно неправильно. Коли б на районні змагання не посилали, то нехай… Але ж не він, а ти кращий лижник!
Микола нічого не відповів, махнув рукою: мовляв, яке це тепер має значення.
Проте Сашко не вгамувався.
— Давай розкажемо про все Петру Денисовичу. Він…
— Ні! — рішуче заперечив Микола.
— Дурень ти! — розсердився Сашко. — Я сам розкажу, — і попрямував до вчителя, який стояв у колі школярів.
Одкликавши Петра Денисовича, став розповідати про себе, як йому не пощастило в змаганні: тільки вийшов у сад — порвався на лижі ремінець. Тоді подався на сушарню лагодити кріплення і звідти помітив, що до оранжереї відчинені двері. Хотів зачинити їх — біля входу намело замет. Довелося розшукувати лопату. Коли це й Микола з Олегом нагодилися. От він і став свідком всього, що там трапилось…
Петро Денисович одразу спохмурнів.
— Тільки ви не думайте, що я намовляю…
— Вірно, вірно зробив, чого виправдуватися, — поклав учитель Сашкові на плече руку. — Розберемось.
Коли Сашко одійшов, Петро Денисович поманив до себе Олега, і вони вдвох пішли на шкільний ганок.
— Розкажи, Шморгун, що там у вас з Петренком скоїлося?
"Звідки він знає? — здивувався Олег. — Микола не розповідав, це точно, бо й не підходив до нього. Ага, он воно що, дружка свого підіслав…"
Олег похапцем розповів про подію в саду. В кінці додав:
— Одне слово, Петре Денисовичу, Петренко порушив спортивну дисципліну.
— А ти її суворо дотримався… Ясно, все ясно… — мовив учитель таким тоном, що важко було зрозуміти: схвалював він поведінку Олега чи засуджував. Далі враз посерйознішав, сказав холодно: — Що ж, ти й справді законний переможець, нічого не скажеш… Будемо готуватися до районних змагань.
Доки учитель розмовляв з Олегом, Сашко встиг повідати про ту подію іще кільком учням. Незабаром про неї знали всі.
Тепер уже школярі не ділилися надвоє, як перед змаганнями. Всі були обурені вчинком Олега. Різниця була лише в тому, що Миколині прихильники відверто висловлювали своє невдоволення, галасували:
— Неправильно! Неправильно! Микола хай їде на районні змагання!
Ті ж, що раніше уболівали за Олега, мовчали, супилися, але не наважувались заступатися за нього. Тільки Сергій завзято відстоював свого брата:
— Як це "неправильно"? Все правильно. Олег переможець! А Микола нехай не буде такий дурний…
Але чому і Петро Денисович мовчить? Невже схвалює Олегову поведінку?..
Ага, ось він підніс руку, просить тиші.
— Цього року наслідки змагань у нас кращі. П’ятикілометрову дистанцію лижники пройшли швидше, ніж торік. Перший подолав її учень шостого класу Шморгун Олег…
Школярі знову зашуміли. Ніхто не зааплодував, не привітав Олега з перемогою, як минулого року Миколу. Лише Сергій радо поплескав по спині:
— Молодець, братухо! Молодець!..
Петро Денисович перечекав, поки влігся гамір, і повів далі мову:
— Другим прийшов до фінішу Петренко Микола… — Учитель відкашлявся. — На жаль, не обійшлося без пригод. Ви всі, мабуть, уже знаєте про неї? Що ж, вирішуйте самі, як тут бути. Можна про все поговорити на піонерському зборі. Відносно того, кого посилати на районні змагання, Шморгуна чи Петренка, — ясно. Шморгун — переможець. Такий спортивний закон. Та й пізно заново проводити змагання. Післязавтра уже треба їхати в район…
Думав Олег: коли виборе перше місце, відбою не буде од хлопців. Аж ні!.. Усі стороняться його.
Ревниво глянув на суперника, що стояв серед великого натовпу учнів, рвучко крутнувся на місці і подався з шкільного двору.
…В хату вступив тихо, майже непомітно. Не грюкнув, як завжди, дверима, мовчки роздягнувся, буркнув матері:
— Їсти давайте.
Коли Олег сердився або журився, взагалі, якщо був не в настрої, у нього з’являвся вовчий апетит.
Ось і тепер за обідом: умолов тарілку борщу, майже цілу сковорідку вишкварок, шість пиріжків з капустою, ще й кухлем молока запив.
Мати бачила, що Олег у поганому настрої, гадала — він знову програв у лижному змаганні, до якого так готувався, про яке стільки балачок було у них із Сергієм, і почала втішати:
— Ти, синку, не сумуй. Не вийшло в тебе цього разу — вийде наступного. Це не великий клопіт.
Олег мовчки встав з-за столу і поліз на піч. Він любив після бігання на міцному морозі лягати на гарячу черінь і читати цікаву книжку про далекі країни з дрімучими лісами й дикими звірами, про безмежні бурхливі моря, про снігові тундри. Тоді забував про все.
Сьогодні Олег також узяв з собою на ніч книжку. "Дерсу Узала" називається. Розгорнув там, де був закладений гребінець, прочитав сторінку раз, вдруге і кинув. Учора ввечері відірватися од цієї книги не міг, а нині вона його не захоплювала. Думки весь час повертались до шкільних лижних змагань.
Ну, не допоміг Миколі зачинити двері! Але ж якби всі лижники під час змагань робили стороннє діло?
І ті двері можна було б пізніше зачинити. Що б сталося з тими рослинами?.. А якщо на районних змаганнях Миколі щось заманеться!.. Ні, переможець таки він, Олег, це підтвердив і Петро Денисович.
Микола, видно, добре тренувався. Хороше місце завоював би в районі. І торік третім прийшов. Ну й дурний же він, чого зв’язався з тими дверима? Тепер, мабуть, і шкодує, та пізно вже…
У хату зайшла мати, кинула оберемок дров біля груби.
— Куди то школярі йдуть? Такий мороз, а вони…
— Де? — схопився Олег.
Прохукав у замерзлому напічному віконечку прозору латочку і виглянув надвір.
Завірюха вже ущухла, на небі між сірими хмарами з’явилися голубі просвіти. Вулицею попід дворами простувало десятків зо два учнів старших класів з лопатами, мітлами. Серед них Олег найперше запримітив Миколу. Розмахнувся мітлою, щоб струсити на своїх супутників сніг з придорожньої верби. Але ті встигли розбігтися, і біла пороша засипала його самого. Усі зареготали. їхній сміх долинув аж у хату.