Щоденник Миколки Синицина - Носов Николай Николаевич. Страница 27

— Мовчи! — кажу. — Хочеш, щоб із нас увесь табір сміявся?

— Що ж робити?

— Копати, — кажу, — от що!

Вхопили ми заступи. Та де там: руки болять, ноги болять, спина не розгинається.

Скоро Іванко Ложкін та Семенко Бобров на своїй ділянці роботу закінчили. Вітя привітав їх і віддав їм червоний прапор.

Вони поставили його посеред ділянки. Усі зібрались довкола і в долоні заплескали. Мишко каже:

— Це неправильно!

— Чому неправильно? — запитує Вітя.

— Тому й неправильно, що за них хтось пень викорчував. Вони самі сказали.

— А ми винні? — каже Іванко. — Може, його хтось собі на дрова викорчував. Хіба ми заборонятимемо?

— А може, його хтось помилково замість свого викорчував, — відповів Мишко.

— Тоді б він тут був, а його ніде нема, — сказав Іванко.

— А може, вони його в річку вкинули, — каже Мишко.

— Ну що ти причепився: «може» та «може»!

— Може, вам і ділянку хтось уночі скопав, — не вгамовувався Мишко.

Я його штовхаю, щоб він не обмовився. Іванко каже:

— Все може бути. Ми землі не міряли.

Пішли ми на свою ділянку і почали копати. А Іванко та Семенко стали поруч і хихикають.

— Оце працюють! — каже Семенко. — Ніби уві сні клоччя жують.

— Треба їх на буксир брати, — сказав Іванко. — Бо в них найменше від усіх скопано.

Ну й узяли нас на буксир. Допомогли нам копати і пень викорчувати. Однак ми пізніше від усіх закінчили. Хлопці кажуть:

— Давайте на їхній ділянці, як на відстаючій, поставимо опудало.

Всі погодились і поставили опудало на нашій ділянці. Ми з Мишком образились. А хлопці кажуть:

— Добивайтеся, щоб ваша ділянка стала кращою, коли садити й полоти будемо, от і заберемо тоді з вашого городу опудало.

Юрко Козлов запропонував:

— Давайте опудало ставити тим, що відстають.

— Давайте! — зраділи всі.

— А восени подаруємо тому, в кого буде найгірший урожай, — каже Семенко Бобров.

Ми з Мишком поклали собі старатися з усієї сили, щоб спекатися цього опудала. Тільки в нас так нічого й не вийшло Ціле літо простояло воно на нашій ділянці. Бо коли садили, Мишко все переплутав і посіяв буряки там, де вже була морква посіяна, а коли прополювали, замість бур'янів петрушку повисмикував. Довелося на цьому місці хутенько редиску сіяти. Скільки разів я хотів відкараскатися від Мишка, та ніяк не міг. «Хто ж, — думаю, — у біді товариша кидає!» Так і морочився з ним до кінця.

Зате восени червоний прапор нам з Мишком дістався. У нас виявився найкращий урожай помідорів та кабачків.

Хлопці почали сперечатися.

— Це неправильно! — казали вони. — Весь час відставали, і раптом найбільший урожай!

Але Вітя сказав:

— Нічого, хлопці, все правильно. Хоч вони й відставали, але землю добре обробляли, старались і добивалися, щоб великий урожай був.

Іванко Ложкін сказав:

— У них земля була гарна. А от нам із Семенком погана земля дісталася. І врожай маленький, хоч ми як старалися. За що ж нам опудало подарували? Хай вони тоді й опудало беруть собі, якщо воно в них ціле літо стояло.

— Нічого, — каже Мишко, — ми візьмемо і опудало. Давайте його сюди.

Усі засміялись, а Мишко сказав:

— Коли б не це опудало, то ми й прапора не мали б.

— Це чому ж? — здивувалися всі.

— Тому що на нашій ділянці воно ворон лякало, а на інших ворони не боялись, от і врожай вийшов менший. І потім, через це опудало ми не забували, що нам треба старатись і працювати краще.

Я кажу Мишкові:

— Навіщо ти взяв це опудало? Для чого воно нам?

— Ну, давай його в річку кинемо, — каже Мишко.

Взяли ми опудало й кинули в річку. Воно попливло по річці, розчепіривши руки. Ми подивилися йому вслід і ну в нього камінням жбурляти. А потім пішли до табору.

Того ж дня Олекса Курочкін зняв нас фотоапаратом разом з прапором. Отож, якщо кому-небудь хочеться карточку, ми можемо прислати.

ФАНТАЗЕРИ

Михайлик і Стасик сиділи в саду на лавочці й розмовляли. Тільки вони розмовляли не просто, як інші хлопці, а розповідали один одному різні небилиці, немов пішли в заклад, хто кого перебреше.

— Скільки тобі років? — питає Мишко.

— Дев'яносто п'ять. А тобі?

— А мені сто сорок. Знаєш, — каже Мишко, — раніше я був великий, великий, як дядько Борис, а потім зробився маленький.

— А я, — каже Стасик, — спочатку був маленький, а потім виріс великий, а тоді знову став маленький, а тепер знову скоро буду великий.

— А я, коли був великий, всю річку міг переплисти, — каже Мишко.

— У! А я море міг переплисти!

— Подумаєш — море! Я океан перепливав!

— А я колись літати вмів!

— Ану, полети!

— Зараз не можу: розучився.

— А я одного разу купався в морі, — каже Мишко, — і на мене напала акула. Я її торох кулаком, а вона мене хап за голову — і відкусила.

— Брешеш!

— Ні, правда!

— Чому ж ти не вмер?

— А навіщо мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому.

— Без голови?

— Атож, без голови. Навіщо мені голова?

— Як же ти йшов без голови?

— Так і йшов. Неначе без голови ходити не можна!

— Чому ж ти тепер з головою?

— Друга виросла.

«Ловко придумав!» — позаздрив Стасик. йому хотілося збрехати краще за Мишка.

— Ну, це що! — сказав він. — От я одного разу був в Африці, і мене там крокодил з'їв!

— Оце-то збрехав! — засміявся Мишко.

— Зовсім ні.

— Чому ж ти тепер живий?

— Та він же мене потім виплюнув.

Мишко замислився. Йому кортіло перебрехати Стасика. Він думав, думав, нарешті каже:

— Одного разу я йшов вулицею. Навколо трамваї, автомобілі, вантажні…

— Знаю, знаю! — загаласував Стасик. — Зараз розкажеш, як тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це.

— Нічого схожого. Я не про це.

— Ну, гаразд. Бреши далі.

— От я йду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою — рраз! — і зробив з нього млинець.

— Ха-ха-ха! Оце брехні!

— А от і не брехні!

— Як же ти міг розчавити автобус?

— Та він же зовсім маленький був, іграшковий. Його хлопчик на мотузочці тягнув.

— Ну, це не дивно, — сказав Стасик. — А я одного разу на Місяць літав.

— Овва, куди гайнув! — засміявся Мишко.

— Не віриш? Слово честі!

— На чому ж ти літав?

— На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Неначе сам не знаєш!

— Що ж ти там на Місяці бачив?

— Ну, що… — зам'явся Стасик. — Що я там бачив? Нічого й не бачив.

— Ха-ха-ха! — засміявся Мишко. — А каже, на Місяць літав!

— Звичайно, літав.

— Чому ж нічого не бачив?

— А темно було. Я ж уночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полетів у космічний простір. У-у-у! А тоді як полечу назад… Летів, летів, і геп об землю… ну й прокинувся…

— А-а, — протягнув Мишко. — Так би відразу й казав. Я ж не знав, що ти — уві сні.

Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка й Стасика, тоді й каже:

— Ну й брешуть! І вам не соромно?

— А чого соромно? Ми ж нікого не обдурюємо, — сказав Стасик. — Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо.

— Казки! — зневажливо чмихнув Ігор. — Знайшли роботу!

— А ти думаєш, легко вигадувати?

— Простісінько!

— Ну, вигадай що-небудь.

— Зараз… — сказав Ігор. — Будь ласка.

Мишко й Стасик зраділи і наготувалися слухати.

— Зараз, — повторив Ігор. — Е-е-е… гм… кхм… е-е-е….

— Ну, що ти все «е» та «е»!

— Зараз! Дайте подумати.

— Ну, думай, думай!