Щоденник Миколки Синицина - Носов Николай Николаевич. Страница 29

Тут за дверима почулися кроки, і раптом задзеленчав дзвоник. Маринка й Іринка побігли відчиняти двері. Сашко висунувся в коридор і зашепотів:

— Не відчиняйте йому!

Але Марина вже відчинила двері. На порозі стояв міліціонер. Блискучі ґудзики так і сяяли на ньому. Сашко став рачки і поліз під канапу.

— Скажіть, дівчатка, де тут шоста квартира? — почувся голос міліціонера.

— Це не тут, — відповіла Ірина. — Тут перша, а шоста — це треба вийти у двір, а там двері праворуч.

— У двір, двері праворуч? — перепитав міліціонер.

— Ну, так.

Сашко зрозумів, що міліціонер зовсім не по нього прийшов, і він вже хотів було вилізти з-під канапи, аж тут міліціонер запитав:

— До речі, чи не у вас тут живе хлопчик Сашко?

— У нас, — відповіла Ірина.

— А ось він мені якраз і потрібен, — сказав міліціонер і ввійшов до кімнати.

Марина й Ірина увійшли разом з міліціонером до кімнати і побачили, що Сашко зник. Марина навіть заглянула під канапу. Сашко побачив її і мовчки погрозив їй з-під канапи кулаком, щоб вона не виказала його.

— Ну, де ж ваш Сашко? — запитав міліціонер.

Дівчатка дуже злякалися за Сашка і не знали, що відповідати. Нарешті Марина сказала:

— А його, розумієте, вдома нема. Він, розумієте, гуляти пішов.

— А що ви про нього знаєте? — запитала міліціонера Ірина.

— Що я знаю! — відповів міліціонер. — Знаю, що звуть його Сашко. Ще знаю, що у нього був новенький пістолет, а тепер у нього пістолета нема.

«Все знає!» — подумав Сашко.

Від страху в нього навіть у носі закрутило, і він як чхне під канапою: «Апчхи!»

— Хто це там? — здивувався міліціонер.

— А це в нас… Це в нас собака, — ніяковіючи, сказала Маринка.

— Чого ж він під канапу заліз?

— А він у нас завжди під канапою спить, — вигадувала далі Марина.

— Як же його звати?

— Е… Бобик, — вигадала Маринка й почервоніла, мов буряк.

— Бобик! Бобик! Фіть! — засвистів міліціонер. — Чому ж він не хоче вилазити? Ня! Ня! Чи ти бач, не хоче. А собака гарний? Якої породи?

— Е… — протягла Маринка… — Е-е… — Вона ніяк не могла пригадати, які бувають породи собак. — Порода ця от… — сказала вона, — як її?.. Гарна порода… Довгошерстий фокстер'єр!

— О, це чудовий собака! — зрадів міліціонер. — Я знаю. У нього така волохата морда.

Він нахилився і заглянув під канапу. Сашко лежав ні живий ні мертвий і витріщеними очима пильно дивився на міліціонера. Міліціонер аж свиснув з подиву:

— То ось тут який фокстер'єр! Ти чого під канапу заліз, га? Ану, вилазь, тепер однак попався!

— Не вилізу! — заголосив Сашко.

— Чому?

— Ви мене до міліції заберете.

— За що?

— За бабусю.

— За яку бабусю?

— За котру я вистрілив, а вона злякалася.

— Не збагну, про яку він тут бабусю торочить? — сказав міліціонер.

— Він на вулиці з пістолета стріляв, а мимо йшла бабуся і злякалася, — пояснила Ірина.

— Ага, он воно що! Значить, це його пістолет? — запитав міліціонер і дістав із кишені новенький, блискучий пістолет.

— Його, його! — зраділа Ірина. — Це ми з Маринкою йому подарували, а він загубив. Де ви його знайшли?

— Та ось отут, у дворі, коло ваших дверей… Ну, зізнавайся, навіщо лякав бабусю? — запитав міліціонер і нагнувся до Сашка.

— Я ненароком… — відповів Сашко з-під канапи.

— Неправда! По очах бачу, що неправда. От скажи правду — віддам пістолет назад.

— А що мені буде, коли я скажу правду?

— Нічого не буде. Віддам пістолет — і все.

— А до міліції не заберете?

— Ні.

— Я не хотів налякати бабусю. Я тільки хотів спробувати, злякається вона чи ні.

— А оце, братику, недобре! За це тебе слід би забрати до міліції, та нічого не вдієш: коли я обіцяв не забирати — то повинен виконати. Тільки гляди, якщо ще раз нашкодиш — обов'язково заберу. Ну, вилазь із-під канапи й одержуй пістолет.

— Ні, я краще потім вилізу, коли ви підете.

— Ото дивак який! — усміхнувся міліціонер. — Ну, я йду.

Він поклав пістолет на канапу й пішов. Маринка побігла показати міліціонерові шосту квартиру. Сашко виліз з-під канапи, побачив свій пістолет і закричав:

— Ось він, мій голубчик! Знову повернувся до мене! — Він схопив пістолет і сказав: — Не розумію лише, як це міліціонер моє ім'я взнав!

— Ти ж сам написав своє ім'я на пістолеті, — сказала Ірина.

Тут повернулась Марина і напалась на Сашка:

— Ах ти, опудало! Через тебе мені довелося міліціонерові брехати! Я мало не згоріла від сорому! От натвори ще що-небудь, нізащо не стану тебе вигороджувати!

— А я й не буду більше нічого витворяти, — сказав Сашко. — Сам тепер знаю, що не треба людей лякати.

МЕТРО

Ми з мамою і Володею гостювали у тітки Олі в Москві. Першого ж дня мама й тітка пішли до крамниці, а нас із Володею залишили вдома. Дали нам старий альбом із фотографіями, щоб ми розглядали. Ну, ми розглядали, розглядали, поки нам це не набридло. Володя сказав:

— Ми так і Москви не побачимо, якщо будемо цілий день дома сидіти!

Почали у вікно дивитись. Напроти — станція метро. Я кажу:

— Ходімо на метро покатаємось.

Прийшли ми на станцію, взяли квитки і поїхали під землею. Спершу здалося страшно, а потім нічого, цікаво. Проїхали дві зупинки, вилізли.

«Оглянемо, — думаємо, — станцію — і назад».

Почали оглядати станцію, а там сходи рухаються. Люди ними вгору і вниз їдуть.

Стали і ми кататися: вгору і вниз, вгору і ©низ… Ходити зовсім не треба, сходи самі возять.

Накатались по сходах, сіли на поїзд і поїхали назад. Злізли через дві зупинки, дивимось — не наша станція!

— Напевне, ми не в той бік поїхали, — каже Володя.

Сіли ми на інший поїзд, поїхали назад. Приїжджаємо — знову не наша станція! Тут ми злякалися.

— Треба запитати кого-небудь, — каже Володя.

— А як же ти запитаєш? Ти знаєш, на якій станції ми сідали?

— Ні. А ти?

— Я теж не знаю.

— Давай їздити по всіх станціях, може, відшукаємо якось, — каже Володя.

Почали ми їздити по станціях. їздили, їздили, навіть голова обертом пішла, Володя запхикав:

— Ходімо звідси!

— Куди ж ми підемо?

— Байдуже куди! Я нагору хочу.

— А що тобі нагорі робити?

— Не хочу під землею!

І завів ревти.

— Не треба, — кажу, — плакати. До міліції заберуть.

— Хай забирають! Е-е-е!..

— Ну, ходімо, ходімо, — кажу. — Не реви тільки. Он міліціонер уже дивиться на нас!

Схопив його за руку — і хутчіше на сходи. Поїхали вгору. «Куди ж нас вивезе? — думаю. — Що тепер з нами буде?»

Раптом дивимось — назустріч нам мама з тіткою Олею по інших сходах їдуть. Я як закричу:

— Мамо!

Вони побачили нас і кричать:

— Що ви тут робите?

А ми кричимо:

— Ми ніяк вибратися звідси не можемо!

Більше нічого крикнути не встигли: сходи нас угору потягли, а їх униз. Приїхали ми нагору — і хутчіше іншими сходами униз, за ними навздогін. Раптом дивимось — а вони знову назустріч їдуть! Побачили нас і кричать:

— Куди ж ви? Чому нас не зачекали?

— А ми за вами поїхали! Приїжджаємо вниз.

Я кажу Володі:

— Почекаємо. Вони зараз до нас приїдуть. Чекали ми, чекали, а їх усе нема й нема.

— Напевне, вони нас чекають, — каже Володя. — Поїдемо. Тільки поїхали, а вони знову назустріч.

— Ми вас чекали, чекали!.. — кричать.

А навколо всі сміються.

Приїхали ми нагору — і знову мерщій униз. Зловили нарешті їх.

Мама почала лаяти нас за те, що пішли не спитавшись, а ми розповідали, як загубили станцію. Тітка каже: