Збігло літо - Боден Ніна. Страница 15

— Мабуть, люди в Англії дуже бідні, якщо купують такі старі речі, — сказав Крішна. — Він знову схлипнув. — Але мій дядько не бідний. Я хочу в Лондон, до дядька.

— Поїдеш, — сказав Саймон. — Тільки не сьогодні. Ти повинен переспати тут, — Він узяв Крішну за руку, — Он там…

За великим гардеробом, що виступав мало не на середину кімнати, тулилася старомодна кушетка, оббита вицвілою червоною тканиною.

— Тут тобі буде зручно, — сказав Саймон, підстрибуючи на ній.

Пружини під ним заскрипіли, здійнялась хмара пилюги.

— Мені хотілося б спати в ліжку, — сказав невдячний, на думку Мері, Крішна.

— На всяке хотіння є терпіння! — відповіла вона приказкою, яку часто сама чула від людей. — Спатимеш там, де сказано. Твоє щастя, що взагалі знайшлося де спати. Якби не ми, сидів би ти в тюрмі на хлібі й воді.

— Це чіпляйся до нього, — сказав Саймон. — Він просто не розуміє. — Саймон обняв хлопця за плечі. — А тепер лягай. Я пошукаю щось, аби вкрити тебе.

Крішна слухняно ліг. Саймон посвітив ліхтариком на купу старого одягу в кутку й дістав з неї жовту шовкову шаль, вишиту червоними й пурпурними квітами.

— Це китайська шаль, — сказав Саймон. — Трохи подерта, але приємна на дотик.

Він укрив Крішну шаллю. Поверх китиць на них дивилися чорні сумні очі.

— Нам уже треба йти, — сказав Саймон. — Але ми вранці повернемося. Туалет у кінці коридору. Я залишу тобі ліхтарика. Ти не боятимешся, правда?

Крішна нічого не відповів, але видно було, як пальці його м’яли шаль, збираючи її в складки.

Саймон взяв Мері за лікоть і тихо сказав:

— Ходімо. Він тепер у надійному місці.

Отже першої своєї ночі в Англії Крішна зостався спати на старомодній кушетці, вкритий старою китайською шаллю.

Саймон і Мері не промовили жодного слова, аж поки, перелізши через стіну, знову опинилися в глухому провулку.

— Подумати тільки, що ми наробили, — сказав Саймон. — Просто жах! Ти тільки нікому не кажи, зрозуміла? Нікому ні слова…

Його наполегливість стривожила Мері.

— А що тут такого? — сказала вона. — Ми тільки допомогли йому й знайшли для нього місце, де спати.

— Допомагати кримінальному злочинцеві уникнути арешту — протизаконно, — похмуро відповів Саймон. — Може, це не такий вже й великий злочин, але досить для того, щоб…

— Для чого?

Саймон глянув їй в обличчя, освітлене вуличним ліхтарем.

— Просто досить, от і все, — тільки й відповів Саймон, але від виразу його обличчя, сумного й задумливого, її кинуло в дрож.

6. «Мене вкрали!»

— Дідусю, а дітей садовлять у тюрму? — запитала Мері за сніданком.

Учора ввечері, поки дідусь з тіткою Еліс додивлялися «Падіння Бісмарка», вона, вже лежачи в ліжку, вирішила, що саме на це натякав Саймон. Того, що вони зробили, було досить, аби потрапити до в’язниці. Сама ця думка не дуже стривожила Мері — бути заарештованою і потрапити до в’язниці навіть цікаво й романтично, — але вона розуміла, що це завдало б прикрощів Саймо-ну. Оскільки його батько поліцейський, йому аж ніяк не можна порушувати закон.

— Ні, в тюрму не садовлять, — відповів дідусь. — Іноді, коли вони надто погано поводяться, їх віддають у спеціальну школу. А чому ти запитуєш про це? Що сталося?

— Нічого. Просто мені цікаво знати, — Мері прибрала такого безневинного вигляду, — либонь, навіть перестаралася, — що дідусь відклав газету й утупився в неї поверх окулярів.

— Я складаю розповідь про дітей, які допомогли злочинцеві уникнути арешту, — поквапливо пояснила вона. — Той злочинець — грабіжник… Він пограбував банк, а діти сховали його від поліції.

— Допомагають злочинцеві? Зрозуміло. Звичайно, це дуже серйозна річ.

Але дідусь, знову беручи до рук газету й поправляючи окуляри, чомусь усміхався.

— А що буде, коли про це стане відомо? — не відступала Мері.

— Ну, де залежить від того, скільки дітям років, з яких вони сімей, чи усвідомлювали вони, що роблять.

— О, вони усвідомлювали це. Дівчинка була приблизно мого віку, а хлопчик трохи старший. Дівчинка сирота але з багатої родини. Вона живе зі своїм злим дядьком, який тримає її тільки тому, що хоче заволодіти її грішми. Вона знає, що дядько її ненавидить, але не каже про це нікому, бо боїться його.

Мері хотіла сказати «тітка», та одразу подумала, що «дядько» звучатиме тактовніше.

— Її в тюрму не посадять, Мері, — сказав дідусь і подивився через стіл на тітку Еліс.

Тітка витерла серветкою рот.

— Це дуже сумна історія, моя люба. Чому б тобі не придумати розповідь про хороших людей?

— Хороші люди всі нудні. — Мері нахмурилася, вдаючи, що думає, а відтак сказала байдужим тоном: — А якщо, скажімо, вони допомагають не грабіжникові, а нелегальному іммігрантові, наприклад, індійцеві з Кенії або комусь іншому?

— Хіба можна порівнювати іммігранта з грабіжником? — Тітка Еліс так обурилася, що в неї аж почервоніла шия.

У дідуся був задоволений вигляд.

— Твоя тітка хоче сказати, що нелегальний іммігрант — не злочинець. А індійці з Кенії — тим більше. Кенія колись належала Англії.

— Я знаю, — сказала Мері.

Вона страшенно не любила, коли їй розповідали про те, цо вона вже знає.

— Коли Кенія стала незалежною, індійці, які там жили, почали боятися утисків з боку африканського уряду і, про всяк випадок, зберегли свої британські паспорти, Їхнє життя й справді погіршало, і хоч африканці їх не пригноблюють у буквальному розумінні цього слова, їм стало важче отримати роботу, їхніх дітей неохоче приймають у школи тощо. А тому багато з них вирішили скористатися своїми британськими паспортами й переїхати до Англії на постійне проживання. Одначе наш уряд нещодавно прийняв закон, який обмежує в’їзд. Принаймні вони не мають права в’їхати, коли захочуть, а повинні ставати, так би мовити, в чергу разом з іншими людьми, які мають намір приїхати сюди.

— Яка ганьба! — сказала тітка Еліс. — Не дотримати свого слова!

— Мабуть що так, — сказав дідусь і глянув на Мері. — Але в цій справі є і зворотний бік.

— Боюсь, що я його не бачу, — сердито сказала тітка Еліс.

— І я не бачу, — сказала Мері. — Не гоже приймати закон, який порушує права людей. Я не розумію, чому люди не можуть жити там, де їм хочеться.

— Звичайно, існує і така точка зору. — Дідусь дивився на неї задумливо, і хоч Мері була певна, що не сказала нічого зайвого, в неї раптом стало тривожно на душі. Дідусь був з тих людей, хто вміє чути не тільки слова, але й думки…

Він почав торгати своє вухо, відтягувати й погладжувати його великим пальцем.

— Тітонько Еліс, — поквапливо сказала Мері, — можна мені взяти на пляж кілька сендвічів? Учора я страшенно зголодніла.

Тітка Еліс зраділа цьому проханню, хоча її трохи насторожила раптова переміна теми розмови.

— Певна річ, моя люба. Тільки не зіпсуй собі апетиту перед обідом.

— На морському повітрі апетит не псується. Мені завжди там хочеться їсти. Ходжу голодна, як кінь.

— Як пес, моя люба. — Обличчя тітки Еліс світилося ніжністю. — Які тобі сендвічі? З помідорами?

— Навряд чи він любить помідори, — сказав Саймон. — Він дуже перебірливий. На сніданок я підсмажив яєчню, поклав її між двома шматочками хліба і приніс йому, а він подивився на все це так, ніби я йому підсунув дохлу мишу.

— Холодну яєчню і справді бридко їсти, — сказала Мері.

На дверях крамнички було написано позолоченими літерами, що вже трохи облущилися: «Хорейс Трампет. Антикваріат і старовинні дрібнички». Мері втупилася в запорошену вітрину, звідки на неї із сумом дивилися два великі порцелянові пси.

— Може, нарешті, подякує, — промовив Саймон. — А то подивився на сендвіч і спитав: «І це все?», ніби він якийсь принц або магараджа. А потім сказав: «Коли ти мене відвезеш до мого дядька?» Ніби я його слуга.

Відчувалося, що Саймон не в гуморі. Мері подумала, що він боїться.

— Знаєш, а нас в тюрму не посадять, — вирішила підбадьорити вона його.