Збігло літо - Боден Ніна. Страница 16

— Звичайно, ні. Дітей в тюрму не садовлять. Просто я не знаю, що нам далі робити. Тобто я хочу сказати, що вчора ми зробили добру справу, врятувавши його, все було чудово, але з учорашнього дня в мене снують у голові різні думки. Вночі я зовсім не спав, навіть очей не склепив. — Він докірливо глянув на Мері, ніби вона була в цьому винна, глибоко зітхнув, копнув ногою плиту, що випиралася з-поміж інших плит, якими була вимощена набережна. — Кілька днів він може побути в крамничці, поки повернеться дядько Хорейс, але вічно там жити не можна.

— Та він і не хоче! У нього ж дядько в Лондоні. Ми повинні подзвонити йому й сказати, що в нас його племінник. Потім відвеземо Крішну на станцію, посадимо на поїзд, а там дядько зустріне його. Якщо в нього немає грошей на квиток, я візьму із своєї скарбнички.

Мері пошкодувала, що рішення виявилося таким простим. Пригода щойно почалася, а вже закінчується.

— Ти гіршого нічого не могла придумати? Чому б тобі в такому разі не подзвонити в поліцію, якщо в тебе такі думки? Невже ти гадаєш, що вони не стежать за поїздами. Хтось із них неодмінно наглядатиме там за підозрілими особами, і, коли його впіймають, на нас тоді чекатиме справжнє лихо…

— І це все, що тебе хвилює?

— Якщо хочеш знати, не все. — Саймон почервонів, мов рак, і Мері згадала, як він учора повернувся, щоб попередити про наближення поліцейських, хоч міг цього і не робити.

— Принаймні в ньому нічого підозрілого немає, — сказала вона. — Просто непорядно з твого боку кидати на нього тінь.

— Стривай. Говоритимеш, коли побачиш його. У нього розпухла нога, а на голові здоровенна гуля. Учора в темряві її не було видно, а сьогодні вона завбільшки як куряче яйце. У нього такий вигляд, мовби він добряче з кимось побився.

— Гаразд. Тоді ного дядькові доведеться самому приїхати по нього, — терпляче пояснила Мері. — Скажемо йому, що Крішна вдарився і треба приїхати по нього машиною.

— Спочатку треба знайти дядька.

— Що ти маєш на увазі?

Він стенув плечима.

— Якщо в Крішни є дядько в Англії, який мав зустріти ного в аеропорту, тоді чому Крішна приплив на човні?

— А чого ти мене запитуєш? — огризнулась Мері. — Звідки я можу знати?

— Мене вкрали! — заявив Крішна.

Він сидів на кушетці, накинувши на плечі китайську шаль, і підтримував руками хвору ногу. І ця шаль, і його темна шкіра, і величезна гуля на лобі, що наполовину закривала око, надавали йому екзотичного й водночас лиховісного вигляду. Якщо привести його на станцію, там безумовно, на нього звернуть увагу — Мері змушена була визнати, що в цьому Саймон мав рацію, хоча він помилився щодо сендвічів із помідорами: Крішна, розповідаючи, їв їх зі смаком.

— Наш літак повинен був летіти з Найробі прямо до Лондона, але ми приземлилися у Франції через неполадки в одному з двигунів. Ми трохи почекали, а тоді сіли на поїзд. У вагоні було повно-повнісінько людей — якісь бідняки, селяни, жінки в чорній одежі, народу просто напхом напхано. Я заснув, а коли прокинувся, за вікном було вже темно й хотілося їсти. Якийсь чоловік з нашого вагона дав мені кілька цукерків і спитав, де мої батьки. Я сказав, що вони змушені були зостатися в Найробі, бо мама захворіла, але вони приїдуть трохи пізніше, куплять в Лондоні гарний будинок і я там ходитиму до школи. «Невже ти думаєш, що тебе самого пустять в Англію?» — запитав він. Я сказав, що мене зустріне дядько але він тільки засміявся і спитав, чи є в мене гроші. «Як що є гроші, — сказав він, — то можна потрапити до Англії без особливих труднощів». Той чоловік не дуже добре володів англійською мовою. Він індієць, як і я, але не з Кенії і дуже бідно одягнений. Я вирішив, що він злодій, і удав, що знову заснув. Через деякий час він вийшов.

Ми прибули до Парижа, там пересіли на автобус і поїхали в аеропорт. Хтось сказав, що літак до Англії є, але місць на всіх не вистачить. Всі почали кричати, штовхатися, а деякі навіть заплакали. До мене підійшла стюардеса, яка летіла з нами з Африки, і сказала, що тепер в Англію летіти вже надто пізно і краще буде, коли я по вернуся додому в Кенію. Вона пообіцяла посадити мене на найближчий рейс, а тому, коли вона пішла, я відбіг і сховався в туалеті.

— Що означає «тепер в Англію летіти вже надто пізно»? — запитав Саймон.

— Тому що вийшов новий закон. Хіба ти не чув про це? Наш літак мав прибути у Лондон після опівночі, а на той час закон мав уже набрати силу, і нас однаково не пустили б.

— Потішна історія, — засміявся Саймон. — Немов у казці про Попелюшку.

— Помовч, — зупинила його Мері. — Мені здається, я знаю, про що він говорить, я тобі потім поясню, а зараз помовч, будь ласка… — Вона повернулася до Крішни, який уже впорався з останнім сендвічем і струшував крихти з шалі. — І довго ти ховався в туалеті?

— Довго… — На якусь хвилю в його очах застиг переляк, коли він згадував, як йому довелося серед ночі переховуватися в туалеті в чужій країні. Потім він випростався і вів далі: — Я, звичайно, не боявся. Просто я не знав, що робити далі. Через якийсь час я знову пішов у зал. Там було повно людей, що чекали своїх рейсів, і я побачив того чоловіка, який частував мене цукерками в поїзді. Він сидів на лаві, і я подумав, що він, мабуть, все-таки злодій. Помітивши мене, він усміхнувся, а я підї-йшов до нього і спитав, як потрапити на літак до Англії. Він відповів, що всі літаки переповнені, але все можна владнати, якщо в мене є гроші, тобто можна дати хабара. Я сказав, що в мене є п’ятдесят англійських фунтів — їх дав мені тато для дядька в Лондоні. Він сказав, що цього достатньо і, якщо я зачекаю, він піде і все розвідає. Він посадив мене на своє місце, і я заснув, а коли прокинувся, цей чоловік прийшов іще з одним індійцем і з французом. Француз своїм зовнішнім виглядом був схожий на селянина. Я почав діставати гроші з кишені, але він зупинив мене. Я подумав, що він, мабуть, службовець аеропорту і боїться, що хтось побачить, як він бере хабара, і^: ми всі разом пішли на вулицю. Там ми сіли в машину, я дістав гроші, француз узяв їх і засміявся. Машина рушила, і я, подумавши, що ми їдемо в аеропорт, зрадів і став роздивлятися довкола. Париж — дуже брудне місто, не те що Найробі. Це мене здивувало, бо доти я вважав, що Франція — багата країна. Ми проїхали кількома бідними вулицями, і я сказав: «Чогось ми дуже довго їдемо до аеропорту!», а індієць відповів, що ми не полетимо літаком до Англії, а попливемо човном. Я, звичайно, розсердився, та вони тільки посміялися з мене. Тоді я зажадав, щоб вони зупинили машину й випустили мене, але чоловік, який сидів поруч мене на задньому сидінні, міцно скрутив мені руки. Я вже подумав був, що він мені їх поламає. У мене й досі болить отут…

Він доторкнувся рукою до плеча, і на якусь мить, на згадку про минуле, по його обличчю ковзнула тінь страху. Мері, яка досі заздрила Крішні, що йому довелося стати учасником такої захопливої пригоди, відчула страх.

— Отоді я зрозумів, — вів далі Крішна, — що то недобрі люди, злочинці, і якщо я не сидітиму тихенько, вони можуть наробити лиха: переріжуть, наприклад, горло й залишать десь на дорозі стікати кров’ю. Через те я більше не розмовляв з ними і сидів нишком кілька годин. Я намагався щось придумати, аби перехитрити їх, але що я міг вдіяти, коли проти мене одного було троє злочинців. І хоча двоє індійців незабаром заснули, француз пильно стежив за мною, раз по раз поглядаючи в автомобільне дзеркальце.

— То не злочинці, — перебив його Саймон. — Адже вони переправили тебе в Англію. А могли б забрати гроші й залишити тебе у Франції.

— Вони б не зважилися на це! — гнівно зблиснув Крішна неушкодженим оком. — Бо боялися, що я заявлю в поліцію і тоді вони б не уникли кари. Не встигли б і до човна добігти, як їх усіх спіймали б.

— Встигли б, якби перед тим тебе вбили! Мертві не заявляють у поліцію! — У Саймона був переможний вигляд. — Тобі таке і на думку не спало, правда ж? Ти все вигадуєш!