Пригоди капітана Врунгеля - Некрасов Андрей Сергеевич. Страница 22

І, безсумнівно, не тільки в мої справи адмірали ці носа совали. Їм до всього було діло: там нацькувати когось на кого-небудь, там обібрати під шумок, там понишпорити, там понюхати для інтересу: де нафтою пахне, де рибою, де золотом? І, звісно, не ми тільки розуміли це. Але там на цих фантазерів крізь пальці дивилися — не допомагали й не перешкоджали. Так би мовити, для розводу берегли, для остраху й для забезпечення взаємної безпеки.

Ну, це я вам можу пояснити, а з капітаном порту такі розмови недоречні. Подякував я йому, попрощався. Так і пішов ні з чим. І заходів вжити не зміг.

Повернувся на яхту, сів чайку попити. Й ось дивлюся — піднімається на борт маленький чоловічок, за всіма ознаками японський кулі. В поганенькому піджачку, з кошичком у руках. Боязко так підходить і пояснює, що тут, в Австралії, гине з голоду й проситься на службу матросом. Та так настирливо.

— Підете, — каже, — Тихим океаном, там тайфуни, тумани, недосліджені течії… Не впораєтесь. Візьміть, капітане! Я моряк, я вам буду корисним. Я і прачкою можу бути, й парикмахером. Я на всі руки…

— Гаразд, кажу, — зайдіть через годину, я подумаю.

Пішов він. А рівно через годину дивлюся посольська машина зупиняється недалечко.

Ну, я взяв бінокль і бачу — вилазить звідти мій японець, бере кошик і не поспішаючи прямує до судна. Вклоняється так шанобливо й знову тієї ж пісні:

— Візьміть… Не впораєтесь…

— От що, — кажу, — переконали ви мене. Бачу сам, що доведеться брати матроса. Але тільки не вас, голубе.

— Чому ж?

— Та так, знаєте, колір обличчя у вас дуже неприродний. У мене щодо цього погляди дещо застарілі, але цілком певні: по-моєму, якщо вже брати арапа, то чорного! Негра взяв би, папуаса взяв би, а вас — ви вже не ображайтеся — не візьму.

— Ну, що ж, — каже він, — коли так, нічого не зробиш. Пробачте, що я вас потурбував.

Вклонився і пішов. Незабаром і ми зібралися прогулятись. Привели в порядок одяг, побрились, причесались. Яхту прибрали, каюту замкнули. Йдемо всі троє по вулиці, спостерігаємо різні прояви місцевого побуту. Цікаво, знаєте, в чужій країні. Раптом бачимо — дивна картина: сидить чистильник-негр, а перед ним рачки наш японець. І цей негр начищає його чорною ваксою. Та ще як! Там, знаєте, чистильники кваліфіковані, з-під щіток іскри летять… Ну, ми вдали, нібито нам байдуже, пройшли мимо, відвернулись навіть. А ввечері прийшли на судно — Фукс із Ломом втомилися, а я лишився на вахті, жду, знаєте, того негра; думаю, як би його зустріти найкраще.

Раптом подають мені пакет від капітана. Виявляється, нудьгує старий, запрошує на завтра зіграти партію гольфа. Я, признатися, навіть і не знав, що це за гра. Ну, думаю, чорт з ним. Хай програю, зате прогуляюсь, розімнуся на березі… Одне слово, відповів, що згоден, і почав збиратися.

Розбудив Лома, питаю:

— Що треба для гольфа?

Він подумав, потім каже:

— На мою думку, Христофоре Боніфатійовичу, потрібні трикотажні гетри й більше нічого. Є в мене рукави від старої тільняшки. Візьміть, якщо хочете.

Я взяв, приміряв. Штани одяг з напуском, китель підколов шпильками в талії, й чудово вийшло: такий хвацький спортсмен — чемпіон та й годі.

Але для спокою я все ж таки заглянув у посібник по гольфу, ознайомився. Бачу, гра зовсім пуста: м'яча ганяти по полю від ямки до ямки. Хто менше ударів зробить, той і виграв. Але самими гетрами тут не обійдешся потрібні всякі палиці, ключки, дрючки — чим бити, та ще помічника — хлопчика треба мати, тягати все це хазяйство.

Ну, пішли з Ломом шукати спорядження. Весь Сідней вздовж пройшли — нічого підхожого. В одній крамничці знайшли хлисти, але тонкі, в другій нам поліцейські кийки запропонували. Ну та ці вже мені якось не по руці.

А вже настає ніч. Місяць світить. Якісь таємничі тіні лягають обабіч дороги. Я. вже надію втратив. Де тут шукати? Хіба сучків наламати?

І от, бачимо — сад з високою огорожею і за огорожею різні дерева. Лом мене підсадив, перелізли, йдемо між кущів.

Коли раптом дивлюся — крадеться негр, здоровило, й під пахвою тягне цілий оберемок палиць для гольфа. Точнісінько такі, як у посібнику показано.

— Гей, шановний, — кричу я, — чи не продасте мені свій спорт-інвентар?

Але він чи не зрозумів, чи з несподіванки — тільки гикнув страшним голосом, схопив дрючок, махнув над головою — і на нас… Я, скажу не соромлячись, злякався. Але тут Лом виручив: згріб його в обійми й шпурнув на дерево. Поки він злазив, я підібрав оті палиці, розглядаю, бачу — точнісінько такі, як у посібнику намальовано. А робота яка! Я, знаєте, просто замріявся, розглядаючи, та тут Лом мене вивів із задуми:

— Пішли, — каже, — Христофоре Боніфатійовичу, додому, а то щось дуже сиро тут, коли б не простудилися

Ну, перелізли знову через огорожу, вийшли, повернулися на судно. Я заспокоївся: костюм є, ключки є, тепер один хлопчик лишився… Та от совість трохи неспокійна: негоже людину ні з того ні з сього так знедолювати. Але, з другого боку, він сам перший на нас напав, та й ключки ці мені всього на деньок потрібні — в аренду, так би мовити… Одне слово, з інвентарем справа якось утряслася.

А з хлопчиком ще краще владналося: вранці, тільки розвиднілося, чую — хтось кличе смиренним голосом:

— Масса капітан, а масса капітан!

Я виглянув.

— Я, — кажу, — капітан, заходьте. Чим можу служити?

Й бачу: приятель, учорашній японець, власною персоною, але вже під личиною чорношкірого. Добре, я його маскування бачив, а то б і не впізнав, — до того він вдало свою зовнішність обробив: зачіска — перманент під каракуль, фізіономія до блиску начищена, на ногах солом'яні тапочки й ситцьові штани в смужку.

— Вам, — каже, — масса капітан, я чув, негр-матрос потрібний.

— Так, — кажу, — потрібний, тільки не матрос, а бой для гольфа. Ось тобі ключки, забирай, та й підемо…

Пішли. Капітан порту на мене вже чекав. Сіли ми з ним у машину. Проїхали з годину.

— Ну, — каже мій партнер, — почнемо, мабуть! Ви вже, сподіваюсь, як джентльмен, не обманете мене в рахунку?

Він поклав свій м'ячик у ямку, розмахнувся, вдарив. Ударив і я. В нього прямо пішло, а у мене вбік. Ну й загнав я свій м'яч до чорта на роги. Кругом кущі, яри, байраки, місцевість, що й казати, мальовнича, однак сильно пересічена. Негр мій замучився, та й не дивно: палиці важкі, спека, духота. З нього піт градом ллється і, знаєте, весь його грим поплив, вакса розтала, й він уже не на негра, а на зебру став схожий: вся фізіономія жовта з чорним, смугаста. Втомився і я, признатися. І от бачу — струмок тече, а там струмки рідкість.

— Давай-но, — кажу, — ось тут відпочинемо, поговоримо. Тебе як звуть?

— Том. масса капітан.

— Дядько Том, значить. Ну, ну. Ходімо, дядьку Том, умиємось.

— Ой, ні, масса, вмиватися мені не можна: табу.

— А, — кажу, — ну, коли табу, то як хочеш. А то б умився. Поглянь-но, ти весь полиняв.

Не слід було б мені це говорити, та вже вихопилось, не вернеш. А він промовчав, тільки очима блиснув і сів, ніби палиці перекладає.

А я до струмка. Вода холодна, чиста — кришталь. Освіжаюся, пирхаю, як бегемот. Потім оглянувся, дивлюся — він підкрадається, і найважчий дрючок у руці. Я було крикнув на нього, та бачу — пізно. Він, знаєте, розмахнувся — і в мене цим дрючком. Якби влучив — і череп геть. Але я не розгубився: шубовсть у воду!

Потім виглянув, бачу, — він стоїть, зуби вищирив, очі горять, як у тигра, ось-ось кинеться…

Раптом щось зверху лясь його по зачісці! Він так і сів. Я підбігаю, шукаю рятівника — нема нікого, тільки дрючок цей лежить… Підняв я його, оглянув, бачу — замість фірменної марки на ньому тубільський святий зображений. Ну, тут я зрозумів: замість ключок для гольфа я вчора бумеранги в папуаса відібрав. А бумеранг, знаєте, яка зброя? Ним без промаху треба бити, а промахнувся — дивись пильно, а то повернеться і якраз отак угатить по черепу. Отак-то.