Пригоди капітана Врунгеля - Некрасов Андрей Сергеевич. Страница 23

Ну, оглянув я дядька Тома. Чую — пульс є, значить не смертельно. Взяв його за ноги й потягнув у затінок Тут, розумієте, у нього з кишені вивалюються якісь папірці. Я підібрав, бачу — візитні карточки. Ну, читаю, і що б ви думали? Чорним по білому так і написано:

«Ось ти, — думаю, — де, голубчику! Ну, полеж, відпочинь, а мені ніколи, гру треба продовжувати, а то партнер образиться».

Так. Ну, пішов далі, жену м'яча й сам не радий, що зв'язався з цим гольфом, але відступати не в моїй вдачі. Б'ю, лічу удари. Важкенько, знаєте. З помічником ще сяк-так, а самому просто заріз: ударити треба сильніше й м'яча відшукати, й палиці тягати. Ноги ниють, руки не слухаються. Загалом і в цілому виходить, що не я м'яч жену, а він мене. Ну й загнав: кругом болітце, осока, якась річка тече, купини на березі…

«Так, — думаю, — зараз до річки дожену, відпочину, скупаюся».

Розмахнувся, вдарив. Коли раптом усі ці купини підскочили й давай стрибати…

Це, виявляється, не купини були, а стадо кенгуру. Видно, злякалися — і врозтіч. А м'яч мій одній кенгурисі з усього розмаху в сумку. Вона заверещала та як припустить… І хвостом і ногами працює. Передніми лапами тримається за сумку й повз мене стриб, стриб…

Ну що тут робити? Я кинув палиці — й за нею. Не можна ж м'яч загубити.

Й така вийшла скачка з перешкодами, що досі згадувати весело.

Сучки під ногами хрустять, каміння розлітається… Я втомився, але не здаюсь, не випускаю її з поля зору. Вона присяде відпочити, і я присяду; вона в путь, і я в путь…

І от тварина, знаєте, розгубилася, збилася з курсу від страху. Їй би в хащу, в кущі, а вона на чисте місце, на шосе, прямо до Сіднея.

Ось уже й місто видно, зараз вулиці почнуться. Народ на нас дивиться, кричить, поліцейський на мотоциклі женеться, засвистів… Тут, видно, злякавшись, тварина робить отаку фігуру в повітрі, на зразок мертвої петлі. М'яч мій вискакує з сумки, я кидаюсь за ним, нахиляюсь і в ту ж мить одержую відчутний поштовх трохи нижче спини. Ну, доповім я вам, і відчуття! Просто, як кажуть, «ні встати, ні сісти».

Але я все-таки встав, обтрусився. Тут народ кругом: співчувають, пропонують допомогу, а мені не допомога, палиця потрібна: м'яч тут, і ямка вже недалеко, а бити нічим. Ну, й змилостився один джентльмен, дав свою тростинку. На вісімдесят третьому ударі я закінчив гру.

Капітан порту просто розахався.

— Разючий, — каже, — результат! Ви подумайте: така важка ділянка, й невже всього вісімдесят чотири удари?

— Так точно, — відповідаю я, — вісімдесят три, не більше не менше…

А про кенгуру я промовчав. В посібнику про кенгуру нічого не сказано, в правилах гри теж. І виходить, що коли тварина ненавмисне подала допомогу, то це вже, знаєте, її справа.

РОЗДІЛ XVI

Поговорили ми з капітаном порту про місцеві новини, про визначні місця. Він мене в музей запросив. Пішли.

Там справді є на що подивитися: модель качкодзьоба натурального розміру, собака динго, портрет капітана Кука…

Але тільки я зосереджу увагу на якій-небудь деталі, мій супутник тягне мене за рукав і далі веде.

— Ходімо, — каже, — я вам найголовніше покажу: живий експонат, вождь дикунів у повному озброєнні, особливо цікаво…

Ну, входимо в зал. Там зроблений такий загінчик, немов у зоопарку, й розгулює здоровенний папуас з дивовижною зачіскою на голові… Побачив нас, вигукнув войовничо, змахнув дрючком над головою… Я було подався назад. А потім пригадав тих артистів, у Гонолулу й, по правді кажучи, согрішив. «І цей, — думаю, — теж, напевно, артист». Ну й вирішив розпитати потихеньку, без свідків, як це він до такого життя дійшов.

Розпрощався чемненько з капітаном.

— Дякую, — кажу, — за компанію, дуже тут інтересно. Проте вас я не смію затримувати, а сам, з вашого дозволу, ще подивлюся…

І залишились ми з папуасом на самоті. Розговорилися.

— А ви, — питаю, — признайтеся, справжній папуас чи так?

— Ну, що ви, — відповідає той, — справжнісінький папуас, син вождя, вчився в Оксфорді, в Англії. Закінчив університет з золотою медаллю, захистив дисертацію, одержав звання доктора прав, повернувся на батьківщину… А тут роботи за фахом нема… Жити нема з чого, от і найнявся сюди.

— Он як! І добре заробляєте?

— Та ні, — відповідає він, — невистачає. Вночі ще за сумісництвом міський сад стережу. Там краще платять і робота легша. Там тихо. Ось тільки вчора якісь дикуни напали, одібрали бумеранги. Сьогодні не знав, з чим і на службу йти. Добре, що догадався: в мене із студентських років набір палиць для гольфа лишився, з ними й пішов. І нічого, не помічає публіка…

Так. Ну, розпрощалися. Тут би можна й покинути Австралію, але в мене лишився обов'язок честі, так би мовити: повернути зброю вождю папуасів і подивитися, що з моїм адміралом.

І от, знаєте, зібрались ми по-похідному, яхту здали під нагляд портових властей, а самі вирушили всі троє.

Йдемо в глиб країни по слідах недавніх подій, читаємо книгу природи: ось тут я за кенгуру гнався, ось тут ручай, тут бумеранг лежав, тут сам Кусакі… Однак нема ні того, ні іншого. А ось я останні палиці кинув. Але й тут, знаєте, пусто. Як корова язиком злизала.

Ну, поблукали, обшукали все навкруги. Такий самий результат. Тільки з дороги збилися. В морі я добре орієнтуюсь, а на суші, буває, і заблуджусь. А тут навкруги пустеля — орієнтирів нема. До того ж спека й голод… Фукс з Ломом нарікають потихеньку, а я кріплюся: становище зобов'язує, як не кажіть. Тижнів три так блукали. Змучились, схудли. Й самі не раді, що пішли, та тепер уже нічого не вдієш… І от, знаєте, одного разу розбили ми бівуак, прилягли відпочити, а духота, як у бані Ну й розморило, заснули всі.

Не знаю, скільки вже я проспав, але тільки чую крізь сон: шум, метушня, войовничі вигуки. Прокинувся, продер очі, дивлюся — Фукс тут, під кущем, спить міцним сном, як немовля, а Лома нема. Глянув навкруги — ніде нема. Ну, тоді беру бінокль, оглядаю горизонт і бачу — мій старший помічник Лом сидить біля вогнища, а кругом, розумієте, дикуни й, беручи до уваги їх поведінку, їдять мого старшого помічника…

Що робити? Я тоді складаю долоні рупором і на все горло кричу:

— Одставити їсти мого старшого помічника! Крикнув і жду…

І от, чи повірите, юначе, чую, немов луна, долинає відповідь:

— Єсть одставити їсти вашого старшого помічника!

І дійсно, дивлюся — одставили. Закидали вогонь, піднялися і всі разом попрямували до нас.

Ну, зустрілися, поговорили, вияснили непорозуміння. Виявилось, папуаси з північного берега. У них тут і селище було недалечко, й море тут же, а Лома вони й не збиралися їсти. Навпаки, почастувати нас хотіли, а Лом їх умовив далі від бівуаку вогонь розкласти: боявся потривожити наш сон. Так-то.

Ну, підкріпились ми. Вони питають:

— Куди, звідки, з якою метою?

Я пояснив, що ходимо по країні й скуповуємо місцеву зброю старовинних зразків для колекції.

— А, — кажуть, — якраз вчасно потрапили. Взагалі-то у нас цього добра не буває. Це хазяйство ми давно в Америку вивезли, а самі на гвинтівки перейшли. Але зараз випадково є невелика партія бумерангів…

Ну, й пішли ми в село. Принесли вони ті бумеранги. Я як глянув, так одразу й впізнав свою спортивну зброю.