Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко. Страница 14
Було то невимовно гарно. Скапували фосфоресціюючі іскорки і з весел, так, ніби океан був уже не з води, а з розплавленого металу. Оглянувшись, Тікірі побачив дві світляні колії — сліди човна та балансира, обидві сповнені синюватого блиску… По праву руку Тікірі загледів узбережжя й на ньому гурт непорушних постатей. Були то рибалки, котрі й сьогодні ловили не там, де Вікрена з Дгаму. наївно гадаючи, що пан Альваро і вночі сидить на веранді та дивиться в бінокль, з допомогою якого погляд долає і віддаль і пітьму. Цього ранку колишні Вікренині друзі вернулися з ловитви набагато раніше, ніж завжди, аби лиш на власні очі побачити, до чого призводить безглузда непокора. Тому так непорушно й стояли вони: їх приголомшив подив.
Принаймні так пояснював собі це Тікірі: подив улився їм до жил, наче оливо. Великий аж до неба подив, який тебе поймає, коли бачиш вікопомний подвиг, як-от, скажімо, коли б він, Тікірі, сидів на спині найбільшого неприборканого слона, що мчить крізь непрохідні джунглі. Такий був подив. А човен під ним, під Тікірі, справді похитувався, наче слон, що мчить крізь джунглі, але руки героя міцно стискали залізну палицю й підганяли до ще відчайдушнішого кар'єру:
— Швидше! Швидше! Швидше!
Але що це? Слова ті лунали насправді.. Вікрена, що сидів позаду й кермував, співав уголос:
— Швидше! Швидше! Швидше!
Вікрени Тікірі не бачив, бо не мав часу обернутися. Зате добре бачив перед собою Бандалину спину, що хиталася ритмічно вперед і вниз, назад і вгору; під шкірою в Бандали, обабіч хребта, немов звивалися два міцні ланцюги. Іще далі попереду, аж на носі човна, сидів Дгаму, Вікренин товариш по боротьбі, і на голій спині його звивалися такі самі бронзові ланцюги.
— Швидше! Швидше! Іще швидше!
Вікрена усе співав.
На дні човна, між чотирма веслярами, ворушилася риба в трьох великих кошах. Круглі очі рибин жахно дивилися в небо, роти роззявлялись і затулялися, гейби квапливо щось казали чи теж співали. Але нічого не було чути, крім Вікрениних вигуків, плюскоту весел та ляскання балансира. Крик птахів давно вже вщух. Човен був далеко від узбережжя.
Але узбережжя звідси було видно, і то виразніше, ніж за мить перед тим. Аж надто виразно! Темна повінь кокосових пальм зненацька посвітлішала — стала срібно-зелена, як ті перші іскри, що давно вже зникли. Стовбури зажевріли рожево, наче купа щойно виловленої риби, але можна було роздивитися кожний стовбур, геть-чисто як кожен прутик у коші. Над узбережжям Ланки світало. Було це напрочуд гарно… але водночас страшно аж до сліз.
Бо картина узбережжя не мінялася. Пальми не мандрували назад. Стриміли там, праворуч, мов стовпи, і були то ті ж самі пальми — принаймні так здавалося Тікірі, а з ним Бандалі, котрий теж щохвилини кидав зляканий погляд до берега, вкарбовуючи в пам'ять собі ту чи ту скелю, ту чи ту височенну крону над нею. Весь час та сама скеля, весь час та сама кокосова пальма! Хіба що тільки їхнє взаємоположення ледь-ледь змінилося…
Так поволі-поволі плив човен.
— Швидше! Ну! Іще швидше!
Бандала рвучко обернувся: так кволо це пролунало, аж хлопець злякався, що дядько знесилів… Але в тій хвилі Вікрена знову вигукнув.
Голос його став глухіший лише через те, що щось відносило звук назад, туди, звідки вони пливли.
— Супротивний вітер! — крикнув Дгаму. — Треба триматися ближче до землі.
— Еге, — гукнув Вікрена. — Там ми скоріше дамо собі раду.
Він знав, що побіля берега плавба легша, але небезпечніша й довша, бо скелі заходять подекуди аж ген в океан, і треба їх обминати. Та нічого не вдієш — іншого виходу немає. Вони веслували десь уже зо три чверті години, але не подолали й половини дороги. Було їх четверо, трудилися в поті чола, а все ж рухалися тільки трішки швидше, ніж піший.
Тож вони збочили до узбережжя, і на якийсь час їм стало легше. По-перше, супротивний вітер справді віяв там не так прудко, а по-друге — і це підбадьорило їх, либонь, ще дужче — вони помітили, що вервечка пальм утікає тепер назад куди швидше. Зраділі веслярі щиріше налягли на весла.
— Го-го! — вигукував Вікрена в ритм руху: він уже співав: «Швидше! Швидше!», зате його команди стали чіткіші: «Го-го!»
Сонце, яке недавно ще тільки визирало з-за обрію, раптом виринуло всеньке, мить яріло криваво-червоне, а тоді почало швидко бліднути, гейби розжеврений шмат металу на ковадлі. І веслярі раптом відчули ту палючу спеку, яка ніби колола безліччю голочок, і таки справді колола — з тією лишень різницею, що замість крові на шкірі виступали краплини поту. Ще тільки десять хвилин веслярі працювали ритмічно, наче машини.
Відтак Тікірі покинули сили.
Не міг більше. Але він цього навіть не усвідомив собі. Веслував далі, тільки очі йому склеплювались, і, диво-дивне, заклало й вуха: нараз перестав чути плюскіт свого весла. Раптом йому здалося, що він, певно, повільніше й кволіше занурює весла, ніж інші, але відразу ж постеріг, що не чує ні ляскоту балансира, ні навіть Вікрениного голосу. Можливо, Вікрена замовк!.. Тікірі із зусиллям розплющив очі, аби довідатися, що ж це таке діється.
Однак світ був навдивовижу невиразний, імлавий… Коли це хтось доторкнувся йому до голови, і той дотик ніби пробив пелену у вухах Тікірі. Вій знову чув усе — і весла, й Вікренин голос:
— Відпочинь. Напрацювався вже.
І ці слова ніби пробили пелену, що затуляла очі Тікірі, — мла розвіялася, попереду знову височіла Бандалина спина, покреслена струмочками поту.
Тікірі обернувсь:
— Я не втомився!
— Втомився, — мовив Вікрена суворо. — Облиш веслувати, бо…
Не доказав — його весло теж перестало занурюватися, бо погляд стрибнув туди, звідки долинуло сурміння: до берега. До пальмового лісу, що був наче непроникний, але крізь який таки щось просвічувало. Щось червоне й швидке. Воно сурмило й дзявкало, ніби реготалося. Це була вантажна машина пана Альвара.
Машина гуркотіла по узбережному шосе, яке звивалося узліссям, і тому вони її бачили. І чоловік у машині бачив їх. Того й сурмив. І сміявся з них. Був то шофер пана Альвара, що з вантажником віз рибу на ринок до Мінгаладона.
Дгаму з відчаєм одсапнувся:
— Край усьому! Він буде там у сто разів швидше. Перш ніж ми дістанемося на ринок, кожен рибу матиме.
Вікрена кусав губи.
— Мало нас, — мовив. — Я знав, що буде тяжка дорога, але не така тяжка. Слабкі ми. Я гадав, що ми приїдемо туди принаймні водночас із ними.
— Ми не слабкі! — вигукнув Тікірі тремтячим голосом. Хвиля перепочинку допомогла йому подолати втому, а що голос його тремтів — то було це скорше від сорому, ніж од знесилля: жахлива думка мучила його: в тому, що виправа не мала успіху, найбільше завинив він. — Тільки вперед! Продамо рибу дешевше, але не вернемося!
— Я б сказав… тобто мені здається… — почав був Бандала.
Однак ніхто вже ніколи не почув, що йому тоді здалося, що навіяв йому ігуанячий язик, якого він із'їв. Сталося несподіване: червоне авто почало котитися щораз помаліше і кінець кінцем зупинилося. Дверцята відчинилися, на шосе вискочив чоловік, підняв капот і схилився над мотором.
— Га! — вигукнув Тікірі злорадо. — Увірвалося їм то! Вперед!
— Уперед! — звелів Вікрена. — Маємо щастя.
З новими силами взялися веслувати. Човен рвонув уперед. Коли поминули машину, відклав Бандала весло, наставив обидві долоні до губ і сурмив у них, мов на клаксоні.
— Мовчи, дурню, бережи сили! — гримнув на нього Вікрена.
Бандала послухався. Відтак веслували мовчки, без команди і співу, німі, наче риба в кошах.
Тієї миті, коли вони загледіли попереду кам'яний мис, за яким лежить Мінгаладон, знов почулося сурміння. Бандала випустив весло. Воно ковзнуло й замалим не попливло геть, коли б Тікірі не підхопив.
— Па! — вигукнув Тікірі. — Голіруч не навеслуєш. — Він присунув Бандалі весло, але той не взяв.
— Навіщо воно? — сказав зневірено. — Додому нас доправить вітрило.