Команда «Синьої чайки» - Селишкар Тоне. Страница 18

— Хлопче, не мели дурниць! Де капітан? — вже сердито спитав доглядач маяка, певен, що хлопці беруть його на глузи.

— Та я ж правду кажу! — знов озвався Іво. — Де вас там шукати угорі? Ми зараз виберемося до вас.

— Ну, то лізьте сюди, я ось вам зараз вуха намну, халамидники!

Хлопці побралися вгору до доглядачевого мешкання. Але і високо воно було! Коли нарешті хлопці ввійшли до малесенької кімнатки, доглядач уже чекав на них. Від галасу прокинувся і його напарник, і тепер обидва не зводили очей з ватаги дивних хлопчаків.

Вислухавши довгу й доволі плутану історію своїх гостей, доглядач заходився частувати їх гарячим чаєм, ледь устигаючи відповідати на запитання, і видно було, що він щиро хотів їм допомогти.

— Отже, тепер додому, хлоп'ята? Гм… — наглядач замислився.

— Хіба щось не гаразд, дядьку? — занепокоївся Іво.

— Та ні, все гаразд, діти, — відказав доглядач. — Але з «Метеором» набагато складніше, ніж ви гадаєте. Справа в тім, що вам треба домагатися від властей папірця, який свідчитиме, що той корабель є ваша власність. Інакше його у вас конфіскують.

Неспокій охопив хлопчачі серця. Що ж робити?

— Коли те, що ви мені розповіли, правда, то, може, вам пощастить усе владнати без особливих труднощів. Але, розумієте, в таких випадках усе має бути підтверджено на письмі. Тоді ви не мали б клопоту.

І лише тут Іво згадав передсмертні слова Анте про скриню.

— Стривайте! — вигукнув він. — Я зараз повернуся!

Іво стрілою помчав на корабель. У каюті, де колись жив Анте, стояла невеличка, окута залізом скриня. Вона була замкнена. Іво обнишпорив усю каюту, але ключа не відшукав. Мабуть, той ключ лежить тепер разом з Анте на дні моря. Не міркуючи довго, Іво схопив скриню, поклав собі на плече й побрався з корабля. Ступивши на берег, він окинув поглядом море й побачив, що до острова підпливає якийсь вітрильник. Але Іво був надто схвильований, щоб звертати увагу на будь-що інше, а тому чимдуж помчав сходами й поставив скриню на стіл.

— Ось, тут усередині все записано! — вигукнув він. — Тепер нам повірять!

Міхаел долотом та обценьками насилу відчинив скриню. Усі з цікавістю зазирнули всередину. Там було повнісінько всякої всячини, а зверху лежав грубелезний запечатаний пакет на адресу морських властей у Спліті. Під пакетом лежав папірець, на якому було написано: «Іво, коли зі мною щось станеться, віддаси цього листа адресатові».

— Ну от, бачиш, — мовив доглядач, — виявляється, й справді, все гаразд. А тепер сідайте собі гарненько на свою «Чайку» й шкварте до Спліта. За якусь годину ви туди добудетесь, а там щодуху мчіть до управління порту й віддайте цього пакета!

Іво міркував. Ох, скільки клопоту ще на них чекає! І він попрохав доглядача:

— Дядечку, поїдьмо з нами! Ви знаєтесь на тих справах і допоможете нам. А коли все залагодиться, ми вас відвеземо назад! Поїдьмо, дядечку!

Доглядач не вагався. Хлоп'ята припали йому до серця, й він погодився.

— Ну, гаразд. Заждіть, ось тільки зберуся.

Раптом Міхаел, який стояв біля вікна, скрикнув:

— Йой, наша «Чайка»!

Всі кинулися до вікна. Іво мало не зомлів: їхня «Чайка», розгорнувши всі вітрила, швидко відпливала від берега.

Що ж це таке?.. Що сталося?..

— Украли нашу «Чайку»! — закричали хлопці й, наче не сповна розуму, погнали долі, на берег. Тільки тут Іво помітив, що за «Чайкою» на певній відстані пливе вітрильник «Сан Лоренцо». Хлопці з'юрмилися на березі, охоплені жахом і невимовним смутком, а над морською гладінню раптом розлігся регіт. На палубі «Синьої чайки» стояв Лоренцо.

А ось як усе те зчинилося. Лоренцо на своєму вітрильникові йшов назирці за «Чайкою». В Улцині він довідався, куди рушив корабель, і, хоч не мав ніякої надії наздогнати його, поплив у тім же напрямові. Цілу ніч

«Сан Лоренцо» відчайдушно змагався зі штормом, але Лоренцо та обидва його спільники були досвідчені й витривалі моряки. Вони пливли повз острівець Врач, коли це раптом Лоренцо уздрів корабель, що спочивав у бухті.

А вкрасти корабель без екіпажу було прецінь не важко. Лоренцо і його брат захопили «Чайку» і, мабуть, спробують утекти в Італію…

Можна собі уявити, як тепер почували себе хлопці… Вони бігали берегом, як навіжені. Міхаел плакав, немов дитина. Іво розгублено поглядав то на «Чайку», яка відходила щораз далі, то на доглядача, а Юре сів на камені й, затуливши обличчя долонями, зайшовся тихим плачем. Перо мало не рвав на собі волосся. Та хіба слізьми зарадиш лихові? Адже тепер вони знов — екіпаж без корабля.

Доглядач був єдиний, хто не розгубився і зметикував, що робити. Після всього, що розповів йому Іво, він не сумнівався: Лоренцо має намір відвести «Синю чайку» до Італії або до якогось іншого порту Середземного моря й продати її там. А все залежить від того, чи був Анте єдиний власник «Метеора», чи корабель належав також і Лоренцо. Але відповіді на це запитання поки не міг дати ніхто.

— Не побивайтеся так, діти! — заспокоював доглядач хлопців. — Іще не все втрачено. Погляньте, оно стоїть мій баркас. Налаштуйте його, й попливемо до Спліта. Вітер якраз погідний. За яку годину будемо там!

— Що ж ми там робитимем?.. — схлипнув Міхаел.

— А то побачимо! Тільки сміливіше! Коли все, що ви мені повіли, — правда, «Синя чайка» від вас не втече!

За півгодини вони вже пливли до Спліта на маленькому баркасі доглядача маяка. Мовчазні, засмучені хлопці сподівалися, що не все ще загинуло. Шторм ущух, і зимове сонце навіть трохи пригрівало.

Ось уже ясніють удалині білі мури Спліта! Що ближче підходив баркас до берега, то вище підводилося місто, ніби виринало з морської хвилі.

Баркас обережно пройшов поміж двома маяками в гавань. Доглядач добре знав усі портові правила, й хлопці без будь-яких пригод пришвартувалися біля причалу.

Спліт — великий порт. Вітрильників, великих і менших пароплавів там було стільки, що аж рябіло в очах, але зараз хлопців ніщо не цікавило. З гіркотою в серці продиралися вони крізь натовп слідом за доглядачем маяка. Не втримали вони своєї «Чайки», випурхнула вона їм з рук. Чи зможуть вони її знов упіймати?..

Іво ніс скриню Анте, міцно притискаючи її до себе. Незабаром хлопці й доглядач дісталися до великої споруди, де містилися морські установи.

Швейцар витріщив очі на цю незвичайну ватагу. Покрутив головою, але на прохання доглядача маяка супроводив їх на другий поверх, постукав у якісь двері й пропустив їх у світлу кімнату. Чоловік у морській уніформі сидів коло столу, заваленого купами паперів. Побачивши доглядача маяка й цілий табунець дітей, він здивовано підвів голову.

— То що, батечку, невже всіх оцих пуголовків виловили в морі? — спитав він, усміхаючись.

Але доглядач маяка розповів йому історію хлопців, як він сам чув її від них. А друзі, тим часом, затамувавши подих, ніяково тупцяли перед столом. Коли доглядач скінчив розповідати, морський офіцер схилився на стіл і зайшовся реготом.

— І ви їм, батечку, повірили?.. — спитав він старого, втираючи сльози, що виступили йому од реготу. — Отак-то вони задурили вам голову?.. Та краще ви нам'яли б їм вуха й виправили б додому!

— Кхм, кхм, — кахикнув, підводячись з місця, доглядач маяка. — Чимало буває в світі дивовижних і заплутаних справ. А для того, щоб розв'язати цю загадку, ми принесли з собою ось це!

І він віддав офіцерові в руки запечатаного пакета Анте. Офіцер недовірливо оглянув його з усіх боків, а тоді взяв ножа, розрізав пакет і заходився читати.

У кімнаті запала така тиша, що чути було, як дихають хлопці. Іво стежив за офіцером і бачив, як щодалі, то дужче міниться й поважнішає його обличчя.

— Слово честі, це неймовірно! Як же так?.. — вигукнув, блиснувши очима, офіцер.

Дочитавши до кінця, він підхопився з-за столу й збуджено заговорив:

— Гей-гей хлопці, та ви ж нам і справді допомогли розв'язати одну з найважчих загадок! Чудово! Тепер викрито зграю, за якою ми марно полювали цілих три роки! Зграю пачкарів, очолювану якимсь Лоренцо, яка завдала державі шкоди на мільйони динарів!