В забутій країні - Санкритьяян Рахул. Страница 33

У другій половині дня, коли противники насіли ще дужче, я випадково зустрівся з Дхірендрою.

— Становище дуже небезпечне. Я навіть не уявляю собі, як ми зможемо боротися далі, - сказав я.

— На мою думку, нема чого занепадати духом, — відповів Дхірендра. — Їм доведеться ще взяти рів, а це не так легко.

Незабаром Нохрі з солдатами пощастило перетягти таран через браму до саду. Оборонців палацу значно поменшало, і резервному загонові, де був і я, також довелось іти в бій. Ми мали допомагати капітанові Дхірендрі — він обороняв палац з фронту.

Коли вороги намагалися підвести таран до рову, Дхірендра, в масці Анубіса, з патронташем через плече, швидко стріляв у них, і кожна його куля влучала в противника.

Коли зайшло сонце, бій став ще запекліший. Нохрі, вважаючи, що пітьма йому на руку, ввів у бій свіжу підмогу. Ми билися без відпочинку протягом багатьох годин і в нерівній боротьбі втратили багато людей і так стомилися, що ледве стояли на ногах.

О десятій годині вечора Дхандас таки підвів таран упритул до палацу. Капітан Дхірендра й Чан кинулись туди, але пізно: противник міцно закріпився на своїй позиції, і гвардійцям не вдалося відкинути його.

Вже з першого удару тарана карниз будинку з гуркотом обвалився, а в стіні утворилась пробоїна. Нові удари значно розширили її.

Опівночі настав перепочинок. Страшенна втома, голод і спрага змусили обидві сторони без усякого наказу припинити бій і відійти назад.

Мене розшукав Яхмос.

— Цариця хоче бачити вас і ваших друзів, — сказав він.

Ми з товаришами ввійшли до приймальної зали. Бакні вже був там. Цариця привіталася з нами і зразу ж почала нараду. Мені знову довелося виконувати обов’язки перекладача.

— От коли б із цього будинку був якийсь вихід, я зміг би з невеликим загоном раптово напасти на противника з тилу. У них зчинився б переполох, і нам, я думаю, удалося б захопити таран, — висловив свою думку Дхірендра.

— Ай справді, чи немає тут часом потайного виходу? — спитав Чан.

Коли я переклав ці слова, Бакні так міцно вдарив мене по плечу, що я мало не зойкнув.

— Як же я сам не додумався до цього раніше?! Адже з палацу до центра міста веде потайний підземний хід! — вигукнув він і зразу ж звернувся до Дхірендри: — Якщо ви згодні, я опитаю моїх воїнів і відберу з добровольців найвірніших і найдосвідченіших. Ми пройдемо з ними в місто, нападемо на Нохрі з тилу, проб’ємось через його військо до головного будинку і відберемо таран. Ми будь-що відженемо його військо на той берег ріки!

Цієї миті до кімнати вбіг якийсь чоловік і сказав:

— Гонець від Нохрї! Він просить, щоб цариця прийняла його.

Серісіс дозволила ввести гінця, і той шанобливо ставши перед нею на коліна, сказав:

— О царице, полководець вітає вас і заявляє, що вся країна в його руках. Він вимагає, щоб ви здалися; за це він обіцяє зберегти вам життя і тільки вишле вас за межі країни. А якщо будете опиратись, вас спіткає неминуча смерть.

Цариця встала. Очі в неї блищали від гніву, а губи тремтіли.

— Перекажи своєму хазяїнові, що ні володарка Мітні-Хапі, ні її оборонці не бояться зрадників, — відповіла вона твердо.

Коли гонець, низько вклоняючись, вийшов із зали, я глянув на Бакні. Його рука лежала на держаку меча, а очі налилися кров’ю від люті.

Розділ ХХV

ПЕРЕД ВИРІШАЛЬНИМ БОЄМ

Тими страшними днями нам ніколи було думати про себе. Ми їли, коли голод ставав нестерпний, і лягали спати, коли від утоми вже не могли стояти на ногах.

Задовго до світанку Бакні зібрав усіх гвардійців, крім вартових, і сказав їм, що йде на важку й небезпечну справу. Він не пояснив, куди й чого треба йти, але не приховав, що, може, ніхто живий не повернеться. Після того Бакні спитав, хто хоче піти з ним, і гвардійці всі як один ступили крок уперед.

Бакні звернувся до мене і Яхмоса:

— Бачите, я так і думав! Це щастя для цариці, що її престол охороняють такі відважні воїни!

Загін добровольців пройшов до зали, де сиділа цариця з Чаном і Дхірендрою. Гвардійці досі вірили, що це Тот і Анубіс. Я кілька разів просив дозволу припинити цей обман, але Серісіс та Яхмос відповідали:

— Ми багато втратимо, коли зробимо так. Нехай ваші друзі залишаться богами ще на кілька днів.

Забобонним серафійцям не було дивно, що боги їхніх предків зійшли на землю і б’ються пліч-о-пліч із звичайними смертними. Та це й зрозуміло, коли згадати історію інших народів. Нагадаємо переказ про Троянську війну. Він говорить, що коли Троя почала перемагати, боги Олімпу поділились і взяли участь у боротьбі людей: деякі з них виступили на боці Греції, а інші — на боці Трої. Подібні перекази можна знайти і в стародавніх єгиптян. І ось тепер солдати вважали себе не так прибічниками Серісіс чи полководця Нохрі, як прибічниками й послідовниками Анубіса й Тота чи Гора.

От чому добровольці зраділи й запалилися, коли почули, що їх поведе сам Анубіс, — ніхто не зможе захистити їх краще, ніж бог смерті.

Проводжаючи воїнів до потайного ходу, я згадав підземелля на березі Мерідового озера, що мало три тисячі кімнат; деякі з них я бачив на власні очі.

Попереду йшов раб із смолоскипом у руці. Він вів нас із кімнати в кімнату, і мені здавалося, що ми йдемо вже дуже довго.

Нарешті ми пройшли величезну залу, що мала не менш як двісті п’ятдесят квадратних метрів площі; стеля тут така низька, що людина, трохи вища за середню, могла легко дістати до неї рукою, навіть не стаючи навшпиньки. Хоч я не інженер, проте здивувався, коли помітив, що в залі не було жодного стовпа, який підтримував би таке величезне склепіння.

Раб зупинився біля статуї, що нічим не різнилась від статуй сидячих писарів на дорозі до Мітні-Хапі.

Бакні підійшов і, видно, повернув якийсь механізм, бо статуя відсунулась убік, і в стіні перед нами з’явилася вузька щілина, а за нею кілька східців.

Бакні попрощався зі мною, мовчки наблизився до підземного ходу, спустився вниз східцями і зник у пітьмі. Гвардійці низкою рушили за ним. Вони були спокійні, хоч знали, що перед ними важка й небезпечна справа. Я схвильовано дивився на цих героїв, готових загинути, але виконати свій обов’язок.

Останній ішов Дхірендра в масці Анубіса. Він поклав мені руку на плече і тихо сказав:

— Прощавайте, професоре! Якщо ми з вами загинемо в цьому бою, значить, так судилося. Про мене не турбуйтесь: я самотній, як і ви, немає в мене ні дружини, ні дітей — нікого, хто побивався б за мною… Колись я жив в Аллагабаді і любив вечорами ходити в парк Хусро та пригощати дітлахів ласощами…

— Ви знаєте, і я любив це, — усміхнувся я.

Дхірендра засміявся. Раб здивовано глянув на нього: він ніколи не думав, що бог смерті може сміятися.

— Всі ми схожі один на одного, хоч скільки б нам було років, — промовив Дхірендра і спустився в підземний хід.

Я довго прислухався до його кроків і, коли вони затихли, звернувся до раба:

— Ти залишишся тут?

— Так, вхід одчинено, і я мушу дочекатися загону, що прибуде зараз охороняти його, — відповів раб.

Мене пригнічувала пітьма, і я спитав з острахом:

— Як же мені повернутися?

— Візьміть мій смолоскип: я не дитина і пітьми не боюсь, — сказав він. — Я не можу провести вас, бо не маю права одійти звідси. А ви йдіть із смолоскипом і пильно дивіться собі під ноги. Сліди, що ми залишили, виведуть вас нагору.

Я зрозумів, що раб трохи кепкує з моєї полохливості, але не міг перебороти себе. Мені було моторошно залишатися далі в цьому похмурому підземеллі і хотілося скоріше опинитись у палаці, хоч би там знову точився бій.

Я взяв смолоскип і рушив назад. І справді, на підлозі підземного ходу лежав товстий шар пилу, що осів тут за тисячоліття, і наші сліди були дуже помітні.

У підземеллі я забув про біг часу і, повернувшись до палацу, здивувався: надворі вже зовсім розвиднілось. Але ще більше вразила мене тиша. Я ввійшов у кімнату до цариці, де були Чан та Яхмос, і спитав: