В забутій країні - Санкритьяян Рахул. Страница 35

— О! Ходімо ж уперед і посадовімо Нохрі на трон!

Я зразу пізнав цей голос. То вигукнув капітан Дхірендра.

Чан, той ніколи не втрачав самовладання, а Дхірендра, навпаки, був дуже запальний і тому, не стямившись, голосно вигукнув цю фразу мовою хінді.

Загін Дхірендри й Бакні з’явився з тилу так несподівано, що заколотники розгубились, більшість їх навіть кинулась тікати. Дхірендра й Бакні швидко зайняли мармурові сходи, а гвардійці вийшли з тронної зали і з’єдналися з ними. Таким чином, Нохрі й Дхандаса було оточено. Дхандас не хотів здаватися; безладно розмахуючи мечем, він калічив більше своїх-таки спільників, ніж гвардійців.

Нохрі, збагнувши, що йому вже ніщо не допоможе, кинувся до тронної зали. Від ран його захищав обладунок, але кілька гвардійців, що залишились охороняти царицю, справилися з ним і обеззброїли.

Дхандас побачив, що він тепер залишився сам один, і напав на Дхірендру. Він був дужчий за капітана і сподівався, що відштовхне його і втече. Дхірендра чогось не став стріляти, але не пропустив Дхандаса, і між ними почалася боротьба. Дхірендра не встояв на ногах, і обидва боги, вчепившись один в одного, покотилися сходами. Коли вони падали, маски поламались і розпалися. Тоді серафійці вперше побачили їхні справжні обличчя.

Можливо, Дхандас убив би Дхірендру, але несподівано один із заколотників люто простромив йому груди списом, і Дхандас простягся горілиць, широко розкинувши ноги й руки. Він ще спробував підвестись, але не подужав, і голова його безсило впала на підлогу. Так негідник, що підло зрадив своїх товаришів, загинув від руки тих, із ким пішов проти нас. А шляхетний капітан Дхірендра навіть перед смертельною небезпекою не вистрілив у свого невірного співвітчизника, хоч мав у руках заряджений револьвер.

Заколотники осатаніли, побачивши, що їх обдурювали, і Дхірендра також не врятувався б, як і Дхандас, але в цей час кмітливий Чан відвернув їхню увагу на себе: він розстріляв останні п’ять-шість патронів у стелю, а тим часом Дхірендра встиг утекти нагору.

Коли було вбито Псаро та Гора і взято в полон Нохрі, заколотники зовсім розгубились. Бакні наказав своїм гвардійцям викинути їх геть, і незабаром жодного противника не залишилося в палаці.

Яхмос зразу ж дав від імені цариці наказ. У наказі говорилося, що заколотники зазнали поразки, але цариця ласкава і ладна простити солдатів, які виступили проти неї, коли вони негайно складуть зброю.

Я розшукав серед речей аптечку і провів усю ніч коло поранених. Правда, я не медик, але анатомію знав добре і міг подати їм першу допомогу. За помічників у мене були люди, що прийшли сюди забрати тіла вбитих воїнів, незалежно від того, проти кого вони бились. Стародавні єгиптяни вірили, що дух, який покинув тіло, коли людина померла, має знову повернутися; тому вони пильнували, щоб тіло добре збереглось і покійник мав вигляд живої людини.

Під час повстання загинули тисячі людей; все місто, вся країна побивалася за полеглими. Серафійці перестали голитись, їсти м’ясо, пити вино. Жінки не зачісувались, не підмальовували очей, не нарум’янювались, не натирали руки миртовим листям, як звичайно. Коли бальзамувальники зібрались до Мітні-Хапі з усієї країни і робили мумії, на майдані перед палацом двічі на день сходились городяни і ридма ридали.

На березі ріки збудовано величезну кам’яну гробницю на мумії загиблих заколотників. Гробницю полеглим гвардійцям спорудили в саду біля палацу.

Увесь цей час я і мої товариші не виходили з палацу, бо серафійці, дізнавшись про обман, жадали нашої смерті. Цю забуту країну століттями не відвідували іноземці. Перший іноземець, що приїхав сюди, був Шівнатх Джаухрі, який украв Серафісового амулета. Тому можна зрозуміти недовір’я і ненависть до нас підданців СерІсіс. Ми не мали тут жодного друга, крім цариці, Бакні та Яхмоса.

За якихось два тижні життя в країні пішло своїм звичаєм. Я годинами розмовляв із царицею. Вона розпитувала мене про все, і я старався, як міг, познайомити її з зовнішнім світом. Вона щиро призналась:

— Те, що ви розповідаєте, скидається на якийсь незвичайний, чудовий сон!

— Так здається і мені, коли я думаю пре все, що бачив і бачу тут, — відповів я.

Якось цариця сказала мені:

— Тутмосе, я шаную вас, як батька, і мені дуже не хочеться, щоб ви їхали звідси.

— Царице, я звик до вас не менш, ніж ви до мене. Але іноземцям не можна жити у вашій країні. Дозвольте мені виїхати, — попросив я.

— Мені дуже сумно розлучатися з вами, але нічого не вдієш, — зітхнула Серісіс. — Яхмос каже, що вам небезпечно загаюватись тут, та й ваші товариші прагнуть повернутися додому. Тому я не смію вас затримувати. Але ви врятували мені життя і трон, і я та мої нащадки ніколи не забудемо вас і завжди будемо вдячні вам за допомогу.

— А як ми виберемося звідси?

— Це скаже Бакні: він знає дорогу через ліс, — відповіла вона.

Розділ XXVII

ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ

За два дні до нашого від’їзду Нохрі було страчено. Перш ніж покинути країну серафійців, я віддав священний амулет Яхмосові і розказав йому секрет гробниці. Ні я, ні мої товариші не хотіли навіть доторкнутися до Серафісових скарбів. Тоді, відповідаючи на цей вияв нашої дружби, Яхмос подарував мені інший амулет, також у вигляді жука-скарабея, гарний глечик та ще кілька речей, які й досі я бережу в себе дома.

Коли я прощався з царицею, на очі в неї набігли сльози. Мені теж було тяжко розлучатися з Серісіс, бо я полюбив її, мов рідну дочку. І мої товариші були зворушені. Старий Яхмос довго кланявся, проводжаючи нас.

З палацу ми вийшли підземним ходом. Було вже по півночі, і на вулицях Мітні-Хапі панувала тиша. Раптом пролунав вигук вартового. Бакні назвав своє ім’я, і той, шанобливо привітавши його, пропустив усіх. На річці ми побачили два човни, наготовлені для нас.

Ми сіли в них і відчалили. Коли ми пропливали повз храм бога сонця Ра, я згадав адвоката Верховного суду міста Патни Дхандаса Джаухрі. Його привела сюди зажерливість, жадоба золота. Він забув про все на світі задля золота і через нього загинув тут; його мумію поховано в чужій землі, далеко від батьківщини.

Години за дві до світанку ми вийшли з човнів. Далі треба було йти через гори. Ми вибралися на вершину гори, коли вже зовсім розвиднілось. Оглянувшись назад, ми востаннє побачили чудове місто Мітні-Хапі, що лежало в долині. По дорозі ми натрапили на якийсь струмок і вперше за багато днів добре помились. Фарба міцно всмокталась у нашу шкіру і погано змивалась. Поснідавши, ми рушили далі. Весь день ми спускалися з гори і перед заходом сонця підійшли до місцевості, порослої кущами. Попереду на обрії височіла темна стіна лісу.

— Оце і є той страшний, дрімучий ліс, що оточує нашу країну з трьох боків, — сказав Бакні. — Кажуть, ніби там є злі духи, примари… Вам доведеться довго йти цим лісом.

Ще через два дні ми підійшли до лісу і тут попрощалися з відважним Бакні та його солдатами. Бакні подарував Дхірендрі на пам’ять свого меча, а Дхірендра дав йому скриньку із скляними очима. Нам усім було сумно, навіть сльози набігли на очі.

З нами залишилось четверо рабів — вони несли наші речі — І негр-провідник, який подорожував цим лісом із Псаро. Ми вважали, що йти лісом буде легко, але помилилися. Раз у раз доводилось пробиватися через ліани та колючі кущі, і вони шматували нам одяг, дряпали шкіру. Лісові комахи та гусінь і вдень і вночі так кусали, жалили нас, що наші обличчя й тіла понапухали. Коли я згадую цю подорож, мені здається, що йти лісом було не легше, ніж пустелею. Нарешті, вже й не сподіваючись, що колись дійдемо, ми вибралися з лісу.

Дорогу нам перетинала невелика річка. Ми зрубали кілька дерев, спорудили пліт і попливли ним униз течією, а провідників відпустили додому.