Народні Думи - Автор неизвестен. Страница 24

ВДОВА ІВАНА СІРКА І СІРЧЕНКИ

В городі Мерефі жила вдова,

Старенькая жона Сірчиха-Іваниха.

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала,

Тілько собі двох синів мала:

Первого сина — Сірченка Петра,

Другого сина — Сірченка Романа.

Вона їх до зросту держала І ще од них слави-пам’яті по смерті сподівала.

Як став Сірченко Петро виростати,

Став своєї мати старенької питати:

«Мати моя, старая жоно!

Скільки я у тебе пробуваю,

Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю;

Нехай би я мог знати,

Де свойого отця, Сірка Івана, шукати».

Вдова стара промовляла:

«Пішов твій отець до стародавнього Тору пробувати,

Там став він свою голову козацькую покладати».

То вже Сірченко Петро тоє зачуває,

Пилипа Мерефіянського з собою підмовляє,

Голуба Волошина за джуру у себе має.

Стали вони до стародавнього Тору приїжджати,

Отамана торського, Яцка Лохвицького, познавати.

Отамане торський, Яцко Лохвицький, із куреня виходжає, Словами промовляє,

Сірченка Петра познаває:

«Сірченку Петре, чого ти сюди приїжджаєш?

Десь ти свойого отця Івана шукаєш?»

Сірченко Петро словами-промовляє:

«Отамане торський, Яцко Лохвицький!

Я сім год пробуваю —

Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю».

То вже Сірченко Петро з козаками опрощеніє принімає,

До трьох зелених байраків прибуває.

Козаки до Сірченка Петра словами промовляли:

«Сірченку Петре, не безпечно себе май,

Коней своїх козацьких од себе не пускай».

А Сірченко Петро на тоє не повіряє,

Под тернами-байраками лягає-спочиває,

Коні свої козацькі далеко од себе пускає,

Тілько Голуба Волошина до коней посилає.

Турки тоє забачали,

Із тернів, із байраків вибігали,

Голуба Волошина у полон до себе брали І ще словами промовляли:

«Голубе Волошине! Не хочем ми ні твоїх коней вороних, Хочем ми добре знати,

Щоб твого пана молодого ізрубати».

Голуб Волошин словами промовляє:

«Турки!

Коли можете ви мене од себе пускати,

Могу я сам йому з пліч головку зняти».

Турки того дознали,

Голуба Волошина од себе пускали.

Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,

Словами промовляє:

«Сірченку Петре, пане молодий!

На доброго коня сідай,

Меж турками поспішай!»

Не успів Сірченко Петре меж турки-яничари вбігати —¦ Мог йому Голуб Волошин з пліч головку зняти.

Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,

З пліч головку козацьку знімали,

Козацьке тіло посікли-порубали.

Козаки стародавнії тоє забачали,

На добрії коні сідали,

Турок побіждали,

Козацьке тіло позбирали,

До стародавнього куреня привозили,

Суходол саблями копали,

Шапками, приполами землю носили,

Козацьке тіло схоронили.

Отаман торський, Яцко Лохвицький, тоє зачуває,

До вдови старенької Сірчихи-Іванихи в город

у Мерефу письмо посилає,

Сірчиха-Іваниха письмо читає,

Словами промовляє,

К сирій землі крижем упадає:

«Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:

Первая печаль — що я сім год пробувала,

Сірка Івана в очі не видала;

Другая печаль — що Сірченка Петра на світі живого немає* Третяя печаль — що Сірченко Роман умирає»,

СЕМЕН ПАЛІЙ І МАЗЕПА

Шведського року, нещасливого літа,

Не одна-то душа християнська

безневинно пішла з сього світа, То тогді-то у городі Лебедині Царі і князі великим всі дивом дивували,

Один до єдного словами промовляли:

«Про що-то, панове, у землі християнській

не стало порядку ставати?» «Про то, панове, що стали проклятії Бусурмени християн братами називати»,

«Хто ж теє зачинав?»

«Начинав теє проклятий Мазепа,

Як Іскру й Кочубея безневинно сам з сього світа зогнав, Семена Палія на Сибір завдав».

То царі і князі єдин до єдиного словами промовляли Да Семена Палія з Сибіру на Москву висилали.

Скоро-то став Семен Палій Великим постом, весняною погодою До білого царя на столицю прибувати,

То світ праведний государ велику радість має,

Що до себе великого лицаря Семена Палія у гості сподіває. То Мазепа тоді як почув,

Що його, проклятого Мазепу, лихо доганяє,

До короля шведського такі речі промовляє:

«Королю шведський, добродію, найясніший мій пане!

Чи будем ми більше города Полтави доставати,

Чи будем з-під города з-під Полтави утікати?

Бо недурно москва стала нас кругом оступати!

Бо в Семена Палія хоч і невеликеє військо охотнее,

Тільки одна сотня,

А буде нашу тисячу гнати й рубати,

Буде нам, великим панам, великий страх завдавати».

То король шведський тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Мазепо, безумная главо!

Чи в мене войсько не збройне?

Чи в мене войсько не панцерне?

Да я ще тую москву могу сікти й рубати,

Ще не зарікаюсь у білого царя й на столиці побувати». Скоро став Палій Семен На святого отця Миколая

Із Шереметом Борисом Петровичем під Полтаву прибувати,

То став король шведський із Мазепою тайно втікати,

На царських людей вдаряти;

Много царських людей побивал»,

А в городі у Батурині мужиків да жінок упень сікли

да рубали,

Церкви палили, святості да ікони під ноги топтали,

Плоти справляли,

На той бік Дніпра утікали.

То Семен Палій під Полтаву прибуває,

Січе й рубає, на всі сторони, як полову, метає,

До Дніпра прибуває, на той бік Дніпра поглядає,

Що король шведський із Мазепою на тім боці Дніпра*

походжає,

То він-то мечем махає,

Словам» промовляє':

«Помоли ти, Мазепо, за мене бога', що я тебе не- догнав,— Альбо б посік, альбо порубав,

Альбо живйом на вічну каторгу завдав!»

Земле, земле християнська,

Єгда ти була смутками і печалями наповнена,

Не знала, де родина об родин-і: промишляє.

Дай, боже, честь і х-валу Світ-праведному государю Да й Семену Палію,

Превеликому пану,

Що не дав шведу християн на поталу!

Ой дай, боже, усім християнам многая; літа До щасливого прожитія. у цім світі!

ЧОРНА НЕДІЛЯ У СОРОЧИНЦЯХ

А чи то чорна хмара та синєє небо вкриває, Та синєє небо вкриває,

Навкруги облягає,

Снігом-завірюхою доріженьки у полі замітає, Ой, замітає та, ой, замітає!

А то ж з Миргорода, славного города,. Барабаш виїжджає,

Донців та черкесів за собою викликає:: «Анумо ж, черкеси й донці,

Славнії молодці,

Нумо у Сорочинці у гості!

Нумо у гості гостювати,

Пристава визволяти

Та царський маніфест у народа одбирати,

Та, ой, одбирати!

Та маніфест одбирати,

Зачинщиків у кайдани кувати,

Щоб нам, чиновникам, по вік вічний панувати,

Ніякого нового закону не знати,

Народ у вічній темноті держати!»

Ой у суботу ввечір У Сор.очинцях у дзвони задзвонили,

А в неділю рано козаки з Барабашем до волості приступили Та й народу говорили:

«Ануте, сорочани, нашій силі покоряйтесь Та на маніфест надії не покладайте,

Пристава випускайте,

Зачинщиків покірно оддавайте Та нуте й поспішайте,

Та, ой, поспішайте, не гайтесь!»

«Ой Барабаше, Барабаше!

Ти й сам не пишайся,

Сам не пишайся,

Царському маніфесту покоряйся;

Нащо ж було й вам той новий закон ламати

Та наших людей безвинно та безсудно в тюрму забирати,

Та жінкам, та малим діткам жалю завдавати,

У народа волю одбирати!»

Ой як крикнув той Барабаш та на козацьку силу:

«Бийте ж тих сорочан та не жалійте,

Кіньми топчіть,

З рушниць стріляйте,

Рани й смерть завдавайте!

Покажемо їм, ворожим синам, як начальство не вважати Та на маніфест надію покладати,

Та ще й пристава рештувати,