Народні Думи - Автор неизвестен. Страница 8
Ой да то ж то-то не сизії орли заклекотали,*
Як то біднії невольники У тяжкій турецькій неволі заплакали, гей!..
Угору руки підіймали,
Кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали,_ гей!
«Гей, подай, подай нам, господи, з неба дрібен дощик, А з Низу та буйний вітер,
Ой чи не встала би та на Чорному морі бистрая хвиля Та чи не позривала б якорі з турецької каторги, гей! Бо вже ж нам сяя турецькая каторга надоїла, Кайдани, залізо ноги повривало.
Білеє тіло козацьке пані-молодське Коло жовтої кості пошмугляло, гей!»
Отож-то баша турецький, бусурманський,
Недовірок християнський,,
Ой да то ж то-то він на чердаки ісходжае Да сам-то теє добре зачуває,
А на свої слуги,
Турки-яниченьки,
Зозла гукає, гей! ;
«Ой кажу, кажу я вам,
Турки-яниченьки, гей!
А добре ви дбайте,
Барзе гадайте,
По тричі в однім місці бідного невольника затинайте! Ой да то ж то-то тії слуги,
Турки-яниченьки,
Отож то-то вони добре дбали,
Барзе гадали, ¦
По три пучки тернини,
По чотири червоної таволги ' ;
У руку набирали,
Із ряду до ряду заходжали,
По тричі в однім місці,бідного невольника затинали, Кров християнськую неповинно прОяивали, гей!
Ой як стали то тії козаки пані-молодці,
Ой як стали то на собі кров християнську забачати, То стали землю турецькую,
Віру бусурманськую,
Клясти-проклинати,гей!
«Гей,— каже,— земле, земле турецькая,
Віро проклята бусурманськая!
0 розлуко ти християнськая!
Ой да же то ти не одного розлучила:
Чи брата з сестрою,
Чи мужа з вірною жоною,
А чи вірненького товариша з товаришем, гей!
Гей, визволь нас, визволь нас, господи,
Усіх бідних невольників,
Із тяжкої турецької неволі!
На тихі води,
На ясні зорі,
У край веселий,
Промежду народ хрещений,
В городи християнськії,
До отця, до неньки,
До родини сердечної ' ' ;
1 на многії літа '
Й до кінця віка!»
Ой уклоняюся наперед господу богу, ,г І отаману, батькові кошовому,
І всьому товариству кревному й сердечному, І всім головам слухаюіцим, :
І на многії літа.
До конця віка! ,
ІВАН БОГУСЛАВЕЦЬ
15 городі Козлові стояла темниця кам’яная,
Нас, бідних невольників, поминати».
То всі невольники теє зачували,
Дрібними сльозами обливали,
Іванця Богуславця лаяди-проклинали;
«Бодай ти собі, Іванець Богуславець, щастя і долі
не мав,
Що ти нам сей празник одказав»,
Іван Богуславець теє зачуває, ¦
Словами промовляє:
«Не лайте мене, братці, не проклинайте,
Може, нам, братці, бог милосердний буде помагати, Чи не будем ми з неволі виступати?»
То в неділю рано-пораненько Алкан-пашова турецькя од мужа зоставала,
Свого мужа поховала, , ,
До темниці приходжала,
Темницю одмикала,
Я б твоїх невольників усіх із темниці випускала,
В землю християнськую хорошенько проводжала».
Іванець Богуславець теє зачуває,
Словами промовляє:
«Алкан-пашова, пані молодая!
Як не будеш ти мні християнською вірою урікати,
Буду я тебе за жону до себе брати!»
Тс вже Алкан-пашова, пані молодая,
Сім неділь хмелю не заживала,
Християнською вірою не урікала,
Всіх невольників із темниці випускала,
В землю християнськую хорошенько проводжала.
Як стала на восьмій неділі хміль заживати,
Стала з молодими турецькими панами гуляти,
Стала Іванцеві Богуславцеві християнською вірою урікати: «Дивіться, панове,
Який у мене муж прекрасний!
Та він у нас побусурменився для розкоші турецької». Іванець Богуславець теє зачуває,
До Чорного моря швиденько прибігає,
В лодку сідає,
Козаків серед Чорного моря доганяє,
До козаків в судно вступає.
Алкан-пашова, пані молодая, до Чорного моря приходжає, Іванця Богуславця в судні забачає,
Дрібними сльозами обливає:
«Іванче Богуславче!
Бодай тебе господь милосердний на сім світі ізбавив, Як ти мене, молоденьку, зрадив!»
То ще як стала темная ніч наступати,
Стали козаки до города Козлова назад прибувати,
Стали на турок, на сонних, набігати,
Стали їх рубати,
Город Козлов огнем-мечем воювати,
Стали турецькії льохи розбивати,
Сребро-злато, дорогую одежу забирати.
Став Іванець Богуславець Алкан-пашовую, паню молодую, рубати, Стали од пристані козловеької поспішати І ще до світа до города Січі прибувати,
В городі Січі сокровища турецькії розділяти, Стали уже козаки словами промовляти: «Іванче Богуславче, гетьмане запорозький! Десять літ ти в неволі пробував,
Ні одного козака не утеряв!»
Визволь, господи, невольника із неволі На край веселий,
Между мир християнський!
МАРУСЯ БОГУСЛАВКА
Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам’яная,
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
«Гей, козаки,
Ви, біднії невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?» Що тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
«Гей, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко!
Почім' ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі не видаєм,
То ми не можемо знати, .
Що в нашій землі християнській за день тепера».
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
«Ой козаки, ,,
Ви, біднії невольники! ,
Що сьогодні у нашій землі християнській великодня субота,; А завтра святий празник, роковий день Великдень»,
То тоді ті козаки теє зачували,
Білим лицем до сирої землі припадали,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
Кляли-проклинали:
«Та бодай ти, дівко-бранко,
Марусю, попівно Богуславко, і
Шастя й долі собі не мала,
Як ти нам святий празник, роковий день Великдень, сказала!» То тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачувала,
Словами промовляла:
«Ой козаки,
Ви, біднії невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте,
Бо як буде наш пан турецький до мечеті від’їжджати,;
То буде мені, дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати».
То на святий празник, роковий день Великдень,
Став пан турецький до мечеті від’їжджати,
Став дівці-бранці,
Марусі, попівні Богуславці,
На руки ключі віддавати.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Добре дбає —
До темниці приходжає,
Темницю відмикає,
Всіх козаків,
Бідних невольників,
На волю випускає І словами промовляє:
«Ой козаки,
Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає,
Бо вже я потурчилась, побусурменилась Для розкоші турецької,
Для лакомства нещасного!»
Ой визволи, боже, нас, всіх бідних невольників,
З тяжкої неволі,
З віри бусурменської,
На ясні зорі,