Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич. Страница 14

— Бачите, хлопці, — Валерій намагався говорити спокійно і по-діловому, — я й сам писав туди таку заяву, тільки моє прохання не задовольнили, а вам повезло.

— Так от, у мене до вас діло є. Ви мусите взяти на себе обов'язки кореспондентів «Наддніпрянської вечірньої зорі» у космосі і на Місяці…

— А це желєзно, що нас беруть? — запитав Сашко, все ще не вірячи у своє щастя.

— Слухайте, хлопці, — розсердився Холод, — невже ви думаєте, що я не маю більше ніяких справ, окрім щоб стояти тут і дражнити двох неймовірних лобуряк, га?

— Вибачте, — сказав Сергій, — нам просто не віриться. І, крім того, ви не сказали, звідки дізналися про це.

— Дізнався я з повідомлення ТАРС, а ви, коли потерпите до вечора, теж дізнаєтесь з нашої газети. Крім того, ваші мами вже знають про це, бо, мабуть же, питали їхньої згоди. То й вам повинні прислати офіційні повідомлення. Слово «офіційні» так подіяло на хлопців, що вони, не слухаючи більше Валерія і мало не збиваючи один одного з ніг, кинулися у під'їзд до своїх поштових скриньок. За хвилину вони повернулися — Сашко сяючий, з великим конвертом у руках, а Сергій, мало що не плачучи, притискав до грудей якісь паперові клапті і весь час повторював:

— Це Валька… Це все Валька… Це тільки він має звичку зачиняти кошенят у чужі поштові скриньки… А воно… А воно… А воно пошматувало… Ну, я його спіймаю, пику розтовчу… А що, як мене тепер не візьмуть на космоплан, а що, коли це документ?..

Валерія розпирав сміх, але він з серйозним виглядом заспокоював Сергія:

— Та не будь ти дівчиськом! Ніякий це не документ! Просто повідомили тебе і все, щоб ти знав, і можеш заспокоїтись. Словом, можете себе вважати з сьогоднішнього дня спеціальними кореспондентами газети «Наддніпрянська вечірня зоря». Вестимете щоденника, і ніщо не повинно проходити поза вашою увагою. А коли повернетесь назад на Землю/ ми ваші щоденники видрукуємо в нашій газеті. Все, до останнього слова! Уявляєте, який фітиль поставимо іншим газетам?!

— А що то таке? — не зрозуміли хлопці.

— Фітиль — це коли найцікавіший і найоперативніший матеріал чи що-небудь дуже важливе з'являються першими в якій-небудь одній газеті, а інші газети про цю новину й сном не снили.

— Ага, тепер ясно.

— От і добре!.. Ох, хлопці, як я вам заздрю, коли б ви знали! Хоч як би там було, а ви однією ногою вже в космосі! А от я…

Екіпаж «Миколи Кибальчича», власне, складався з трьох чоловік. Командир корабля Віталій Андрійович Орлик, головний штурман Аркадій Сергійович Соколов і борт-інженер Сурен Ашотович Чайчян. Для цієї крилатої трійки решта людей, прізвища яких записані в бортовому журналі, були звичайними пасажирами. Але заради цих «пасажирів», правду кажучи, і здійснювався політ. Астрофізики, астрохіміки, астробіологи, астроботаніки, спеціалісти Місячної ерографії, [9] геофізики, космологи, селенологи, фізики-теоретики, обчислювачі, геологи, геохіміки — ось хто входив до списків, що зберігалися в каюті командира корабля. Проти кожного прізвища значилася професія того чи іншого члена екіпажу.

Проти прізвищ Сергій Орендар, і Олександр Блажко Віталій Андрійович якийсь час не знав, що написати.

— О, капітан-джан, — порадив Чайчян, — пиши — практиканти, не суши собі голови, краще однаково не придумаєш.

Командир корабля подумав, подумав і написав. Так Сергій і Сашко стали практикантами при великій експедиції на Місяць. Але, крім цих двох, були в списку й інші, теж добре знайомі прізвища. До експедиції увійшли і Оля Чуб, і Олесь Єфремович Омельченко — археологи, які відкопали рештки космонавта, І навіть Вася Чиж — той самий бульдозерист, котрий тоді не малу відіграв роль у віднайденні Чимча. Про Васю в метушні забули. Не надто про нього згадували й тоді, коли Валерій Холод узяв у нього інтерв'ю і опублікував у газеті. Але той не забував про знахідку, «співавтором» якої він був. Його вже ніяка сила не могла примусити рівняти шосейки на своїй рідній Землі — йому хотілося прокладати траси десь на інших планетах. Він залишив кабіну бульдозера й почав оббивати пороги всяких установ, які мали бодай хоч якийсь стосунок до космічних польотів.

Треба сказати, що Вася Чиж, мабуть, таки народився в сорочці. Він навіть недовго ходив по всяких там інстанціях і недовго канючив. Річ у тому, що на борту «Миколи Кибальчича» був всюдихід, на якому мали провадити великі подорожі там, на Місяці. Цілком зрозуміло, що першокласний тракторист і бульдозерист з сталевим здоров'ям і спортивним гартом не міг не зацікавити людей, які комплектували екіпаж космоплана. Отож Васі судилося першому з усіх водіїв гусеничного транспорту, котрі тільки є на білому світі, провести всюдихід по місячній поверхні. А як йому заздрили ті кільканадцять тисяч водіїв, що теж подавали заяви! Тут і говорити нічого!

Ну і, звичайно, до експедиції увійшов Ігор Борисович Агарко, мікробіолог. Ігореві Борисовичу доручили ампули з культурою Бекута. На Місяці він мав перевірити, чи бактерії живі, і висіяти їх у космос. Цікаві справи чекали на Агарка, і хоч медична комісія не дуже охоче згоджувалась на його політ, він зумів переконати всіх, що й перевантаження, й невагомість знесе легко.

Коли Сашко з Сергієм були наймолодші на кораблі, то Ігор Борисович був найстарший, йому було далеко за шістдесят. Низенький, товстенький, рожевощокий, з сивенькою борідкою — він чимось дуже нагадував лікаря Айболита. Сашко і Сергій, не змовляючись, так його й нарекли.

Звичайно, з усіма тими, що летіли на Місяць, а їх, як ми вже знаємо з переліку, було чималенько, відразу все одно не поручкаєшся, так що де з ким доведеться знайомитись по дорозі до Місяця, а де з ким вже й на самому Місяці.

…І ось члени експедиції, розпрощавшись із своїми близькими й рідними, їдуть з космічного вокзалу по бетонованій доріжці космодрому до «Миколи Кибальчича». Ідуть у відкритих електрокарах, а вздовж бетонованої доріжки стоять проводжаючі і засипають їх квітами. Раз у раз блискають спалахи магнію, лагідними цвіркунчиками стрекотять кінокамери, оператори телебачення пораються біля, своїх апаратів, лунають вигуки, слова прощання і поваги. А де-не-де і слова заздрощів проскакують. І нічого в цьому дивного немає, тут хоч хто позаздрить. Як-не-як через якихось дві доби люди ступлять на Місяць і почнуть собі там працювати: звичайно, просто, наче на Землі. Та й не тільки це! Коли піде все так, як планується, то можна вважати, що люди Землі везуть Місяцеві у подарунок голубінь неба. А таких подарунків ще ніхто нікому, ніколи не робив!

Валерій Холод примостився біля своїх земляків. Він їхав на електрокарі на заздрість іншим кореспондентам і репортерам, що не були такими спритними, як він. Колеги заздрять Валерієві так, ніби він єдиний з усієї журналістської братії полине в космос. А завдання у Валерія зовсім скромне: тільки провести земляків і зробити кілька унікальних знімків. Ну, таких, наприклад, як вони сідатимуть у ліфт, чи коли «переступатимуть поріг» космічного корабля. А попереду вже завиднівся («Микола Кибальчич», космічний корабель. Він здалеку нагадував авторучку, поставлену «на попа». Лінії корабля говорили, що ніяка сила тяжіння не зможе стримати його, коли він вирішив полинути в простір.

Біля пасажирського ліфта, який мав підняти членів екіпажу аж на самісінький вершок корабля, фотокори знову дружно заклацали затворами, а оператори хроніки і телебачення злилися з своїми апаратами.

Ліфт піднімав нагору не всіх одразу. Сурен Ашотович, бортінженер, не лінувався кожного разу підніматися з однією «порцією» пасажирів, щоб потім так само, не лінуючись, спуститися за іншими. Сергія і Сашка він. відразу ж помітив і привітав:

— О, Серго-джан, о, Сандро-джан! Я радий, що мені доведеться летіти з такими знаменитостями, як ви!