Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич. Страница 15

Сергій і Сашко м'ялися, не знаючи, говорить він це серйозно чи жартує. Сурен Ашотович, здається, зрозумів їх і гаряче замахав руками:

— Ні, ні! Що ви, що ви! Які можуть бути жарти? Вас же весь світ тепер знає! А чому? Не тому, звичайно, що ви наткнулися на ту антену. На неї наткнувся б навіть ішак. Але що зробив би на вашому місці ішак? Ішак почухав би свої боки об ту антену та й пішов би собі, а ви помітили, а ви зацікавились, а ви… Ну, стоп, приїхали! Переступайте через космічний поріг.

— А чому тут такі двері? — запитав Сашко — його завжди цікавили всякі технічні питання.

— Звернув-таки увагу Сандро-джан? Інженером будеш! Бачив ти таку цяцьку: в яєчищі яйце, в яйці яєчко, в яєчку яйчатко, в яйчатку яєчечко? Із пластмаси зараз такі штуки роблять, а мій дід Сурен (дід у мене теж Сурен, його так назвали на мою честь!) умів їх з дерева вирізувати. Так от наш космоплан щось на зразок такого яєчка в яйці. Зовнішня оболонка сама по собі, а внутрішнє яєчко само по собі. Між ними спеціальна рідина з такою довгою хімічною назвою, яку і я ледве-ледве вимовляю, а вам вона взагалі ні до чого. Внутрішнє яєчко у рідині плаває, а щоб рідина не виливалася, і двері так улаштовано. Ну, для чого ця рідина, ви, сподіваюсь, здогадалися?

— Для амортизації, — солідно відповів Сергій.

— Загалом правильно, — сказав Сурен Ашотович, — її для того націдили в наш корабель, щоб ми з вами легше перевантаження переносили. Ну, от ми й дома.

Хлопці оторопіло озиралися. Це «дома» було якимось незвичним. Каюта здавалась дуже високою і вузькою. Стіл (вони не зразу здогадалися, що то був стіл) чомусь приліпився до стіни. А на інших стінках, на підлозі і на стелі розмістилися ліжка-гамаки. Лише на одній стіні не було нічого. В гамаку, що гойдався на стелі, вже лежав рожевощокий, товстенький чоловічок з сивенькою борідкою. Це був Ігор Борисович Агарко.

Він не полюбляв галасливих проводів і, щоб втекти від репортерських фотоапаратів та телевізійних камер, забрався сюди загодя — ще тоді, коли на космодромі, окрім технічної обслуги, ані перста не було. А тепер радо вітав прибулих.

— Привіт колегам! — гукнув він до хлопців, схилившися із свого гамака. — Ну як вам наше нове житло?

— Добридень, — буркнули хлопці. Вони ніяк не могли оговтатись від того божевілля, що царювало в каюті. Де це видано, щоб людина лежала на стелі, та ще й не просто людина, а професор-мікробіолог! І раптом Сергій розсміявся, він усе зрозумів, і все стало на свої місця.

— Он воно що! — весело вигукнув хлопець. — Коли корабель полетить, то вийде, що він летить не вгору від Землі, а кудись убік. І тоді підлога стане стіною, стіна стелею, ця стеля — протилежною стіною, а протилежна стіна — підлогою. Стіл стоятиме на підлозі, і все буде гаразд!

— Геній! — сплеснув руками Сурен Ашотович, — Ейнштейн, вундеркінд, сам все второпав! Так далі піде — повернешся на Землю з вченим ступенем. А зараз лізьте в гамаки, я простежу, як ви там влаштувались. До старту менше ніж чотирнадцять хвилин.

І він приємним голосом проспівав стару пісню космонавтів, яка народилася на. світанку космічних польотів:

Ледве Сурен Ашотович доспівав останнього рядка, як з динаміка почулося:

— Бортінженерові Сурену Ашотовичу Чайчяну негайно зайти до командира!

… Віталій Андрійович стежив за посадкою і розміщенням по каютах членів експедиції. Все йшло гаразд, посадку, здається, закінчено, бо вже від'їхали від корабля металеві конструкції, які підтримували ліфт. Віталій Андрійович натис кнопку й уявив собі, як зараз почали працювати механізми, задраюючи зовнішній люк.

Диспетчер космодрому оголосив готовність номер два і попросив ще раз перевірити роботу всіх вузлів. Коли б Орлик робив це сам, то на таку перевірку, мабуть, не вистачило б його життя, але в його розпорядженні були розумні і слухняні автомати, котрі виконували це не згірш за нього самого, тільки швидше в сотні, коли не тисячі разів. Тепер до старту справді залишилось менше ніж чотирнадцять хвилин. Орлик бачив, як швидко навкруг космодрому утворювалося коло порожнечі. З наказу диспетчера всі одійшли за огорожу подалі. Зараз буде оголошено готовність номер один, і тоді вже ніщо не перешкодить стартові. Відкласти старт бодай на десять хвилин — це знову засадити за роботу десятки лічильних машин і сотні людей на кілька днів, щоб вирахувати іншу траєкторію. Місяць не буде чекати, і за оті десять хвилин втече, підставивши кораблеві замість свого блискучого боку холодний, порожній і чорний космос.

— Хвилиночку, — раптом сказав хтось, — сидіть так і не рухайтесь.

Сухо клацнув затвор фотоапарата, Віталій Андрійович здригнувся від несподіванки, озирнувся і побачив у рубці незнайому людину з фотоапаратом в руках.

— Як ви сюди потрапили? Хто ви такий? — видихнув Орлик, відчуваючи, як усе в ньому похололо. Кілька хвилин до старту, а на космоплані розгулюють якісь незнайомці й клацають фотоапаратами, ніби тут Парк культури й відпочинку, а замість капітана космічного корабля перед ними гіпсова статуя.

Валерій Холод (а це був саме він) зволікав час:

— Потрапив я через двері чи то пак люк, а прізвище моє Валерій Холодовський. А коли ви читаєте «Наддніпрянську вечірню зорю» і вам зустрічався підпис «Валерій Холод», то це теж я, бо пишу саме під цим псевдонімом.

— Я не читаю всяких дурниць! — заревів Орлик і тут-таки викликав по радіо бортінженера…

Минула секунда, друга, третя. Обидва мовчали. Валерія така ситуація абсолютно влаштовувала, а Віталій Андрійович Орлик просто-напросто не знав, що робити. В школі космонавтів його навчили всього, що могло стосуватися космосу. Коли б на корабель зараз насувалася метеорна хмара, Орлик на роздуми не затратив би жодної секунди. Коли б вийшов з ладу головний реактор, капітан знав би, що робити. Коли б виявилось, що корабель раптом потрапив у якесь незнане досі силове поле, Орлик блискавично прийняв би єдино правильне рішення. Але що робити, коли до старту залишаються лічені хвилини, коли небезпечна секундна затримка, а на борту корабля раптом з'являється не передбачений ніким нахабний журналіст? Віталій Андрійович, сподіваючись на чудо, скоса глянув на годинника. До старту залишилося трохи менше чотирьох хвилин.

І тут зайшов до рубки Сурен Ашотович.

— Слухаю, капітане!

— Дивитись треба, а не слухати! Прогляділи, проморгали, а ви ж проводжали кожен ліфт з пасажирами. Поясніть мені, як потрапив на корабель цей гігант громадської думки, цей, з дозволу сказати, журналіст. І як бортінженер, знайдіть найоптимальніший вихід з цього становища. До речі…

— Оголошується готовність номер один! — почувся по радіо голос диспетчера космодрому.

— Єсть готовність номер один! — механічно відгукнувся Орлик, хоча ще ні разу в своїм житті не був таким неготовим.

— Що накажете робити? — закліпав очима Сурен Ашотович.

— Це я вас питаю, що робити!

— Ну-у, я думаю, що коли ми навіть розгерметизуємо корабель, тобто відкриємо двері і накажемо цьому громадянинові забиратися під три чорти, він навряд чи погодиться стрибати з сорокаметрової височини. А монтувати ліфт нам ніколи, діставати аварійну драбину теж…

— Залишається одне…

— Залишається порубати цього громадянина на дрібнісінькі шматочки і акуратно спалити в реакторі. Нахабство має бути покаране. Досі ми боролися з нахабством якось м'яко, і воно розквітло пишним цвітом. Час ставати жорстокими. Як його прізвище та ім'я? Це я для бюрократичних формальностей і для того, щоб записати у святці на поминки.