Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич. Страница 21

А Сашко промовчав, бо відчував, що Ігор Борисович чогось не доказує:

— Добре, — продовжував Ігор Борисович, — ну, а тепер уявимо, що ми здійснили посадку де-небудь у центрі якогось кратера. Що тоді?

— Ну-у, тоді ми бачили б стрімкі скелі, урвища, схили його! — сказав Сергій.

— Хіба це так обов'язково?. Який діаметр місячних кратерів, ти знаєш?

— Різні бувають… Є такі, що діаметри їхні становлять десятки і навіть сотні кілометрів…

— То хіба ще й після цього тобі треба щось пояснювати?

— Але ж все одно ми могли б бодай що-небудь бачити, бо на Місяці гори дуже високі!

— А яка кривизна Місяця, ти забув? Де, за скільки кілометрів тут має бути горизонт, як по-твоєму?

Сашко дуже шкодував, що в цю хвилину ніяк не міг пригадати, за скільки кілометрів на Землі степ зливається з небом, а ще більше він шкодував, що не знає, як усе оте відбувається тут, на Місяці. А Сергій уже ляснув себе по шоломі і закричав так, що аж в РУ залящало:

— Зрозумів, зрозумів, адже на Місяці кривизна більша, бо він менший, значить, і горизонт ближчий. Тому й не можемо ми бачити гір, хай вони навіть близько.

— Ну, от і добре, що зрозумів, — сказав Ігор Борисович і заходився біля свого начиння.

А те, до чого взявся зараз Ігор Борисович, було надзвичайно важливе, бо зараз мало з'ясуватись — даремно він летів сюди чи ні.

Передусім Ігор Борисович дістав контейнер з культурою жовто-оранжевих киснетворців Бекута. Сашко скосив оком убік і помітив, що не лише він із Сергієм стояв зараз коло Ігоря Борисовича. Навіть Вася Чиж, який десь за сто метрів від космоплана ще хвилину тому порався біля свого всюдихода, теж пі дійшов і став за спиною у мікробіолога. Та хіба тільки Вася? Люди різних професій, всі, хто згідно з розписом зовнішніх робіт був у цей час не на борту «Миколи Кибальчича», обступили Ігоря Борисовича щільненьким натовпом. Не було лише Валерія Холода… І обом хлопцям — і Сергієві, і Сашкові — стало дуже шкода його. Вони розуміли, що Віталій Андрійович вчинив усе по закону, але тепер трохи сердилися на командира. Хіба не міг він випустити Холода з корабля бодай на десять хвилин! Хоч задля такого врочистого моменту. Хлопці, не змовляючись, вирішили не пропустити жодної деталі, стежити за кожним професоровим рухом, щоб потім усе розповісти Валерієві Федоровичу.

Тим часом Ігор Борисович дістав із контейнера першу ампулу з культурою бактерій. Всі мимоволі подалися вперед. Не кожному і не щодня випадає бачити в руках у твого сучасника річ, яка мало того, що була зроблена кільканадцять століть тому, та ще й на іншій планеті, іншої Сонячної системи. Але й без того ампулка могла збудити інтерес у будь-кого. Виготовлена вона була з того самого матеріалу, що й контейнер. Усі її бачили, але водночас усім вона здавалась невидимою. Складалося таке враження, що видно не ампулку, а тінь від неї.

Тим часом Ігор Борисович дістав платинову петлю, якою користуються мікробіологи всього світу, коли пересаджують колонію яких-небудь бактерій з одного середовища на інше. Тонесенька платинова дротинка завжди старанно стерилізується на полум'ї спиртівки, щоб, бува, в сусідство до них не потрапили інші «дикі», або, як їх ще називають, «вульгарні» мікроби.

Для стерилізації платинової петлі Ігор Борисович використав електричну батарею. Через кілька секунд платинова петля стала червоною. Тепер вона була абсолютно стерильна.

Усі затамували подих, бо розуміли, що зараз вирішується найважливіше питання: прокинуться жовто-оранжеві киснетворці чи ні? Що, коли штучно виведений штам бактерій закапризує і в умовах іншої Сонячної системи не захоче прокидатися?

Ігор Борисович намацав на денці ампули невеликий виступ і натиснув на нього. «Шийка» відпала. Тепер він уже не дотримувався ніяких пересторог. Від кого і чого було захищати Бекутових годованців Сонця? Адже їхнім єдиним захисником і єдиними харчами мало віднині стати лише Сонце. Професор якимось занадто спокійним і надто буденним рухам опустив платинову петлю в ампулу, обернув її там і витіг на сонце. Нічого істотного не сталося, бо нічого такого і не могло статися. Але Сергієві й Сашкові (та, мабуть, не тільки їм) чомусь здалося, ніби Ігор Борисович діставав не крапельку мікроорганізмів, які проспали кілька десятків століть, а випустив із ампули казкового джінна.

І ось Ігор Борисович вже порався біля мікроскопа, що його добровільні помічники примостили тут на розкладному портативному столикові. (Мікроскоп мав пристосування, щоб у нього можна було дивитися, не скидаючи шолома). Платинова петля лягла на предметний столик. Ігор Борисович пошукав очима Сашка, а знайшовши, взяв за плече і підвів до мікроскопа.

— Дивись! Використовуй своє право першовідкривача, ти ж знайшов їх! Обережно, не поспішай так, порегулюй трохи оцим мікрогвинтом, піджени до свого ока. Спокійно, спокійно, і все побачиш.

А побачив Сашко під мікроскопом щось дуже схоже чи то на половинку кетової ікринки, чи на краплю абрикосового варення. Крапля трималася на товстелезному обручі, і, тільки відійшовши від мікроскопа, Сашко здогадався, що цей «обруч» був платиновою петлею. А оранжева крапля — колонією бактерій Бекута.

Але вони чомусь не подавали ніяких ознак життя.

Сашко розчаровано зітхнув і відійшов від мікроскопа, поступаючись місцем для інших цікавих. Після Сашка у мікроскоп зразу ж заглянув Ігор Борисович. Саме заглянув, а не став ретельно розглядати, як можна було сподіватися. Крізь прозорий шолом Сашко дуже добре бачив обличчя мікробіолога, але його вираз не міг нічого йому сказати.

Коли б Сергієві чи Сашкові ще на Землі хтось сказав, що, ступивши на Місяць, вони не помічатимуть Місяця, хлопці, звичайно, не повірили б. Що ж на Місяці могло бути цікавішого від самого Місяця? У всякому разі — в перші хвилини?

А тут виявилось, що можна забути про все, і навіть про Місяць. Це вже закони науки і закони людського мислення: вхопивши за роги одну таємницю, відразу ж шукати іншу, зробивши одне відкриття, прагнути зробити інше.

Сашко й Сергій думали зараз не про те, що вони на Місяці, а про те, оживуть чи не оживуть жовто-оранжеві киснетворці.

Ігор Борисович ще раз заглянув у мікроскоп, випростався і пошукав очима Сашка. Той запитливо дивився на професора. Професор кивнув, запрошуючи Сашка знову подивитися в мікроскоп. Сашко припав до окуляра і…

— Живі, живі, живі! — почулося у всіх шоломах.

— Живі, живі, живі! — почув Орлик, сидячи в рубці.

— Живі, живі, живі! — почув Валерій Холод, бо всі радіоприлади корабля були настроєні на робочий канал РУ тих, що були на поверхні Місяця.

Що ж побачив Сашко у мікроскоп, що примусило його так несамовито кричати? Ігор Борисович міг би про все, що сталося, розповісти й сам, але він залишив це право за Сашкам. Коли в океані капітан веде судно точно за курсом, не він, а вахтовий матрос гукне перший: «Земля!»

Згадаємо, що хоч Валерій Холод і потрапив на Місяць, як того бажав, але Сергій і Сашко мусили поки що виконувати обов'язки спеціальних кореспондентів «Наддніпрянської вечірньої зорі». Вони все-таки бачили більше, ніж він, і були безпосередніми учасниками й свідками тих подій, яких йому не поталанило побачити.

Сашко написав репортаж і передав Валерієві Федоровичу, а вже як той примудрився передати його на Землю, міг би розповісти хіба що Чайчян. Хоч як би там було, «Наддніпрянська вечірня зоря» знову вийшла того вечора з «фітилем» на заздрість іншим газетам. Правда, Сашків репортаж, перш ніж лягти на радіохвилі, був добряче відредагований Валерієм Холодом, був навіть трохи скорочений (витрачати радіохвилі, вірніше, електроенергію на Сашкові стилістичні і граматичні незугарності було б недоцільно). Але для історії цікаві завжди тільки оригінальні документи, тому тут наводиться запис Сашкового спостереження повністю. Ось його текст: