Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич. Страница 22

Але це ще було не все. Це був тільки початок.

4

Яким задоволеним і щасливим був Вася Чиж на Землі, коли вперше (ще на земному полігоні) сів у водійське крісло місячного всюдихода! Йому здавалось, що це неперевершений витвір технічної думки і що на такому всюдиході практично можна буде пройти скрізь. Але вже тут, на Місяці, Вася відчував не те щоб тривогу, а якийсь неспокій. Ану, як десь «підкачає» машина? Ану, як десь не впорається він сам, водій?

Вася ходив довкола всюдихода, оглядав і традиційними сильними, як йому здавалось, ударами ніг пробував міцність гусениць. А коло Васі крутилися Сашко й Сергій і мало не танцювали від нетерплячки, коли ж Вася запросить їх сідати в кабіну?

Сьогодні обидва практиканти вранці (ранок був, звичайно, земний, а не місячний, бо доба тут триває 29 земних діб 12 земних годин 44 земні хвилини і 28 земних секунд, а отже ранок на Місяці триває кілька земних діб) прийшли до командира і нагадали про його обіцянку. Адже Віталій Андрійович обіцяв дозволити покататися на всюдиході.

«Покататись на всюдиході» — звичайно, не ті слова, і вони б тільки образили практикантів, бо хіба Сашко й Сергій діти, щоб там на чомусь кататися? В бортовому журналі було записано, що «практикантам Блажкові й Орендареві належить взяти участь в обкатці всюдихода». Це вже було схоже навіть на наказ, і тому хлопців обурювало, що Вася Чиж чомусь не поспішав запрошувати їх до кабіни.

— Слухайте ви, практиканти, — сказав він, коли Сергій і Сашко досить-таки йому набридли, — якщо вже Орлик прикомандирував до мене вас як практикантів, то ви мусите проходити практику за всіма правилами згідно програми.

Коли і яку програму було складено, на Землі чи на Місяці, хлопці не знали, але примовкли. А Вася вів далі:

— Отже пропоную ознайомитись із зовнішньою будовою всюдихода…

— А що з нею знайомитись? — буркнув Сергій. — Ми вже сто разів знайомились.

Сергій мав рацію. Місячний всюдихід зовні мало що відрізнявся від звичайного, земного всюдихода. Правда, він був трохи схожий на танк — між низькими і широкими гусеницями височіла башта, з якої, наче гармата, стирчав телескоп. Крім телескопа, з башти вистромлялись інші всякі прилади: висока радіо і, трохи нижча, телеантена. Незвичний був хіба що колір всюдихода. Власне, коли розібратися по-справжньому, він взагалі не мав кольору, а був дзеркальний. Не треба забувати, що Сонце нагріває поверхню Місяця до плюс 120° по Цельсію. А без цього такої температури через дуже короткий проміжок часу мав набути і всюдихід.

Його конструктори, звичайно, могли б домогтися, щоб температура в кабіні всюдихода була значно нижчою і екіпаж його міг працювати навіть без скафандрів. Можна було встановити на всюдиході холодильні установки, які заодно кондиціювали б і озонували повітря, можна було подумати й про теплоізоляцію, можна було б… Зрештою, можна було б знайти чимало хороших конструктивних рішень, але всі вони вимагали додаткових витрат енергії.

Годованці Сонця - doc2fb_image_03000012.png

Деякі автори проекту стояли на тому, щоб всюдихід, навпаки, захоплював якнайбільше сонячних променів. Теплова енергія Сонця, за їхнім задумом, повинна була осідати в енергетичній «кишені» всюдихода. Тобто всюдихід мав охолоджувати себе всередині тим теплом, яке він одержував би ззовні. Іншими словами, енергію сонячних батарей можна було б використовувати для створення в кабіні нормальної температури та кондиціювання повітря. Але цей проект було відхилено, бо всюдихід мав прокладати свою трасу і в тій півкулі Місяця, яка не була освітлена Сонцем. Тобто він мав рухатись не тільки вдень, але й уночі. Крім того, в «ніч» він потрапляв би кожної хвилини, коли б заходив у тінь. Бо в тіні на Місяці температура падає до 160°, тільки вже нижче нуля. Електролічильні машини зважили всі «за» і «проти», і найбільше «за» одержав дзеркальний варіант.

Крім дзеркальної поверхні, місячний всюдихід мав ще одну деталь, яку помітив Сергій, але на яку Сашко спочатку не звернув уваги.

В передній частині всюдихода між гусеницями було видно дві западини. Вони були схожі на люки, але дуже вузькі. Навряд чи крізь такий отвір могла б пролізти людина, не кажучи вже про всякі вантажі та прилади. Сергій, як обізнаний з технікою хлопець, розумів, що тут криється якась загадка, конструкторська несподіванка. У нього свербів язик розпитати про все у Васі, але він не наважувався. Сергій Орендар був негордий хлопець і допитливий, але разом з тим він завжди боявся втратити свій технічний авторитет у Сашкових очах. Ану, як раптом ви явиться, що Сашко вже знає, для чого всюдиходові ці западини? Що ході? І на Сергієве запитання дасть відповідь не Вася (поки ще там Вася збереться!), а сам Сашко? Та ще й у зневажливій формі, та ще й таким тоном: «Невже ти досі цього не збагнув?»

Але сталося так, що Сашко виручив Сергія. Він, нарешті, помітив западини-люки і запитав у Басі:

— А це для чого?

У таких випадках Сашко ніколи не був дипломатом — коли не знав чого, не соромився питати.

— Звідси у всюдихода ноги ростуть, — загадково відповів Вася.

— Ноги?

— А що ж то був би за всюдихід без ніг? На Землі ще туди-сюди, а тут що робити, коли тріщини?

— Об'їхати, — порадив Сергій.

— Еге, об'їдеш. А коли вони тягнуться на сотні кілометрів? Тоді як? Залишається одне — перестрибнути. Ну, мабуть, годі теревені розводити, сідайте в кабіну, поїдемо обкатаємо. Там, в дорозі, все зрозумієте.

… Коли вони сіли в кабіну і Вася ретельно перевірив герметизацію, можна було зняти скафандри і почувати себе як у міському автобусі. Всюдихід м'яко хитнувся і рушив з місця. Тут і почалось те, що називається: хоч розполовинься.

По тому, як швидко зменшувався космоліт, хлопці зрозуміли, що всюдихід рухається дуже хутко, але разом з тим не було майже ніякого відчуття руху, хіба що трохи, погойдувало. Хотілося дивитися в ілюмінатори, бачити, як почне змінюватися краєвид навколо, і разом з тим хотілося якнайкраще роздивитися кабіну.

Сергій перший почав розглядати обладнання всюдихода. Він спостерігав, як Вася то вмикав, то вимикав якісь кнопки і рубильники. Важелів чи керма у всюдихода не було, і Вася був схожий не на водія, а швидше на якогось диспетчера. Сергій придивився до приладів і зрозумів, що в основному вони такі ж самісінькі, як і в кожній машині. Ця блакитненька стрілочка, очевидно, показує, скільки витрачено пального, ця рожева — чи є масло у всіх механізмах, це спідометр, це… А от «це» було не схоже на ті прилади, які досі доводилось бачити Сергієві. Прилад нагадував мисочку-піалу, з якої у Середній Азії люблять пити чай. А в цій піалі хлюпало чорне зоряне небо… В центрі неба найяскравіше горіла біла кругленька зірочка. Сергій почав стежити за зірочкою. Він уже збагнув, що вона найголовніша в цьому приладі. Спочатку зірочка була нерухома, але ось Вася клацнув якоюсь кнопкою, всюдихід гойднувся — і зірочка ледь помітно відійшла від центра. Що воно таке? Якийсь удосконалений ватерпас, з допомогою якого Вася вивіряє, чи всюдихід тримається строго горизонтально? Хіба запитати? А може, почекати, коли запитає Сашко? Ні, на Сашка мала надія… Сашко так прилип до ілюмінатора, що його звідтіля не відірвеш. Тоді Сергій почав «маневрувати» (у нього в голові вже майнув здогад, але він не хотів осоромитись):

— А як ви визначаєте маршрут?

— Сьогодні певного маршруту у нас нема. Куди захочемо, туди й поїдемо, — не зрозумів його маневру Вася.

— А як заблудимось?

— Чого б ми мали блукати? Все буде в ажурі.

Вася помовчав, а тоді додав:

— Ти, може, боїшся? То так і скажи, я тебе в один момент одвезу на корабель, а обкатку ми з Сашком закінчимо.

З досади і образи у Сергія аж сльози на очах виступили і у вухах задзвеніло. Він пошкодував, що зняв шолома, може, крізь шолом не так було б видно яскраву фарбу сорому, що залила його щоки. Ковтнувши слину, він, як тільки зміг, спокійно сказав і навіть плечима знизав при цьому: