Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич. Страница 29

… Коли Валерій випростався на весь зріст і з найвищої скелі глянув довкола, то не побачив нічого, крім каміння та скель. Вони були скрізь, тальки не там, де він сподівався побачити Сашка: в тому напрямку височіла стрімка, майже вертикальна стіна.

«Не поліз же він по цій стіні, по ній не зможе, мабуть, здертись найдосвідченіший альпініст — думав Валерій. — Гм, як легко помилитись у цих горах! Я був певен, що він тут, я ладен був заприсягнутись у цьому, а що виявилось? Тепер доведеться його шукати серед цих камінців, де сотні чортів можуть зостатися каліками, поламавши собі ноги. І нічого дивного, що я його не бачу, — він просто зараз десь у тіні. Хай вийде на осоння, і я його більше не загублю»…

Так Валерій Холод розпочав пошуки юного Блажка серед каміння, а хлопець тим часом був у іншому, протилежному боці…

Вася Чиж, як то кажуть, тис на всі педалі. Місячний всюдихід, ковтаючи простір, повертався до корабля. Але хоча машина й була найновішої конструкції, хоча й вів її не хто-небудь, а сам Вася Чиж, оте «ковтання простору» давалося нелегко. Від місячного простору доводилося відгризати по маленькому шматочку. Коли б простежити за рухом всюдихода по місячній поверхні, то маршрут його виявився б заплутаною, поламаною, страшенно кривою лінією. Було, що всюдихід кілька разів перетинав свій власний слід. А це ж був всюдихід, і який всюдихід! Він міг пройти там, де й не снилося проходити найкращому земному водієві. Такі «славні» доріжки були на Місяці!

Ігор Борисович ще на початку їхньої подорожі штовхнув Васю ліктем і сказав:

— Коли Володимир Маяковський писав: «Для веселья планета наша мало оборудована…», він, мабуть, мав на увазі Місяць, як ти гадаєш, Васю?

— Безперечно, — в тон йому відповів водій.

Тепер, після стількаденної мандрівки по місячних «трасах», вже ніхто з членів експедиції не звертав уваги «а те, що трясе, гицає, підкидає, нахиляє і мало не перекидає; нікого не дратувало, що доводиться повертатися, об'їжджати, шукати іншу дорогу.

Хоч як би там не було — вони поверталися додому. Бо хіба може бути що рідніше за «Миколу Кибальчича», який закляк на березі Океану Бур, чекаючи на них?

Усі вони були змучені й усі задоволені. Ніхто не повертався з порожніми руками. І хоча те, що везли зараз з собою астрофізики, не можна було взяти в руки, речі ті — надзвичайної ваги. Не з порожніми руками (у цьому випадку вже буквально) повертались геологи. Їм пощастило відкрити на Місяці поклади нафти й селену. Селен, названий так на честь Місяця, виправдав свою назву. Досить рідкісний елемент на Землі, на Місяці він почував себе по-справжньому як дома — його тут були невичерпні запаси. Радість геологів можна зрозуміти — адже на Землі без селенових деталей не обійдеться ні транзисторний приймач, ні телевізор.

Був задоволений і Ігор Борисович Агарко. Хто-хто, а він менше за всіх міг сподіватися на успіх. Найбільшою нагородою для нього було те, що він зумів здійснити заповіт далеких зелян, зокрема космонавта Чимча. Але доля була така ласкава до мікробіолога, що зробила йому ще один дарунок.

Про нього уже відомо з радіограми: у кратері Ломоносова було знайдено прості організми у вигляді синюватого нальоту! В жахливих природних умовах Місяця жевріло життя. Сині мешканці Місяця за своєю будовою дуже нагадували тих земних мікробів, які селяться на мінералах, тобто «їдять» гори, за висловом Ігоря Борисовича. А перетравлювати гори їм, безперечно, допомагає сонце. Без його допомоги і без його енергії їм ніколи не впоратися з такою неймовірною роботою. Головні досліди чекали на Агарка попереду. Деякі з них він мав намір починати ще на борту «Миколи Кибальчича» і зараз ласкаво й нетерпляче поглядав на контейнер, де були запаковані пробірки з культурою «синеньких», як він їх ніжно називав.

Цей погляд Агарка перехопив Микола Іванович Івасик і глибоко зітхнув.

Микола Іванович дуже скромна людина, тримається завжди в тіні і робить все для того, щоб його особа привертала щонайменше уваги. Пояснити це дуже просто — Микола Іванович за професією біолог… Цим сказано все. Коли він відлітав на борту «Миколи Кибальчича», товариші по роботі сказали йому:

— Ну, ні пуху тобі, Миколо, ні пера!

Молодий, худорлявий доцент тільки поправив окуляри і сумно усміхнувся їм у відповідь. В тому, що на Місяці ніхто не приготував для нього ні пуху ні пера, він майже не мав сумніву. А тепер єдине, на що він як біолог міг розраховувати, були оті синюваті чортові сльози, що висохли на камені і які Ігор Борисович так ретельно зішкрябав у пробірку.

Факт існування на Місяці органічного життя було підтверджено, але самого цього факту у вигляді синіх мікроорганізмів для Івасика, як для біолога, було замало. Серце щеміло від свідомості, що синя слизота — то єдині мешканці Місяця.

Ігор Борисович розумів стан свого молодшого колеги і вирішив, після сеансу радіозв'язку поговорити з ним, трохи розважити. Але сталося так, що розмовляти довелось про інше.

Зв'язку з «Миколою Кибальчичем» не було. Вчені навіть не дивувалися цьому. В тому, що радіостанція ціла й неушкоджена, ні в кого не було ні найменших сумнівів — усі відразу ж зрозуміли, що винне у всьому Сонце. Астрономи передбачали «ураган» на Сонці, але не сподівалися, що він почнеться так швидко.

Ігор Борисович, як керівник експедиції, зайшов у рубку водія. Втрата радіозв'язку, здавалося, не справила ніякого враження на Васю. Він клацав кнопками, тис на педалі, правував всюдиходом з таким виглядом, ніби за кілометр-два мав виїхати на асфальт.

— Позбулися ми радіомаяка, знаєш, Васю? — і запитав Ігор Борисович.

— Здогадуюсь, — байдуже відповів той. — На Сонці, розумієш, погодка не для прогулянок, от вона й на нас позначилась.

— Нічого, — трусонув чубом Вася, доїдемо і без маяка. Доїдемо, і все буде в ажурі! Вже небагато залишилось.

Вася кинув короткий погляд на «піалку», де біленькою черешенькою плавала Полярна зірка. Все було як треба, всюдихід йшов за курсом. Ігор Борисович постояв ще трохи біля Васі і повернувся в пасажирську кабіну до товаришів.

Тепер був саме час поговорити з Миколою Івановичем Івасиком, влити в нього добрячий кухоль оптимізму — таким уже був Ігор Борисович Агарко. Він органічно не міг терпіти, щоб хто-небудь біля нього зітхав, сумував чи переживав. Тому, підсівши до Івасика, Ігор Борисович почав без особливих передмов:

— Не зітхайте, батечку, не зітхайте, не шматуйте мого серця. Хіба керівник вашого інституту наказав вам привезти всі зразки місячної флори й фауни?

— Ні, звичайно, — кисло всміхнувся Івасик, — ніхто мені ніякого не зробить закиду. Адже навіть на вашу знахідку навряд чи можна було сподіватись.

— Це ж чому? — насторожився Агарко.

— Століттями вчені знали, що на Місяці життя неможливе, і раптом…

— Століттями вчені знали… століттями вчені знали… — почав сердитись Агарко. — Дозвольте вас запевнити, колего, що століттями вони нічого не знали! Вони знали, наприклад, що Сонце обертається навколо Землі, вони знали, що Земля, в свою чергу, тримається на трьох китах, і ще вони знали, що миші зароджуються у горщику, повному зерна і закритому чорним сукном. Ще вони що знали?

— Ігоре Борисовичу, я ж не кажу про середньовіччя, — невпевнено захищався Івасик.

— Середньовіччя? Кожна епоха в науці має своє середньовіччя. Середньовіччям я називаю те, коли люди відмовляються думати, відступати від звичних уявлень, бо так їм зручніше. Правда, я не зовсім собі уявляю, чому це зручно було вважати, що на Місяці немає життя? Чому це ми так вперто позбавляли Місяць права мати бодай найпримітивніші форми життя?