Годованці Сонця - Билкун Николай Васильевич. Страница 31

Валерій раптом згадав… Колись, це було давно, тоді Валерій був ще шестирічним хлопчиком, тато взяв його на виставку пластмас. Спочатку хлопцеві було нецікаво, але ось підійшли вони до одного стенда, де високий чоловік робив дивовижні фокуси. Він брав з рук відвідувачів усякі дрібні речі, обпирскував їх якоюсь рідиною, і раптом на очах у всіх предмети вкривалися прозорою плівкою. Одна дівчина простягнула чарівникові троянду, він обприскав квітку рідиною і простяг дівчині:

— Ваша троянда ніколи не зів'яне!

І, справді, троянда наче опинилася в гірському кришталі. Малий Валерка гарячково поліз до кишені. На жаль, крім впійманого по дорозі хруща, він нічого не знайшов. Довелось простягнути чарівникові хруща. Чарівник пирснув прозорою рідиною на хруща, але недбало. Спинка хруща замурувалася в прозорому склепі, а ніжки стирчали назовні.

Валерій тоді не дуже розчарувався, однаково такого хруща на їхній вулиці не мав жоден хлопчисько… А зараз… Чому зараз пригадався йому той нещасний хрущ? Та тому, що Сашкова спина зараз теж була замурована в напівпрозорому склепі, і хто його знає, чи скафандр унаслідок цього не втратив герметичність?

Як дякував Валерій Холод долі, що зробила його спортсменом і, зокрема, навчила штовхати штангу. Камінь не надто великий, Сашко неважкий. Тут, на Місяці, понести їх не так уже складно. Але… розміри каменя не відповідали його вазі… Він мав бути легший, значно легший… Та нічого, нічого… Спокійно, спокійно, Валерію… Уяви, що ти на змаганнях… Тільки це особливе змагання, і призом за нього буде людське життя!

Він намагався дихати рівно, твердо вперся ногами в грунт, міцно обхопив руками свою незвичайну ношу, зробив ривок, підняв і ступив перший крок…

Потім, пізніше, вже на борту «Миколи Кибальчича», товариші намагалися видавити з Валерія бодай словечко про цю страшну і героїчну дорогу. Але він мовчав. І не тому, що був занадто скромний. І не через те, що був занадто гордий. Просто він мало що пам'ятав, і його мовою, мовою фахівця-журналіста, це називалося «нестачею фактів». Він був журналістом, і він звик скидати капелюха лише перед його величністю фактом.

Вася загальмував різко й раптово… — Знову об'їзд, а Вася, мабуть, стомився, став неуважний… Раніше він не гальмував так різко… — чухаючи, лоба, зітхнув Микола Іванович Івасик.

Але це був не об'їзд, і Вася, хоч і стомився, та був уважний, як і завжди. Всюдихід просто наздогнав Валерія з Сашком і каменем на плечах.

Валерій ішов, не зупиняючись, як очамрілий, Навіть коли б на Місяці було чути так, як і на Землі, навіть коли б Валерій ішов серединою гомінкого шосе, він у ці хвилини навряд чи почув що-небудь.

Вася зупинився, але Валерій продовжував іти, і Вася знову рушив з місця, щоб, обігнавши його, стати на дорозі. Валерій був у такому чаду, що навіть спробував було обійти всюдихід, маючи його за якийсь блискучий уламок скелі. Тоді Вася відчинив люк і вистрибнув із всюдихода. Він уже бачив, що скоїлось якесь лихо. Разом з Валерієм вони затягли непритомного Сашка у кабіну. До них кинулися всі члени експедиції.

— Допоможіть! — сказав Валерій, ніби це треба було казати. — Допоможіть… — і важко опустився прямо на підлогу всюдихода.

Кілька рук заходилося скидати з Сашка скафандр, бо всі побачили, що відділити його від каменя навряд чи можна.

— Васю, на повний хід додому! — наказав Ігор Борисович. — Хто його знає, яка ще допомога буде потрібна хлопцеві!..

Всюдихід рвонув з місця. А з Сашком не довго довелось возитись. Досить було розрізати і зняти з нього скафандр, зробити масаж грудної клітки і дати вдихнути добрячу порцію свіжого кисню з домішкою вуглекислоти, як Сашко розплющив очі з традиційним запитанням:

— Де я?

— На всюдиході, — просто відповів Ігор Борисович, ніби нічого незвичайного в цьому не було. Ніби всі вони взяли участь в розважальній прогулянці, а Сашко трішки задрімав.

— На всюдиході, — додав Валерій Федорович, — зараз ми будемо вдома.

— А ви де тут взялися? — ледь усміхнувшись, запитав Сашко Валерія Федоровича.

— Я? Та я теж вирішив трішки під'їхати. Розумієш, набридло пішки ходити. А зараз Вася нас домчить з вітерцем.

Сашко позіхнув одними щелепами, голова йому хилилася на груди:

— На Місяці нема атмосфери, отже, і вітерця не буде… — сказав він, засинаючи.

Не було в ці хвилини, мабуть, у всій Сонячній системі людини, щасливішої од Валерія Холода. І він мав право на таке щастя.

Але Микола Іванович Івасик міг конкурувати з Валерієм, хоча щастя його було дещо іншим…

Тільки-но вчені переконалися, що Сашкові більше не загрожує ніяка небезпека, вони заходилися над дивовижним каменем, що так засмоктав скафандр практиканта Олександра Блажка.

— А що я вам казав? — подивився Ігор Борисович на Івасика.

— Невже ви допускаєте, що… — не доказав Івасик, але всім було видно, як хочеться йому, щоб Агарко розвіяв його останні сумніви.

— Не тільки допускаю! Я переконаний! — з притиском сказав Ігор Борисович і почав на всі боки повертати дивовижного каменя.

Дивно, тут, в кабіні всюдихода, камінь здавався не тільки меншим, але й легшим. Проте скафандра він не відпускав. Мабуть, уже несила була йому це зробити.

— Браво, браво, — зааплодував Ігор Борисович, — ви, Миколо Івановичу, таки по-справжньому молодець! Ви дуже точно «обчислили» свого місячного звіра. Це якраз той випадок, коли теорія співпадає з практикою і немає між ними протиріч. Бачили таку тварюку?

З допомогою Валерія Ігор Борисович висадив «тварюку» на робочий стіл, закріплений посеред кабіни всюдихода. Скільки цікавих креслень, карт Місяця, карт зоряного неба, геологічних зразків побувало останнім часом на цьому столі. І ось на ньому лежить живий мешканець мертвої планети.

Важко було повірити в те, що він живий. З першого погляду камінь як камінь. І, може, коли б він лежав десь в місячній ущелині, через нього просто переступили б і пішли далі. Але тут, на столі… Він лежав непорушно, і стільки очей прикипіло до нього, що всім здавалось, наче він ворушиться. А може, він і справді ворушився? Івасик і Агарко почали оглядати його з усіх боків. Агарко мовчав, тільки часом щось мурчав собі під ніс, а потім його як прорвало:

— Так, так, так! Вам, Миколо Івановичу, надзвичайно пощастило. Ви повертаєтесь на матінку Землю не з порожніми руками. Ні, не з порожніми! Скажу навіть більше, у науковому світі ця кам'яна тварина, ця жива каменюка викличе таку сенсацію, таку сенсацію, що її треба буде стримувати. У вас, юначе, — звернувся він до Холода, — на Землі буде протилежне завдання. Ви, як журналіст, спец по сенсаціях, на Землі змусите докласти всіх, зусиль, щоб читачі ваші тільки знизували плечима і говорили: «Пхе, місячна черепаха! Подумаєш, велике діло, цим нас тепер не здивуєш!» Тільки за таких умов біологи на Землі зможуть спокійно працювати!

— Боюсь, що ви хочете зробити з мене антижурналіста, — засміявся Валерій. — Але, зрештою, я згоден, бо однаково найперше інтерв'ю у вас і Миколи Івановича візьму я. А тоді як знаєте.

Всі засміялися. А Ігор Борисович замахав руками:

— Знову «фітиль»? Треба було б промовчати і не сказати вам ні слова, але оскільки ви самі принесли на борт всюдихода цю тварину, то від вас не заховаєшся. Ви ідеальний журналіст: коли життя неспроможне підсунути вам сенсацію, ви знаходите її самі, а пояснення мусить давати хтось інший.

— До речі, це не остання сенсація сьогоднішнього дня! — загадково сказав Валерій. Агарко хотів запитати, що він має на увазі, але цієї хвилини почувся голос Васі:

— Увага! Увага! Підходимо до корабля! Зараз пришвартуємось!

Невідомо, чи то назви місячних морів надули Васі повні вуха романтики, чи в дитинстві він мріяв стати юнгою, але любив він при нагоді козирнути морськими слівцями. Навіть на Місяці.