Принц і злидар - Твен Марк. Страница 29

Королеві було тепло й зручно, бо він скинув з себе лахміття й одягнувся в приношений костюм, куплений для нього Гендоном на Лондонському мосту.

Гендон боявся перевтомити хлопця. Він гадав, що важка подорож, нерегулярне харчування й недостатній сон шкідливо впливатимуть на його хворий мозок, тим часом як спокій, нормальне життя й свіже повітря, безперечно, прискорять його видужання. Він від душі хотів, щоб його маленький друг прийшов до розуму, щоб його бідну голівку не мучили страшні примари. Тому, незважаючи на своє бажання швидше добратися до рідного замка, де він не був стільки років, замість того, щоб скакати туди день і ніч, він їхав помалу.

Проїхавши миль з десять, наші подорожні добралися до великого сада й спинилися там на ніч у доброму заїзді. І тут усе пішло по-старому. Під час вечері Гендон стояв за стільцем короля й прислужував йому; потім роздяг його й поклав у ліжко, а сам ліг спати на підлозі коло дверей, загорнувшись в укривало.

Другого й третього дня вони поволі посувалися вперед і з великою охотою розмовляли про свої пригоди після розлуки. Гендон докладно розповів, як він скрізь шукав короля, як «архангел» водив його, мов дурня, по всьому лісу і кінець кінцем, втративши надію спекатися його, привів назад до хатини. Старий пішов у спальню, — розказував Гендон, — і вийшов звідти, хитаючись з горя, бо він, мовляв, сподівався застати хлопчика вже дома і в постелі, а його не було. Гендон цілий день просидів у халупі, сподіваючись, що король от-от повернеться, але не діждався і знов пішов його шукати.

— А старий святенник справді був дуже засмучений, що ваша величність не вернулися до нього, — сказав Гендон. — Це видно було з його обличчя.

— Ще б пак! — відповів хлопець і розказав усе, що з ним було.

Вислухавши короля, Гендон пожалів, що не вбив «архангела».

В останній день їхньої подорожі в Гендона був дуже піднесений настрій. Він говорив без упину. Говорив про свого старого батька, про брата Артура, про те, які вони великодушні й благородні; з любов'ю й захватом розповідав про свою Едіт і так розчулився, що навіть за підступного. Г'ю по-братерському озвався добрим словом. Він уголос мріяв, як він зустрінеться з своїми, яка це буде несподіванка для всіх і як вони радітимуть.

Вони їхали по чудовій місцевості, усіяній гарненькими будинками й фруктовими садами. Дорога йшла через широкі пасовища, що бігли вдалину хвилястими, наче море, просторами. Після полудня Гендон раз у раз ухилявся від прямого шляху і, вилізши на який-небудь горбок, силкувався розглядіти в далечині дах рідної домівки. Нарешті він побачив його і схвильовано скрикнув:

— Он село, мій принце, а он і замок! Звідси видно башти. А он багато дерев — це парк мого батька. Тепер ти побачиш, що таке знатність і розкіш! У замку сімдесят кімнат — подумай тільки! — і двадцять сім слуг. Це не погано для таких, як ми з тобою, правда ж? Ну, мерщій, я аж горю з нетерпіння.

Хоч вони й дуже поспішали, але добралися до замку тільки після третьої години. Поки вони скакали по головній вулиці, Гендон не змовкав ні на хвилину. «Он церква, обвита тим самим плющем. Нічого в ній не змінилось. Он заїзд «Рудий Лев», а от базарний майдан. От «травнева жердина» [13], а он водокачка — ніщо не змінилося. Ніщо, крім людей, бо за десять років люди дуже міняються. Декого я пізнаю, а мене не пізнає ніхто».

Незабаром вони опинились на краю села і звернули на вузеньку, покручену дорогу, обнесену високою огорожею. Вони швидко проскакали по ній з півмилі і через пишну браму з ліпними гербами на височенних кам'яних колонах в'їхали в сад. Перед ними виріс великий замок.

— Милості просимо до Гендонського замка, мій королю! — вигукнув Майлз. — Який сьогодні великий день! Батько, Артур і леді Едіт, мабуть, збожеволіють з радості і в першу хвилину не помічатимуть нікого, крім мене. Тобі, напевно здається, що вони приймають тебе холодно; але ти не ображайся. Коли я скажу їм, що ти мій вихованець і що я безмежно люблю тебе, вони пригорнуть тебе до грудей ради Майлза Гендона, і завжди знайдеться для тебе тепле місце в їхньому домі і в їх серцях.

Перед під'їздом Гендон скочив на землю, допоміг зійти з осла королеві і, взявши його за руку, рушив до дверей. Вони опинились у просторому покої. Гендон, поспішаючи, не дуже ввічливо підсунув королеві крісло й підбіг до молодого чоловіка, що сидів коло письмового столу проти каміна, де весело палав огонь.

— Обійми мене, Г'ю! — вигукнув він. — Скажи, що радий мене знову бачити! Швидше поклич батька, бо рідний дім не дім, поки я не торкнусь його руки, не гляну йому в вічі, не почую його голосу.

Але Г'ю, здивувавшись на хвилину, відкинувся назад і пильно глянув на Майлза Гендона. У його погляді спочатку світилася ображена гідність, а потім під впливом якоїсь тайної думки, відбилася цікавість, змішана з жалем. Він сказав лагідним голосом:

— У тебе, видно, з розумом не все гаразд, нещасний. З обличчя й одягу твого помітно, що ти багато натерпівся горя й нужди. За кого ти мене вважаєш?

— Як за кого? За того, хто ти є. Я вважаю тебе за Г'ю Гендона, — різко відповів Майлз.

— А ким ти себе уявляєш?

— При чому тут уява! Нащо ти удаєш, що не пізнав свого брата, Майлза Гендона.

Радісне здивування промайнуло на обличчі Г'ю.

— Як, ти не жартуєш? — вигукнув він. — Хіба мертві оживають? Дай боже, щоб це було так. Невже мій бідний пропащий брат після жорстокої розлуки знов вернувся в мої обійми? Ах, це занадто велике щастя, щоб бути правдою. Благаю, зглянься, не жартуй зі мною! Мерщій ходім на світло — дай розглянути тебе гарненько!

Схопивши Майлза за руку, він потяг його до вікна й почав жадібно розглядати його з голови до ніг, повертаючи на всі боки. А Майлз, сяючи з радості, весело посміхався і, киваючи головою, промовляв:

— Дивись, дивись, брате, не бійся! Ти не знайдеш жодної риси, яка не витримала б іспиту. Розглядай мене, скільки хочеш, мій любий Г'ю. Я справді колишній Майлз, твій Майлз, твій старший брат. Ах, сьогодні великий день — я ж казав, що це великий день! Дай мені руку, дай я поцілую тебе! Боже мій, я умру від щастя!

Він кинувся на груди братові, але Г'ю відвів його обійми й, понуро опустивши голову, сказав:

— Боже милосердний, дай мені сили перенести це тяжке розчарування!

Вражений Майлз в першу хвилину не міг вимовити ні слова. Нарешті він опам'ятався й вигукнув:

— Яке розчарування! Хіба я не брат тобі?

Г'ю сумно похитав головою й відповів:

— Молю небо, щоб це було так, щоб інші знайшли схожість, якої я не бачу. Боюся, що лист той був правдивий.

— Який лист?

— Одержаний із заморських країв років шість-сім тому. Там було сказано, що мій брат загинув у бою.

— Це брехня! Поклич батька — він мене пізнає.

— Мертвого не покличеш.

— Мертвого? — глухо промовив Майлз, і губи в нього затремтіли. — Мій батько помер! Яка жахлива вість! Радість моя отруєна. Ну, проведи мене до Артура. Він мене пізнає і потішить.

— Він теж умер.

— Боже, зглянься на мене, нещасного! Вмерли, обидва вмерли! Достойні вмерли, а я, недостойний, лишився жити! Благаю, не кажи, що й леді Едіт…

— Вмерла? Ні, вона жива.

— Ну, дяка богові! Знов моє серце сповнилося радості. Мерщій поклич її сюди. Якщо й вона скаже, що я не я… Ні, ні, вона цього не скаже, вона мене признає. Я здурів, що на хвилину піддався сумнівам. Поклич її, поклич і старих слуг. Вони теж пізнають мене.

— Всі вони повмирали, крім Пітера, Гелсі, Девіда, Бернарда й Маргарет.

По цих словах Г'ю вийшов з кімнати. Майлз з хвилину постояв у задумі й почав ходити з кутка в куток, бурмочучи про себе:

— Дивна річ, що п'ятеро нечуваних мерзотників живуть, а двадцять два чесних слуги померли.

Майлз все ходив взад та вперед і розмовляв сам з собою. Він зовсім забув про короля. Нарешті його величність серйозно й співчутливо вимовив слова, які могли здатися насмішкою: