Татарський острів - Лысенко Василий Александрович. Страница 15

Коли вони підійшли до того місця, де вчора Петро розмовляв з Лесею, дівчина мерзлякувато повела плечима і сказала:

— Петро передавав, що тобі вже винесено вирок.

— Який вирок? — ніби не зрозумів Юрко.

— Натякав, ніби підпільники засудили тебе до страти.

— Бреше він, лякає! — сказав, щоб заспокоїти дівчину.

— Ти розкажи лейтенанту, — порадила Леся, — хай і він знає!

— Треба розказати, — погодився Юрко, — бо дуже вже знахабнів цей Солодовник. Ні тобі, ні мені не дає проходу. А ще й погрожувати почав, якимсь вироком лякає.

Поволі піднялися на високий пагорб, з якого було видно далекий тополиний гай, що лише мріяв над Прип'яттю.

— Лесю, бачиш, там далеко-далеко видніються тополі? — запитав Юра дівчину.

— Бачу!

— Там Кам'яний Ріг. Місце, де партизани знищили фашистів. Пам'ятаєш, як уночі гриміли вибухи і багряніло небо, а ми стояли біля ґанку і дивилися на пожежу?

— Пам'ятаю.

— Там є печера, простора, з високим кам'яним склепінням. Колись там мешкали племена первісних людей. І на стінах тієї печери лишилися їх малюнки. Закінчиться війна, я поведу тебе туди. І в палац підемо. Я все покажу тобі, Лесю! Як захочеш, підемо в старі каменоломні, поглянемо на руїни давнього підземного монастиря. І в палаці побуваємо, подивишся на розкішну Зоряну кімнату. Є на що поглянути в нашому селі. Тільки хай пізніше все тобі покажу, як повернуться наші та виженуть з нашої землі фашистів.

Розділ четвертий

ПОВЕРНЕННЯ ЛЮКСА

До Юркової матері прийшов посланець від секретаря підпільного райкому партії Коваленка, передав подяку за виготовлені бинти і попросив побільше наткати перев'язочних матеріалів. Марія Федорівна зібралася на Красний хутір, щоб домовитися з ткалями, пустити в дію хоча б ще один станок. Вона попросила Лесю піти з нею.

Вирушили вранці. Після недавніх дощів пішли в ріст бур'яни, що нагадували безкраї хащі. Над їх зеленим морем височіли голови розкішних будяків. На обочині дороги стояв підбитий фашистський танк зі знесеною баштою. З танка вилетіли чорні ворони, закружляли над землею, тривожно закричали. Трохи далі бовванів ще один спалений танк, жерло його гармати тупо дивилося в землю. Марія Федорівна схвильовано озвалася до Лесі:

— Я навмисне попросила тебе піти на хутір. Хочу поговорити. Що там трапилося в Юрка з Петром? До мене прибігла Марфа Солодовникова, плакала, попередила, що Петро наміряється вбити Юрка.

Дівчина похапцем про все розповіла. Марія Федорівна, вислухавши Лесину розповідь, сказала засмучено:

— Страшно мені, а що робити — не придумаю. Хай би один Петро щось замислив проти Юрка, а то ж їх там цілий гурт. Боюсь Йосипа Маловіра. Злодій він, п'яниця і дуже підступний, на все здатний.

— Та що ж робити, Маріє Федорівно?

— Не знаю. Не підеш же до старости скаржитися на Петра Солодовника. І Маєру не скажеш… Буває ж таке в житті. Ми з Марфою здавна приятелюємо, а наші діти стали запеклими ворогами. Петрова мати все на тебе, Лесю, ремствує, мовляв, не хочеш дружити з парубком, — от і злиться на весь світ. То я хочу просити тебе, щоб ти разом з Юрком ходила трусити ятери, нікуди його самого не пускала. При тобі Петро не осмілиться стріляти в Юрка, побоїться.

— Не хвилюйтеся, я й так ходжу. А може, поговорити з ним? — вихопилося в Лесі. — Натякнути, що Юрко не по своїй волі підтримує зв'язки з фашистами. Петро чесний хлопець і все зрозуміє.

Марія Федорівна одразу ж заперечила:

— Ні! Ні! І не думай про таку розмову!

— Та Петро не зрадник, — стояла на своєму Леся. — Я знаю!

— Я й не кажу, що Петро зрадник, тільки нехай буде все так, як є.

— Чому? — поцікавилась Леся.

— Бачиш, Лесю, між хлопцями є й ворожі вивідувачі. І один з них Йосип Маловір. Петро ж йому довіряє. А Йосип — дружок поліцая Пістряка — отого, що видавав себе за командира десантників.

— А Пістряк чого проти Юрка? — запитала дівчина.

— Не знаю точно. Колись Юрко порізав йому сіті, як той браконьєрствував. І взагалі цей Пістряк — темна особа. Може, він і не Пістряк, а хтось інший. Мені здається, — Марія Федорівна притишила голос, хоча на шляху нікого не було, що я бачила його в 1918 році у формі німецького офіцера.

Поволі зійшли на високий пагорб, і перед ними розкинулося безкрає Шляхетське болото. Здалеку на високому косогорі бовванів ліс. Ліворуч над розлогими верхів'ями вікових дубів височіли стрімкі башти палацу. У круглих віконцях пломеніло сонячне проміння, і вони відсвічували, як потужні, сліпучі прожектори. На болоті блискотіли хвилями, переливалися, нагадуючи величезні розливи живого срібла, озера. Над крайнім озером росла височенна верба. На ній чорніло лелече гніздо. Там завжди в цю пору сиділи малі лелеченята. Нині гніздо порожнє. Недавно мимо їхали карателі і перестріляли птахів.

Марія Федорівна і Леся перейшли глибокий яр, вибралися на рівну польову дорогу. А ось уже й Червоний хутір. Завернувши у вузеньку вуличку, Марія Федорівна сказала:

— Зайдемо до знайомої ткалі. Поговоримо, води нап'ємося. Добра вода в її криниці.

Зайшли до хати. Чорнява, ставна молодиця радо зустріла гостей:

— О, Марія Федорівна! Проходьте, сідайте. Добре, що зайшли, а я до вас хотіла навідатися, нитками розжитися. Нема чим моєму розбійнику й штани полатати.

Жінка незлобиво кивнула на хлопця, який сидів на підлозі й чистив ганчіркою якесь залізяччя. Леся придивилася до хлопця і згадала, що недавно бачила його біля Шляхетського болота. На ньому був мідний позеленілий панцир, а на круглій рудуватій голові ледве тримався крутобокий ребристий шолом. Хлопець підхопився на ноги, привітався, зиркнувши спідлоба на Лесю, і знову почав чистити залізяччя.

— Що це ти, Андрію, витираєш? — запитала його Марія Федорівна.

— Нема чого робити, — озвалася жінка, — так він ганяє з Грицьком по Шляхетському болоті і там вишукує всякий мотлох. Це все їх учитель Олександр Васильович надоумив, шукайте, каже, на болоті давню зброю. От вони й шукають.

— Що ж ти, Андрію, знайшов? — поцікавилася Марія Федорівна.

— Там повно всього, — відповів хлопець. — Повінь вимила. Шаблі, пістолі. І хочемо ще один панцир знайти.

Андрій підняв з підлоги вичищений пістоль, простягнув Марії Федорівні.

— Два таких знайшли. На руків'ї щось написано і хрест намальовано. І на дві шаблі натрапили. Ще там спис повінь вимила — так ми його лишили на болоті. І ковану скриню розкопали. В ній якісь книги були. Потрухли.

Хлопець дістав із пічурки плескату блискучу коробочку на тонкому ланцюжку.

— Теж там знайшли. І ще гроші. Їх Гринько забрав. Повний ремінний капшук.

Марія Федорівна підійшла до вікна, оглянула коробочку, сказала:

— Ладанка! Колись такі ладанки шляхтичі носили, брали їх із собою в похід. Золота ладанка. І ланцюжок золотий. Мабуть, багатому шляхтичу належала. — Вона віддала ладанку Андріевій матері. — Сховайте, Катерино Данилівно, бо як дійде чутка про цю знахідку до німців — душу витрясуть. Навіщо вам мати зайвий клопіт?

Жінка взяла ладанку, недовірливо запитала:

— Кажете, золота?

— Золота, Катерино. Сховайте і нікому не показуйте. Німці на золото ласі.

— Добре, що сказали, а то й справді може бути морока. — Жінка поставила на стіл миску з варениками. — Пішли з Андрієм уночі на поле, нам'яли трохи пшениці, змололи в жорнах і оце зварила, — пояснила.

— Спасибі, — відповіла Марія Федорівна. — Тільки дайте нам спершу води, пити похотіли.

Хазяйка внесла з сіней відро води, поставила на лаві, витерла рушником кружку.

— Пригощайтеся.

Напилися води, покуштували вареників, поговорили про тяжке життя, і Марія Федорівна перейшла до справи, заради якої прийшла.

— Хочу запитати вас, Катерино Данилівно, чи справний ваш ткацький верстат?

— Справний, — відказала жінка й тут же поцікавилася:

— А навіщо він вам?

Марія Федорівна запропонувала: