Татарський острів - Лысенко Василий Александрович. Страница 23

— Так ви дайте мішок грошей, а я виторгую в німця солі. Мішок на мішок.

— Жартуєш? — недовірливо запитав Пампушка.

— Ні, — серйозно відказав Юрко. — Солі в німців вистачає. Вони на залізничному переїзді Сухиничі склад із сіллю захопили. Її там повно було.

— І то правда, — погодився Пампушка, — було добро, як кажуть, наше, а тепер, пане, стало ваше!

— Чи не лишився у вас, Тимофію Пилиповичу, альбом з фотографіями панів та їх маєтку? — запитав Юрко. — Про той альбом недавно мати розповідала й сказала, що там зображено дивовижні світлиці, людей в чудернацькому одязі. Є там і портрет пана Хоткевича, отого, що Білу вежу будував.

— І альбом лишився, — нехотя відповів Пампушка, — поцупив його брат у пана, як той дралалапав за границю. Я б його спалив, щоб очі не муляв, але є там знімки брата і старшої сестри моєї, Ганни. Так тобі зараз ті гроші показати?

— Покажіть. Сіль я завтра привезу. І альбом покажіть. Дуже мені кортить поглянути на ті знімки.

— Нема там нічого цікавого, — байдуже махнув рукою Пампушка. — Жирували пани на нашому убозтві, вигадували всілякі забавки, бо не знали, до чого руки прикласти. Дівчат збирали, веліли танцювати, потішати своїх гостей. А мужика в шинках оковитою споювали, щоб скоріше богу душу віддав та нічого не міг збагнути, що воно коїться на білому світі.

Господар завів Юрка та Лесю в простору комору, кивнув головою на темний засік:

— Отам мішок з грішми. Пудів чотири затягне. За ним треба підводою приїхати. А це — картини.

Під стіною стояли запилені картини. На одній з них було зображено Венеру Мілоську — її обличчя ледь проглядало через товстий шар куряви.

Пампушка дістав з порожньої діжки величезний альбом, подав Юркові:

— Тут усе панське кодло.

Юрко взяв альбом, хотів вийти з комори. Пампушка підійшов до картин, струсив з них пилюгу, спитав:

— Може, той дурний німець за ці картини мені матерії на штани дасть?

— Німця лише гроші цікавлять, — одказав Юрко. — А альбом я візьму додому. Дозволяєте?

— Бери. І приїзди завтра за грошима та прихопи хоч трохи солі.

Дома Юрко з Лесею заходилися розглядати альбом. На першій сторінці — знімок палацу. На середній найвищій башті вітер розвіває широке полотнище прапора. На наступному знімку — простора зала з портретами панів Хоткевичів. Ще далі кам'яні світлиці. На їх стінах намальовані постаті дівчини та парубків у барвистому іноземному вбранні.

— Що це за зала? — запитала Леся.

— Не знаю. У палаці такого приміщення немає.

— Так це ж, мабуть, підземелля, — догадалася дівчина.

Хлопець перегорнув ще одну сторінку альбома, і на великій, майстерно зробленій фотографії вони побачили розкішні тарелі, келихи, вази. Мабуть, виготовлені з золота, бо навіть на знімку вони яскраво блискотіли, освітлені величезною кришталевою люстрою.

Юрко перегорнув ще одну сторінку і показав Лесі фото молодої дівчини:

— Впізнаєш?

— Та це ж Червона красуня. І пан Хоткевич з гайдуками. На ній вінок з волошками, все так, як розповідав дід Матвій. Виходить, і справді є портрет Червоної красуні в глибокому підземеллі.

— Звісно, є, — впевнено мовив Юрко.

— Ти так кажеш, ніби сам був у підземеллі і бачив Червону красуню.

— Так, я дійсно був у підземеллі, — признався Юрко, — і бачив оцю кам'яну світлицю.

На наступних знімках було зображено зброю: рушниці, шаблі, пістолі. Під кам'яними стінами стояли металеві панцирі в круглих шоломах з вузькими прорізами для очей.

На останній сторінці альбома — знімок напівзотлілого кістяка, розіп'ятого на стіні. Під ним череп з темними очними впадинами.

— Тимофій Кушнір, — мовив Юрко, — отой повстанець, що на портреті в учителя, а Червона красуня — його наречена.

— Страшно! — прошепотіла Леся. — Правду казав Пампушка, що треба було б цей палац пустити за димом, щоб і сліду від нього не лишилося.

— Ні, Лесю, палац потрібен, — заперечив Юрко. — Це народне добро.

Уранці Юрко запріг Гнідка й поїхав разом з Лесею до Пампушки. Відвіз йому мішок солі та торбу білого борошна. І сіль, і борошно привіз водій Маєра, щоб Юрко міг вимінювати на них фальшиві фунти стерлінгів.

Задоволений Пампушка допоміг Юркові покласти мішок з грішми на воза, прошепотів таємниче:

— Є в мене на прикметі одне діло. Думаю, що й там грошики Федір залишив. Так що скажи тому німцю хай ще припасе сіль та борошно.

Юрко старанно прикрив лантух з фальшивими фунтами стерлінгів рядниною. Пощастило йому на знахідки. І найбільша знахідка — портрет його прадіда, з рамою, поцяцькованою мідними блискітками. Там обов'язково мусить бути тайник. У Юрка аж руки свербіли від нетерплячки, так йому хочеться перевірити. Якщо є тайник — то в ньому щось обов'язково сховане. Але доведеться почекати тиждень-другий. Учитель не віддасть зараз портрет. Як він сказав — то вже так і буде.

Розділ шостий

НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ПОДІЇ

До Берегових на гнідому коні заїхав поліцай Хома Сіроштан, похмурий, непривітний чоловік з Макарового хутора. Зайшов у хату, зупинився на порозі й звернувся до Марії Федорівни:

— У вас мешкає троє біженців: жінка й двоє дітей. Є наказ всім біженцям, дорослим і дітям, з'явитися сьогодні до поліції на дві години дня. При собі велено мати теплий одяг і цінні речі. За неявку — розстріл.

Марія Федорівна хутенько поставила на стіл пляшку з горілкою, миску зі смаженою рибою, помідори, запросила поліцая до столу.

— Сідайте, Хомо Гордійовичу, чарку вип'єте, і на душі стане веселіше. Як там здоров'я вашої дружини?

Поліцай похмуро посміхнувся, зняв з голови синій кашкет, кинув на лаву.

— Чарку не завадить випити, і риби можна покуштувати. Люблю рибу. А на душі веселіш не буде, хоч і бочку горілки випий. Як і була в мене колись душа — то зотліла на цій службі.

Сіроштан випив одну за одною дві чарки горілки і мовчки заходився закушувати.

— Не знаєте, навіщо це німці біженців збирають? — обережно запитала Марія Федорівна поліцая по паузі.

— Чому не знаю? Знаю!

— Може, хочуть документи перевірити? Так у наших біженців вони в порядку. І паспорт є, і довідки.

Сіроштан недбало махнув рукою.

— Нам, звісно, нічого казати не велено, та вам я скажу, бо ми люди свої: всіх їх будуть пускати в розход.

— Як це в розход? — злякано запитала Марія Федорівна.

— Хіба не знаєте як? — похмуро кинув поліцай. — Дуже просто. Надійшов наказ очистити село від біженців та оточенців. От зберуть їх, звезуть до ями — і всім капут. — Поліцай знову налив чарку, випив і винувато зиркнув на Юркову матір. — Ви вже звиняйте, що я до чарки допався, як Мартин до мила. Не бере мене горілка, хоч і міцна, як вогонь.

Сіроштан поклав на руки голову, провів по всіх посоловілими очима.

— Попав я в цю поліцію, як дурень у гарячу смолу. Тепер і не виберешся, і не відмиєшся, і не відчистишся. А все Хівря винна! Хоча й життя мене припекло. Визначив Щупак у Німеччину моїх дочок — Прісю й Ольгу. Ольга хоч доросла, а Прісі ще й сімнадцяти не виповнилося. Скрипаль і каже: «Вступиш у поліцію, дочки дома лишаються». От я і вступив. Пропав, як руда миша в Петрівку! І на дітей пляма. Хто їх батько? Поліцай і убивця!

— Таке й скажете, — заспокійливо мовила Марія Федорівна. — Навіщо ви, Хомо Гордійовичу, на себе зайве говорите? Хіба ви здатні когось убити? І на роботу пішли заради дітей.

— «Добра» в мене робота, — криво посміхнувся поліцай, — будь вона тричі проклята! Знаєте, де я був недавно? У Мануйлівці. Там німці уже порішили біженців та оточенців. І я мусив стріляти. А що будеш робити? Назвався грибом — лізь у козуб.

Поліцай випив ще чарку й продовжував:

— Дітей і тих постріляли. Жила в Мануйлівці молодичка з трьома дітьми, найстаршій дівчинці було, мабуть, років дванадцять, мала, як моя Нінка. Гарна така дівонька, вродлива, як писанка. І так просилося бідне: «Не вбивайте мене, я жити хочу!» І зараз у вухах отой крик стоїть. Пристрелив її Скрипаль. — Сіроштан ударив кулаком по столу, вигукнув: — Не можу бути поліцаєм! Не можу! А путі назад — нема! — Він опустив голову, дивився в тарілку, ніби боявся глянути на людей, на білий світ.