Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович. Страница 16

— Якщо Сергій і Мишко уміють зміїти змія, я приймаю їх до гри, — перебив Гум-гам і докірливо глянув на товариша. — Я приніс нитки всього за одну хвилину, а говоримо ми про цю дрібницю цілісіньку годину.

— Пробач, — зніяковів Максим. — Щось я забалакався. Тримай змія!

Максим розмотав котушку, прив’язав нитку і, попросивши Гум-гама вчасно відпустити змія, кинувся бігти. Спершу змій рвонувся вгору, але потім чиркнув об асфальт і впав.

— Ех, вітру немає! — тупнув ногою Максим. — Якби прив’язати його до велосипеда. А ще краще — до машини.

— Гратися так гратися! — підтримав його приятель. — Машина завжди знайдеться. Я бачив тут неподалік одну вантажну. Прокатаємось на ній!

— На вантажній? — здивувався Максим. — Я не вмію кермувати.

— Пусте, — сказав Гум-гам. — Я теж не вмію.

Максим не здогадувався, яку саме вантажну машину примітив Гум-гам. Та коли вони прийшли на майданчик дитячого садка, хлопчик посміхнувся: знову жарти!.. Дерев’яна вантажна машина з облупленим кузовом — ось на чому пропонував покататися космічний мандрівник.

— Майже сучасна машина, — мовив Гум-гам, насилу впхавши тугий скафандр до тісної кабіни. — Зараз ми її обкатаємо. Сідай!

Максим, ясна річ, не повірив, що вони помчать на якійсь там дитсадківській дерев’янці, але гра є гра. Він примостився з серйозним виглядом на сидінні. І раптом відчув, що воно двигтить і вібрує під ним — це Гум-гам промовив своє хвацьке “р-раз!”.

Максим не встиг нічого спитати — машина рвонула з місця, злетіла по косогору та й помчала вулицею.

Ото була швидкість! Вітер шмагав по обличчю, куйовдив волосся, холодив зуби. Максим висунувся з вікна. Колеса шалено крутилися, але звуку не було чути, машина котилася по асфальту, як безшумний золотавий звір. Тільки лопотів позаду прив’язаний до кузова паперовий квадрат.

Удалині миготіли знайомі вивіски: “Аптека”, “Фарфор”, “Булочна-кондитерська”, скакали зовсім поруч одноногі дерева, а коли машина зробила плавний поворот і виїхала на безлюдне шосе, дерева злилися в суцільну стрічку, і попереду росла на очах, наближаючись, вишка трампліна.

Ось уже велетенська вишка пропливла зовсім поруч, така не схожа на себе: величезна, могутня, вперлася залізними лапами в край урвища.

— Тримайся! Збільшую швидкість! — весело гукає Гум-гам.

У своєму сріблястому шоломі він скидався на завзятого гонщика.

— Стій! Колесо відвалилося! — Максим учепився Гум-гамові в лікоть, побачивши, як одлетіло вбік дерев’яне кружало.

— Дрібниці! — Гум-гам навіть не озирнувся. — Доїдемо без колеса. Бачиш, як зміїться наш змій… Тримайся!

Зустрічне легкове таксі різко звернуло вбік і заїхало на газон, хоч маленька дерев’яна вантажна машина й не порушувала правил руху. А Гум-гам не тільки збільшив швидкість, він підняв свою машину в повітря! Добре, що поблизу не було міліціонерів: вони, звичайно, погналися б за чудернацькою машиною. Але навряд чи наздогнали б тепер машину на своїх мотоциклах! Навіть той міліціонер, на білому скакуні.

Приятелі влетіли на подвір’я і приземлилися на дитсадківському майданчику. Якби будинок не спав, така поява Максима і його супутника викликала б чимало розмов. Але ніхто не помітив, як прямо з неба спустилася на траву іграшкова машина, а водій у скафандрі, котрий щойно чудесно правив машиною, відпустив нарешті дерев’яне кермо, міцно-преміцно прибите до кабіни.

— Все! — зітхнув Гум-гам. — Оце був справжній політ змія. Можна було, звісно, їхати й швидше, але я боявся, що машина розвалиться…

Він виліз, крекчучи, з машини, розгладив долонею пом’ятого змія. А Максим, важко дихаючи, кинувся під машину й присвиснув од подиву: вона стояла, спираючись на три колеса.

“У світі мільйон машин, а може, й більше, — мовив до себе Максим. — І всі — на чотирьох колесах. А ми їхали на трьох…”

І він промовив уголос, лежачи на животі:

— Я гадаю, ніхто не помітить, що одне колесо загубилося…

— Пусте, якесь там нещасне колесо, — пролунав глузливий голос Гум-гама. — Наша вантажна машина може їхати без коліс.

— І без мотора? — спитав Максим. Гум-гам закашлявся, пробурчав:

— От завжди так: тільки-но розіграєшся, і… вже тебе ждуть на іншій планеті… Максиме, ти подаруєш мені літаючого змія?

Максим вибрався з-під машини, підійшов до Гум-гама. Будинки оточували їх з усіх боків, немов хотіли побачити, як космічний мандрівник ступить на свою таємничу планету.

— Звичайно, бери, коли він тобі до вподоби, — сказав Максим.

І зоряний хлопчик одразу збагнув, що його приятель засмутився. Він ступив до драбини, що, ледь похитуючись, висіла у повітрі, махнув їй, і драбина слухняно ковзнула йому до рук.

— На. — Гум-гам простягнув драбину другові. — Я гадаю, що вона тобі подобається.

Максим аж засвітився.

— Як тільки захочеш побачити мене, скажи “р-раз!” — і я вмить влізу в космічний скафандр. Чесно кажучи, вдома нудно. А вкупі ми щось та вигадаємо!.. І поклич дітей.

— Покличу, — радісно одказав Максим. — Мої друзі люблять гратися.

— Тільки скажи їм про одну умову…

— Це — “р-раз!”?

— “Р-раз!” — не найголовніше у грі. “Р-раз!” — це тільки початок гри. — Голос Гум-гама звучав стривожено, і Максим насторожився, відчув, що почує якийсь секрет. — Хай вони запам’ятають: не можна питати: як, чого, навіщо…

Максим посміхнувся: тільки й усього! — і простодушно спитав:

— А чого не можна?

Цього разу Гум-гам розгнівався всерйоз.

— Анічого! Анічого! Анічого! — закричав він, махаючи руками. — Чути не можу отого “чого”!

— Не гнівайся, Гум-гаме, — щиро розкаявся Максим. — Я зовсім забув, що від запитань у тебе тріщить голова.

— Я скаженію від дурних запитань, — признався, полагіднівши, Гум-гам. — Я напевно знаю, Максиме, — провадив він пошепки, — що ніяка гра не виходить, коли починаєш правити одне й те саме: що та навіщо… — Гум-гам аж поблакитнішав од хвилювання й озирнувся, вимовивши неприємні для нього слова. — Ти можеш сам пересвідчитися. Вилізь на драбину, почни записувати — і ти одразу ж впадеш на землю.

— Ну ні, — похитав головою Максим. — Я вірю. А друзів попереджу, щоб тримали язика за зубами.

— Ти справжній друг! — палко подякував Гум-гам. — Я відчуваю, що потоваришую з усіма дітьми. Коли, звичайно, ніхто з них не розбовкає. А то почнеться: ох та ах… І знову гра пропала.

— Обійдемося без ябед і задавак, — обіцяв Максим.

Аж ось із кущів вискочив на асфальтову доріжку кіт Рич. Може, він ловив мишей, а може, заховався із переляку, коли дерев’яна машина зірвалася з місця й помчала на вулицю.

— Давай пограємося з моїм Ричем, — прошепотів Максим, бажаючи востаннє перевірити могутність друга.

— Давай!

— Наприклад… — Максим замислився. — Наприклад, може цей кіт стати завбільшки з лаву?

— Може, — сказав Гум-гам.

Максим здригнувся: перед ним стояв великий золотаво-жовтий звір, викапаний лев, тільки іще страшніший. Звір так і застиг з піднесеною лапою, не розуміючи, чого це навколо нього все так зменшилося.

— А ще більший? — тремтячим голосом спитав хазяїн кота. Він був переляканий, але не розгублений. Все-таки перед ним був знайомий звір: дарма що великий, але Рич. — Може він, наприклад, стати як будинок?

— Прошу. — Гум-гам зберігав цілковитий спокій.

Наступної миті будь-який лев видався б кошеням поряд з ікластим, кошлатим чудовиськом. Велетень зорив на дітей зеленими, круглими, наче миски, очима, дивився довго і враз рикнув. То був навіть не лев’ячий рик — свист, ревіння, гуркіт пролунали у дворі, вдарили у вікна будинків: ШПІШ-Ш-РР-РР! Хтозна, що подумали в цю мить напівсонні мешканці будинку?

— Хай він буде маленький! — закричав Максим, затуливши пальцями вуха.

Звір зник. Вони стояли удвох на асфальтовій доріжці.

— Теж мені чудовисько! — презирливо мовив Гум-гам. — Просто величезний кіт. Для такого кота потрібні дуже великі миші.