Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович. Страница 17

— Так я його й злякався! — озвався Максим. — Звичайний Рич, тільки дикий… Мабуть, він зміг би побороти й тигра, — додав Максим. — А може, навіть лева.

— Я йду, Максиме, — Гум-гам помахав паперовим змієм. — Бачиш, я вже звик до твого імені. Я вимовляю: Максим!

— До побачення, Гум-гаме!

— У моїй країні не кажуть “до побачення” чи “добрий день”, — посміхнувся зоряний хлопчик і жартома насварився пальцем, немов нагадуючи про умову: ні про що не питати. — У нас замість “прощавай” кажуть “не скучай”… Не скучай, Максиме!

— Не скучай, Гум-гаме! — сказав Максим. — Як тільки занудьгую, я гукну тебе.

— Грати — не скучати! — пустотливо підхопив Гум-гам, діставши синій камінь подорожувань, підкинув його над головою й опинився в яскравому балоні.

Максим провів Гум-гама поглядом. Він анітрохи не сумнівався, що його новий друг потрапив на далеку планету, до загадкової країни, де люди не вітаються і не прощаються. Максим узяв на плечі подаровану драбину, доніс її до під’їзду й, озираючись та шепочучи заповітне “р-раз!”, змусив драбину стояти. А потім, сопучи, незграбно перекидаючись разом із драбиною, доліз до свого балкона на третьому поверсі, щосили намагаючись не думати про те, чому драбина не падає.

Поснідавши, тато запропонував Максимові: — Погуляємо в дворі чи поїдемо до парку — як ти хочеш?

Максим, звісно, хотів вийти в двір, знайти Мишка та Сергія, показати їм свою драбину (він заховав її під канапу). Потім вони втрьох заховаються у відлюдному місці, р-раз — викличуть Гум-гама, і… хтозна, що буде далі.

Проте гуляти з батьком у дворі було небезпечно: там тинявся старий Митін із заліпленою щокою і чіплявся до всіх із запитанням: хто бачив уранці на газоні зарослого рудою шерстю мамонта? Дивовижний звук багато хто чув, але мамонта не бачив жоден мешканець, окрім Митіна, котрий саме в той час голився біля вікна і з переляку порізався. Митін повторював свою розповідь кожному сусідові, показував яму на клумбі — слід мамонтової ноги, а тоді діставав з кишені крихітне жовте кошеня й питав: “Не ваше? Я знайшов його в траві”.

Максим уявив, як вони гуляють у дворі і зустрічають Митіна. Батько, як і всі, усміхнеться казці про якогось там мамонта: мало чого бувають на клумбі ями, а порізатися людина може й без будь-якої причини. Але тільки-но батько побачить кошеня, він одразу впізнає Рича. І тоді розкриється вся історія, в якій винен тільки він, Максим. Адже він сам, злякавшись величезного Рича, попросив зробити його маленьким.

— Знаєш, тату, поїдемо до парку! — сказав Максим. — Покатаємося на каруселі, й на літаючих човнах, і ще на чому-небудь. — А по думки додав: “Бідний Рич, потерпи ще трохи. Як тільки я побачу Гум-гама, ти станеш звичайним котом. Отоді вже я покажу хлопцям, як треба лазити по дерев’яній драбині”.

Він усе думав про бідолашного Рича, поки йшов з батьком до трамвайної зупинки. Аж ось, сяючий і гарний, підлетів до них трамвай, задзвонив: “Тринь-бринь”. Хоч цей жовто-червоний трамвай і здавався безтурботним, котив собі по рейках, та насправді в нього було багато клопоту: пасажири, світлофори, пішоходи, автомобілі. Трамвай довіз Максима до парку й помчав собі далі. Татко натиснув пальцем на Максимків ніс: “Тринь…” І десь удалині одразу відгукнувся трамвай: “Бринь…”

Шуміло над головою листя, кожне дерево у парку пишалося новим вбранням. Максим дивився на дерева й думав: “Час від часу, коли їх ніхто не бачить, вони бігають, розмахують гіллям і розмовляють своєю мовою. І оцей могутній дуб — можливо, той самий, із казки, блукає тихенько вночі…”

— Оце повеселилися, — сумно промовив батько. — Все зачинено.

І справді: каруселі на замку, і літаючі човни, і гойдалки, і гігантські кроки — геть усе на замку. Та хіба можуть замки й огорожі зупинити батьків, коли вони прийшли покатати своїх дітей!.. І от батьки перелазять через височезну огорожу, а тоді, наче підйомні крани, піднімають і перетягують до себе дітей. А за ними лізуть найхоробріші, найвідчайдушніші мами.

— Татку, розкрути карусель, — голосно сказав Максим.

І всі діти підхопили:

— Нумо кататися! Штовхай її! Крути!..

Карусель, рипнувши, здригнулася: це батьки взялися за металеве пруття. І дерев’яні, прибиті до круга коні ворухнулися: це діти позалазили їм на спини. Кожен на своєму коні, а Максим — на білому.

— Гайда! — гукнув Максимів батько.

Спершу батьки пішли кроком, розкручуючи карусель, і коні рушили кроком. Але вершникам хотілося скакати, вони нетерпляче покрикували на своїх коней.

Карусель закружляла веселіше: дорослі побігли, високо піднімаючи ноги, однією рукою тримаючись за пруття. Вони бігли коло за колом, коло за колом, дедалі швидше й швидше. Діти були вдоволені, кричали:

— Гей! Ану ще! Скакайте за мною!..

Але карусель зупинилася. Батьки більше не могли скакати галопом. Вони утирали з лоба піт і важко дихали.

Який тут знявся писк, який лемент! Діти хотіли скакати, скакати й скакати. І не хотіли більше нічого. Ані цукерок, ані повітряних кульок, ані морозива. Тільки скакати! Якби дерев’яні коні вміли плакати, вони неодмінно пустили б сльозу од такої відданості!

Максимів батько, звертаючись до інших батьків, сказав:

— На команду “раз-два!” — розгойдуємо. “Три!” — вискакуємо на круг і відпочиваємо. Ну! Давай!

“Молодчина татко, командує! — подумав Максим і раптом згадав про Гум-гама. Коли б оце він був тут, то нікому не треба було б бігати. “Р-раз!” — і все”.

Знову рушили коні, принишкли вершники, але це була вже не та швидкість. Поки дорослі бігли, колесо легко крутилося, та після команди “три” карусель швидко зупинялася. Так вона й кружляла ривками: швидко, повільно, зупинка. Знову розгін і знову стоп.

Аж ось сталося несподіване: батьки вискочили на круг, а карусель не загальмувала. Навпаки, вона як почала, як почала крутитися! Спершу всі замовкли, потім хтось ахнув, і вершники закричали хором “ура!”.

Батьки посідали на вільних коней. Мами махали їм із-за огорожі.

Тільки один чоловік лишився стояти біля каруселі, не зіскочив на круг — маленький спокійний міліціонер. Усі гукали до нього: “Залазьте! Покатайтесь!..” Але він мовчав. Видно, дуже стомився на чергуванні; аж щоки йому посиніли од безсонної” ночі.

А Максим, тільки-но побачив маленького міліціонера, враз упізнав його.

Гум-гам! Він з’явився, тільки-но Максим подумав про нього, в темно-сірому, з блискучими ґудзиками скафандрі, схожому на міліцейську форму… Це ж він грався тоді з Максимом та з усіма вершниками.

Гум-гам підморгнув другові, коли той проїжджав повз нього, і навіть свиснув у срібний свисток: не скучай, Максиме, катайся на здоров’я!

Карусель крутилася швидше й швидше, і Максимові здалося, що дерева розступилися, одсунулися від скаженої каруселі. Затим вони злилися в одне зелене коло. Тепер Максимові видно тільки дерев’яну голову. Та хвіст переднього коня. Та таткове обличчя, коли озирнешся. Ех, глянули б на нього Сергій, Мишко та інші хлопці!

Як він летить-скакає. Не гірше, ніж на справжньому коні.

Тр-р-р!.. Знизу почувся страшний тріск. Карусель здригнулася, спинилась.

— Неподобство! Дорослі люди — а дурієте! — Це кричала сердита тітка, відмикаючи замок на хвіртці. — Всю машину мені поламали. Ось викличу міліцію…

Батьки позлазили з коней, позабирали маленьких вершників.

— Ось не кричіть, будь ласка, — мовив Максимів батько. — Міліціонер щойно був тут і не зробив нам зауваження. А механізм ми не вмикали.

— Як то не вмикали, ви ж крутилися! — знову заходилася кричати тітка і раптом спокійно погодилася: — Правильно. Машина замкнена… Але все одно неправильно ви поводитесь, громадяни. Парк ще не відкривали.

— Як не відкривали? — обурилися в один голос батьки.

— Гуляти гуляйте. А ігри ще закриті, — пояснила тітка і як доказ показала важкий замок.