Мільйон і один день канікул - Велтистов Євген Серафимович. Страница 24

“Р-раз!”.. Р-раз!.. Р-раз..”

Наче вітром зносить хлопчиків і дівчаток з галявини. Найсміливіші вже сплять удома. Найнерішучіші вагаються, переступають з ноги на ногу, а рука сама підносить до рота місяцит, і губи сонно шепочуть:

— Р-раз!..

Тиша. Гаснуть сині ялини. Потьмяніла трава.

І раптом спалахнули, вибухнули під ялинами різнобарвні кулі, ніби хтось величезний, багатоокий зирнув з лісу, — це космічні ігруни поверталися додому.

А вслід за спалахами — крик:

— Гум-гаме! Гум… га-аме!

Галявиною біг хлопчик.

— Гум… Га-аме!

— Це ти, Максиме?

Знайома постать у зоряному скафандрі виникла з темряви: Гум-гам спустився згори на парасолі. Максим підбіг до друга.

— Скажи, — задихаючись, питає хлопчик, — скажи, куди я потраплю, якщо підкину цей камінь? У космосі мільйон мільйонів зірок, а планет ще більше.

— Ти потрапиш на мою планету, — пообіцяв Гум-гам, — до мене додому.

— А як називається твоя планета? Твоя країна…

— Чи не все одно, як вона називається? Приходь, коли хочеш.

— Ні, ти скажи.

— Краще не питай, Максиме, — сказав блакитнолиций. — Ти порушуєш заборону…

— Ти чогось боїшся, — догадався Максим.

— Автук, — загадково промовив Гум-гам.

— Ав-тук, — повторив хлопчик незрозуміле для нього слово, що так дивно звучало.

— Автук керує усім на світі, — вів далі Гум-гам. — Якщо Автука про що-небудь спитаєш, гра припиняється…

Максим згадав, як повідпадали в нього прозорі крила, коли він розповів про Гум-гама, як обсипалися з дітей пелюстки, трава, листя…

Максим хотів дізнатися, що це таке — Автук, але не зважився.

— Я прийду до тебе в гості, — сказав Максим другові. — І не чіплятимуся з дурними запитаннями.

— Ти все побачиш сам, — відповів Гум-гам. — Моя планета називається Блакитна планета… Моя країна, — Гум-гам зітхнув, — моя країна зветься КРАЇНА БЕЗ ЧОМУ. — І він стомлено сказав: — На добраніч! Не скучай, Максиме!..

Синій місяць пірнув за хмари і виринув звичайний, лимонно-жовтий.

Йшов безлюдною вулицею самотній хлопчик, тримаючи в руці виблискуючий камінь.

Міцно спали діти. Скільки їх не будили мами та бабусі, вони не хотіли прокидатися — відбрикувалися, щось мугикали, ховали голови під подушки. А коли врешті прокинулися, то щонайперше згадали про місяцит. Круглі плитки із словами на обгортці “Я ВСЕ ВМІЮ” були у кишені? Місяцит не зник, дарма що його вчора на галявині вже з’їли!

У багатьох квартирах сніданок почався з місяциту.

Петько Зайчиков, як правило спокійний і слухняний, заявив бабусі, що не їстиме вівсяної каші.

— Ну, Петю, ось ти тільки покуштуй! — умовляла його бабуся. — Од вівсянки ростимеш, станеш дужий. Ілля Муромець їв кашу. Та й спортсмени їдять. І навіть коні.

— Я не кінь, — пискнув Зайчик.

— Звісно, не кінь, — погодилася бабуся. — Я тобі на молоці зварила. Поки ти вередував, усе захололо. Зараз добавлю гаряченької.

Бабуся взяла з плити каструлю, зачерпнула ложкою і ойкнула: у Петька в тарілці було порожньо.

— Ти вже з’їв? — підозріливо спитала бабуся.

Зайчик квапливо закивав головою, навіть облизнувся. Проте бабусю не піддуриш. Вона насварилася пальцем, наповнила тарілку.

— Безсовісний. І коли тільки встиг висипати назад?

Зайчик слухняно взяв ложку, ковтнув шматок місяциту й промовив:

— Р-раз!

Його тарілка знову була чиста.

Бабуся обернулася й, побачивши порожню тарілку, підвищила голос:

— Та ти що, в піжмурки зі мною граєшся, чи що? Не вийдеш із-за столу, аж поки не з’їси цілу каструлю!

Зайчик зблід і, затинаючись, промовив:

— Р-раз!

Бабуся не вірила своїм очам: каша з каструлі зникла. Бона поторкала навіть пальцем: авжеж, це була та сама каструля, у якій вона зварила молочну вівсянку.

— Спасибі, бабуню! — крикнув Зайчик, тікаючи. — Я випив чаю. Я не голодний!.. Ура!..

А двома поверхами нижче, у 101-й квартирі, де жили брати-близнята Мишко та Сергій Сомови, в цей час звучало піаніно.

Учителька Віра Іванівна, що приходила до Сомових двічі на тиждень, розгорнула ноти й посадовила за інструмент спочатку Сергія, як менш старанного учня.

— Зіграй гами, а потім п’єсу, — попросила вона.

Сергій повільно грав гами. Він низько схилився над клавішами, ніби на спині в нього лежав важкий тягар. П’єсу він, звичайно, не вивчив.

— В’яло, дуже в’яло, — суворо зауважила Віра Іванівна. — Тепер зіграй урок.

Сергій зітхнув, поклав руки на клавіші й озирнувся. Раптом заголубів, ожив телевізор, і на екрані голосно задзвонив будильник: починалася передача для дітей.

— Вимкни телевізор, — звеліла вчителька Мишкові.

— Я його не вмикав, — сказав Мишко й повернув вимикача.

— Ну звичайно, я розумію, твій телевізор вмикається автоматично, — пожартувала вчителька, і Мишко опустив очі. — Продовжуймо, Сергійку.

Та тільки-но Сергій підняв праву руку, як задзвонив телефон. Мишко взяв трубку, гукнув “алло!” і почув у відповідь протяжний гудок.

— Нікого немає. — Мишко знизав плечима, сів на стільця.

Третя спроба піаніста також скінчилася невдачею. Несподівано клацнула клавіша радіо. “Ні сну, ні спокою…” — загримів раптом потужний бас.

Це вже було занадто! Віра Іванівна зашарілася. і Мишко теж зашарівся, дарма що й не підходив до приймача. А в Сергія почався кашель, та такий сильний, що аж обличчя в нього стало геть малинове.

Віра Іванівна провела Сергія до кухні, дала йому води. Повернувшись, вона мовчки повисмикувала електричні шнури з розеток.

— Сподіваюся, більше нам ніщо не перешкодить, — сухо мовила вона. — Продовжимо урок. Будь ласка, Михайлику.

Мишко, на відміну від брата, знав п’єсу: його вважали старанним учнем. Проте зараз він не міг грати спокійно. Він ударив по клавішах що було сили, але звуку не почув. Мишко вдарив ще раз — клавіші глухо озвались. Піаніст перелякано глянув на вчительку.

Віра Іванівна торкнулася до клавішів. Інструмент мовчав.

— Я бачу, урок у нас зірвано, — промовила Віра Іванівна, натягуючи рукавички. — Попросіть батьків викликати майстра, нехай перевірить інструмент. І затямте: коли такі фокуси повторяться ще раз, я з вами не працюватиму.

— Які фокуси? — промимрив блідий Мишко.

— Ви краще знаєте, які!..

Коли вчителька пішла, брати розбушувалися.

— Це ти шепотів “раз!”, — вигукував Мишко, наступаючи з кулаками на Сергія, — а вона думала, що я вмикаю радіо. Нечесно!

— Але ж я не вмикав телевізора! — кричав у відповідь Сергій. — Признайся, це ти вигадав!

Мишко опустив кулаки.

— Я тебе рятував! Ти ж не вивчив уроку… Невже вона догадалася?

— Ага! А ти вивчив і хотів похвалитися. Тринь-бринь, а піаніно мовчить. Оце тобі, щоб не був такий мудрий!

Одне слово, брати посварилися й розійшлися. Один пішов купатися. А другий узяв лижі, взув черевики. Нічого дивного: з місяцитом у кишені вони могли гратися в що хотіли.

Усі в дворі бачили, як Мишко Сомов вийшов з лижами. Не звертаючи уваги на глузування, він досить спритно полинув піщаною стежкою, тоді по траві, наче по снігу. Лижник пихкав і кумедно розмахував палицями, але тільки тому, що давно не тренувався, та й сонце припікало аж ніяк не по-зимовому.

А поодинокі купальники на міському пляжі помітили, як ураз захвилювалася річка й прудкі хвилі набігли на пісок. Тут, біля самісінької води, якийсь дивак виставив свою кімнатну пальму, і під нею лежав ще не засмаглий хлопчик. То був Сергій. Він лінькувато кидав у хвилі камінчики, слухав йорський прибій і не дивувався, коли купальники вигукували:

“Хлопці, а вода ж то солона!”

Коли б учені з Академії наук дізналися, що робиться в десятиповерховому будинку на вулиці Гарібальді і довкола нього, вони облишили б важливі справи і привезли б усі прилади з своїх лабораторій у таємничий двір. Важко сказати, які відкриття зробили б учені, спостерігаючи звичайні ігри дітей, але, безперечно, наука збагатилася б. Наука, приміром, ще не знає таких випадків, коли в одному кутку подвір’я йде грибний дощ і під ним скачуть хлопчаки в трусах, а поряд височать снігові замети і дві команди змагаються в сніжки.