Позичений час - Владко Владимир Николаевич. Страница 11

— Ти чого ж задаєшся? Хіба не чуєш? Я кличу-кличу, а він сидить, немов той пан, і уваги не звертає.

— Ти… ти мене кликав? — здивовано перепитав Льоня. — А хіба… хіба ти теж тут?

Віктор голосно зареготав:

— Та ти, мабуть, заснув і досі не прокинувся! А де ж мені бути? От дивак! Ну, іди сюди, мені ніколи.

Льоня вийшов з читальні розгублений. Значить, Віктор Сумський також у таборі… а його ж Льоня менше за всіх хотів би побачити тут.

Віктор одразу схопив Льоню за руку і відвів вбік. Тут він за звичкою таємничо озирнувся і зашепотів:

— Все гаразд, Куценку! Я придумав так, що вони довго пам’ятатимуть… і як помруть, і тоді не забудуть цього! Ого, напевно! Май на увазі, я жодного слова комусь не сказав би про це, бо знаю — зрадять! А тобі скажу тільки тому, що ти свій хлопець і, якщо пообіцяєш, то вже нікому не скажеш. Я це знаю: адже коли ми ще з тобою затівали справу з нюхальним тютюном…

“Ой! — раптом майнуло в голові Льоні. — Адже це та сама його витівка! Це що ж, виходить, я так і не спромігся викрутитися з неї? І значить…”

— …ти теж не зрадив, хоч, звісно… Ну, зараз мова не про це, — обірвав свою думку Віктор, помітивши збентеження Льоні, — а про інше. Я добре обміркував усе!

Льоня очікувально дивився на Віктора і мовчав. Добре ще, що Віктор Сумський і не чекав його відповіді. Він присунувся ближче і зашепотів:

— Головне, ти май на увазі: я тодішньої бійки аж ніяк не хочу згадувати! Ну побилися, ну довелося тобі звалити мене, бо я вивернув руку, то й що ж? Хіба це може псувати взаємини між нами?.. Звичайно, ні! І я не пам’ятаю нічого, наче от узяв І викреслив усе з пам’яті. І тобі раджу.

Льоня знову нічого не розумів. Про яку бійку говорить Віктор? І начебто про те, що Льоня його якось переміг? Та. що це за нові загадки? А Віктор так само хвацько продовжував, оглядаючись, чи не почує його хтось:

— Ми їм покажемо, як порядки встановлювати! Вони думають, якщо вони в раді, то з ними вже нічого й не можна зробити? Е, ні, не на такого наскочили! Оцього не можна, те заборонено, туди не йди, того не роби. Ач які! Я не для того їхав сюди, щоб вони мною командували! Вони в мене всі рота пороззявляють, бо ніколи такого, звісно, не бачили. Ух, який я на них лютий!

— Та що ж ти хочеш зробити? Що ти вигадав? — не витримав нарешті Льоня.

Віктор Сумський знов озирнувся, подивився навколо. Ні, нікого немає. Тільки верхівки кипарисів шумлять — там, мабуть, завжди вітер гуляє.

— Он бачиш вікно на першому поверсі? — вказав рукою Віктор і зразу відсмикнув її, щоб ніхто не помітив цього жесту, яким він міг би видати себе. — То спальня дівчат! Розумієш? Там вони всі підібралися такі недоторкливі — ах-ах! Коли що скажеш, обов’язково чіпля, — ються, а дехто навіть зразу біжить Вірі Петрівні фіскалити. Ну так от. Тут-таки, біля вікна дівочої спальні, є пожежний кран. І рукав теж поблизу, в під’їзді. Я вночі візьму цей рукав, потихеньку прикручу його до крана і засуну у вікно. Вони спатимуть, ха-ха-ха! Спатимуть і нічого не будуть знати! А ми пустимо воду! І вона заллє спальню. Адже кран тільки відкрий! Вода одразу рине і заллє спальню, вони й попливуть не гірше, як у морі! Ха-ха-ха! Прокинуться вже у воді! От зніметься галас! Попливуть наче русалки! Ха-ха-ха!

Льоня дивився на Віктора широко розкритими очима.

— Ти… ти збожеволів, Вікторе! — нарешті вимовив він.

Але Віктор був надто захоплений своєю вигадкою, щоб помітити, як ставиться до неї Льоня. Він зареготав:

— Ага, а я що сказав? Це ж зчиниться такий лемент, якого тут, напевно, ніколи й не чули. Уяви собі, тільки уяви: вони сплять — і раптом прокидаються в холодній воді! Ото буде купання, ха-ха-ха! А ми тим часом уже далеко, вже спимо в своїх ліжках, ніхто й не подумає, що то ми зробили. Ще й прибіжимо рятувати: ах, ах, що це сталося, та звідки воно, та хто ж таке міг вигадати, та як би допомогти справі!.. У мене, братику, така голова, така, що іноді я й сам дивуюся, — звідки в неї все береться? Та що ти немов чимсь прибитий?

Тільки тепер він помітив дивний вигляд Льоні, на обличчі якого не було ані найменшого виразу захоплення.

— Ну, чого ти мовчиш? — вже підозріло спитав Віктор.

Льоня ледве перевів подих.

— Ти збожеволів, Вікторе, — повторив він.

— Що? — Брови Віктора Сумського загрозливо нахмурилися.

Але Льоня не злякався.

— Я кажу, що ти збожеволів, — ще рішучіше продовжував він. — В чому винні дівчата, яких ти хочеш налякати? Залити спальню холодною водою, та ще вночі! Вони ж можуть усі чисто простудитися, захворіти. Подумай тільки, що ти вигадав! І я не хочу приставати до цього. Так і знай!

Віктор Сумський сплюнув крізь зуби, що було ознакою конче презирливого його ставлення. Він вороже подивився на Льоню, немов обмірковуючи його слова.

— Мгу, — нарешті промимрив він, не зводячи з Льоні холодного погляду і вибираючи, мабуть, найдошкульніші слова. — Так… Виходить, ти став дівочий прихвоснем? Недарма з тією Тамарою приятелюєш, хм… мабуть, з того самого часу, так?

Льоня спалахнув:

— При чому тут Тамара? І я зовсім не знаю, про який час ти говориш. Зовсім недотепно! Я не хочу брати участі в таких божевільних витівках, от і все! Тамара чи не Тамара — мені все одно. Але те, що ти вигадав, надто погано, щоб узяти в цьому хоч найменшу участь. Якщо ти добре поміркуєш, то погодишся зі мною.

Віктор Сумський ще більше примружив очі:

— Надто погано, кажеш? Мгу… Ах ти, гад! Я тобі все розповів, як своєму, а ти он як! Що ж, можеш піти й виказати мене. Так і так, скажи, Віктор Сумський злочин затіяв, а я вирішив його викрити! Тебе ще й похвалять всі прилизані… Іди, чого ж ти стоїш? У, зрадник нещасний! Іди!..

Віктор засунув руки в кишені і стояв перед Льонею, погойдуючись на каблуках. Льоня почервонів, не знаючи, що сказати. Два почуття боролися в ньому. Він був обурений з нової вигадки, яку затівав Віктор; це було перше почуття. Але поряд з ним було й друге: образа за те, що його назвали зрадником. Та хіба ж він був колись зрадником? Хіба він хоч раз виказував комусь таємницю? Ні, такого ніколи не було! Це Льоня міг засвідчити словом честі!

— Я не зрадник, — проговорив він нарешті, затинаючись. — І не збирався йти виказувати тебе. Це дурниці. І ти їх кажеш тільки тому, Вікторе, що хочеш посваритися. А це ні до чого…

— А ти не хочеш і не збираєшся? — перебив його Віктор. — Не збираєшся? А слухати ти теж не хотів і не збирався? Тепер, коли ти вже про все знаєш, тільки тепер ти почав відступати? Ні, так порядні хлопці не роблять! Можеш іти, можеш зраджувати, мені все одно. Тільки знай: я тобі довіряв, а ти виявився чортзна-чим!

— Я не зрадник, — безпорадно сказав знову Льоня. — Я не…

Втім, Віктор уже остаточно розійшовся, він розпалював самого себе цією сваркою.

— А, ти не зрадник? — шепотів він. — Так от, май на увазі: якщо ти відмовляєшся, то будеш наймерзеннішим зрадником! І тобі буде соромно дивитися в очі всім справжнім хлопцям. Як повернемося додому, я всім розкажу, який ти! Бо ж так ніхто не робить: вислухати все, використати довір’я, довідатися про всі чисто задуми, а потім — “не хочу!” Боягуз! Я так і знав завжди, що ти боягуз! Чистоплюй! І боягуз, боягуз!

— Тільки не боягуз, — вже зовсім розгублено відповів Льоня, дивлячись собі під ноги.

Він не міг знайти й слова відповіді на лайки й образливі вирази, якими щедро нагороджував його Віктор Сумський.

— А я кажу, що боягуз! — напосідав той. — Сьогодні ж вночі, як усі ляжуть спати, ми й перевіримо, зрадник ти чи ні, боягуз чи ні, Це ж дуже легко зробити. Я покличу тебе як завжди — отак…

Він гучно клацнув язиком.

— Якщо ти вийдеш, значить — не зрадник. А коли не вийдеш, то нема чого й говорити… Побачимо! Дивись, Куценку, я всім у місті розповім тоді, хто ти такий насправді!

Він круто повернувся і побіг на пляж. Льоня розгублено дивився йому вслід. Знову той Віктор робить усе по-своєму… Але ж ні, ні! Льоня рішуче не хоче, щоб Віктор навіть викликав його вночі! Навіщо це, коли він відмовився?