Слід веде до моря - Малик Владимир Кириллович. Страница 1
Володимир Малик
СЛІД ВЕДЕ ДО МОРЯ
Художник РАДНА САХАЛТУЄВ
Частина перша
НОВАЧОК
НЕЗНАЙОМИЙ
Смеркалося.
Юрко Романюта стояв з порожніми відрами біля водогінної колонки на розі Підгірної і Степової й намагався впізнати чоловіка, який піднімався вулицею вгору, уважно розглядаючи будинки за дощаними парканами.
Хто б це міг бути? Дядько Федір?.. У нього такий самий сірий плащ… Але ж він, здається, нижчий і завжди носить капелюха. А цей — у картатому картузі, насунутому на лоба. Може, то новий квартирант бабусі Марфи? Котрий працює в геологорозвідувальній групі… Але ж ні! У того швидка рівна хода, а цей іде важко, перевалюючись з ноги на ногу і незграбно розмахуючи руками.
Та раптом Юрко здивувався: невідомий зупинився перед будинком Онуфрія Глечика, у якого вони з мамою наймали кімнату, заглянув через паркан на подвір'я, ще раз подивився на номер, поржавілий від негоди, і зник у хвіртці.
«Може, хтось до мами? — майнула у хлопця думка. — А мама на роботі, на нічному чергуванні в лікарні…»
Він не гаючись набрав води і попрямував додому.
Із-за яблуневих садів поволі сходив сріблястий молодик. Медвяно пахло буйне шумовиння весняного цвіту.
На подвір'ї не було нікого. Тітка Ганна ще не повернулася з магазину. Отже, гостя, мабуть, зустрів сам Онуфрій Іванович. Він, видно, поспішно кинувся йому назустріч, бо зім'яте ліжко на веранді не застелене, а ковдра сповзла на підлогу.
Ставлячи в кухні відро на ослін, Юрко ненавмисне брязнув дужкою. На той брязкіт відчинилися двері з кімнати, і на порозі виріс Онуфрій Іванович, немолодий, лисий, з обвислими щоками, зарослими сивуватою щетиною. Огрядний живіт, обтягнутий сірою сорочкою навипуск, перевисав через вузенький чорний ремінь.
Господар насторожено глянув на Юрка і щільно причинив за собою двері.
— Тьоті Ганни ще не було? — запитав, нишпорячи поглядом по кухні.
— Ні, не було, — відповів Юрко і додав: — Мені здалося, що на подвір'я до нас зайшов якийсь чоловік…
В маленьких очах Онуфрія Івановича, що сторожко виглядали з-під острішкуватих брів, майнув переляк. Але голос прозвучав твердо.
— Чоловік?.. То, мабуть, тобі здалося, бо ніякого чоловіка я не бачив. Може, до сусідів хто завітав, а ти здалеку не розгледів?..
«Дивно, — подумав хлопець. — Я не міг помилитись. Той незнайомець заходив саме до нас, а не до сусідів».
— Ти ось що, Юрко, — промовив перегодя Онуфрій Іванович, — збігай до ларка — купи мені цигарок… Усі якраз вийшли.
Він поспішно засунув товсту руку в кишеню пом'ятого галіфе і витягнув кілька монет.
Повернувшись з цигарками, хлопець застав Онуфрія Івановича на веранді схвильованого. Його сите обличчя стало брезклим і блідим. Він ходив з кутка в куток, потираючи важкі, набряклі кулаки. В блискучій лисині, як у дзеркалі, відбивалося світло електричної лампочки.
Помітивши здивований погляд хлопця, він вихопив у нього з рук цигарки і роздратовано кинув:
— Іди геть! Не крутись перед очима!
Юрко образився й пішов до своєї кімнати. Не вмикаючи світла, випив склянку холодного молока з хлібом, постелився, ліг спати.
Вранці його розбудила тітка Ганна. Вона своїх дітей не мала і за короткий час прив'язалась до Юрка і до його матері. Це вона і наполягла, щоб узяти квартирантів. Правда, у неї була на це ще й інша причина. Вона сподівалася, що чоловік-грубіян у присутності чужих людей стримуватиме себе і не підніматиме рук на неї, як це часто траплялося раніш.
— Вставай, Юрчику… Пора. Дядько Онуфрій уже давно підвівся і збирається на роботу. Та й сніданок на столі…
Юркові вставати не хотілось. Травнева ніч така коротка, що, здавалось, промайнула, як одна хвилина. Та він згадав, що сьогодні в школі — випробування ракети, яку майстрував кілька тижнів, і швидко підхопився з ліжка.
За вікном пропливла огрядна постать Онуфрія Івановича. Скрипнула хвіртка — і на подвір'ї знову стало тихо.
Поснідавши, Юрко схопив портфель і помчав до сарая, в свою майстерню, де Онуфрій Іванович після настирливих прохань матері відвів йому місце біля віконця.
Однак на дверях висів важкий замок. От тобі й маєш! Спізнився… Адже Онуфрій Іванович завжди тримає при собі всі ключі! Не довіряє навіть дружині…
Як же дістатися в майстерню? Ага! Треба тільки приставити драбину до віконця, що веде на горище, і лазівкою спуститися вниз.
За хвилину драбина зіп'ялася на стіну, вікно було відчинене, і Юрко перекинув ногу через підвіконня. Та раптом зупинився, вражений. Перед ним, на бантині, висів новий сірий плащ. Хлопець дивився на нього, не вірячи своїм очам.
Збоку почувся шурхіт сіна. Юрко миттю повернув голову — і здибався очима з учорашнім незнайомцем, який, здавалося, теж не менше за хлопця був вражений несподіваною зустріччю.
Незнайомець сидів на торішньому сіні, застеленому байковою ковдрою, і напружено, пронизливо вдивлявся в хлопця. Він був без сорочки. На м'язистих грудях витатуйовано фіолетового орла з широко розпластаними крилами, який тримає у пазурах змію. Густе розпатлане волосся спадає кошлатими пасмами на м'ясистий зморшкуватий лоб.
Якусь мить вони мовчки дивилися один на одного. Згодом незнайомець ворухнувся, приклав палець до рота.
— Тс-с-с! — А потім додав: — Як тебе звати?
— Юрком.
— Ну, от що, Юрку, я з міліції і виконую одне дуже важливе завдання, про яке, зрозуміло, не можу тобі нічого сказати!.. Нікому не кажи, що бачив мене тут! А якщо розпатякаєш, то матимеш справу зі мною! А я не люблю жартувати! Зрозумів?
— Зрозумів, — видихнув переляканий Юрко.
— Та, я думаю, до цього не дійде, — пом'якшив голос незнайомець. — Ти ж, мабуть, піонер і сам знаєш, які іноді секретні завдання одержують співробітники карного розшуку… Про них не повинна знати жодна людина в світі! А то все піде нанівець! Отже, домовились? Могила?
— Домовились, — сказав Юрко і швидко сковзнув по драбині вниз.
Він справді не сказав нікому ні слова і пішов зразу до школи, забувши навіть про ракету. На уроках був неуважний, відмовився грати в баскетбол, здивувавши цим товаришів, які знали його як запеклого баскетболіста. З голови не йшов незнайомець. Хто він? Що робив на чужому горищі? Чи знав про нього Онуфрій Іванович? А якщо знав, то чому вчора ввечері був такий схвильований?
Ледве дочекавшись останнього дзвінка, Юрко помчав додому. Онуфрія Івановича ще не було з роботи. Тітка Ганна поралася на кухні.
Драбина стояла на тому ж місці, біля віконця, де він залишив її вранці. Він швидко видерся нагору, заглянув на горище. Ані незнайомця, ані плаща. Лише прим'яте в кутку сіно свідчило, що тут недавно хтось ночував.
І чому він гадав, що незнайомець чекатиме на нього? Адже у міліції є свої справи, свої турботи, і йому нема чого сушити над ними голову!
Юрко пообідав, переодягнувся і сів за уроки. Мати після нічного чергування у лікарні спала.
Трохи згодом повернувся з роботи Онуфрій Іванович.
Як тільки він зайшов на подвір'я, Юрко відклав набік підручника, обережно виглянув з вікна.
Не заходячи до хати, Онуфрій Іванович рушив до сарая, вийняв з кишені в'язку ключів і відімкнув замок. Зайшовши всередину, квапливо причинив за собою двері.
Тепер Юрко не сумнівався, що господар знав про незнайомця. Але навіщо його було переховувати на горищі? І чому той незнайомець назвався міліціонером? Чи, може, він і справді міліціонер? Але щось не схожий. Дивно…
Тим часом Онуфрій Іванович вийшов на подвір'я, зупинився перед драбиною. Щось довго роздумував, потім гукнув: