Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл. Страница 42

— То йдіть за мною, — звелів начальник сторожі. Шестеро воїнів стало обабіч, і в такому супроводі гноми з гобітом пішли за начальником через міст, далі крізь ворота й до ринку. То був ринок не ринок, а широке коло води, облямоване високими палями, на яких побудовано найбільші в місті будинки, та довгими дерев'яними пристанями з численними східцями та драбинами, що вели до поверхні води. В одній з великих зал горіло багато світла, звідти долинав гомін голосів.

Ось вони пройшли в двері й стали, засліплено кліпаючи на довгі столи, за якими сиділи люди.

— Я — Торін, син Траїна, сина Трора, короля Самітної гори! Я повернувся! — крикнув ватажок гномів з порога, перш ніж устиг щось сказати начальник сторожі.

Всі скочили на ноги. Міський голова теж підвівся зі свого великого крісла. Але найдужче були вражені ельфи-плотогони, що сиділи в нижньому кінці зали.

Протиснувшись до столу голови, ельфи закричали:

— Це збіглі в'язні нашого короля! Приблудні гноми, що не могли нічого до пуття розповісти про себе! Тинялися по лісі, докучаючи нашому людові!

— Це правда? — запитав голова. Щиро кажучи, йому більше вірилося в слова ельфів, ніж у повернення короля Самітної гори, якщо взагалі коли-небудь існував такий на світі.

— Правда те, що ми подорожували до нашого рідного краю, а король ельфів підступно напав на нас у дорозі й кинув безпричинно до в'язниці,— відказав Торін. — Але ні замки, ні грати не втримають того, хто повертається, як сказано в давньому пророцтві. І місто це не належить до королівства лісових ельфів. Я промовляю до голови міста озерних людей, а не до плотогонів лісового короля.

Голова Озерного міста вагався, переводячи погляд із гномів на ельфів, з ельфів — на гномів. Сила короля ельфів у цих краях була дуже велика, і голова не хотів ворожнечі з ним. Байдуже йому було до всіх давніх пісень — він тільки й сушив мозок, що торгівлею та митом, вантажами й золотом, чому й завдячував своє високе становище. Решта людей, одначе, була іншої про це думки, й скоро все вирішилося без нього. Звістка про повернення короля Самітної гори, мов пожежа, поширилася від дверей зали по всьому місту. Всі щось кричали в залі й надворі. На пристанях уже вирували юрби. Дехто вже співав уривки з давньої пісні про повернення короля Самітної гори. Те, що повернувся Трорів онук, а не сам Трор, зовсім нікого не бентежило. Інші підхопили мотив, і ось понад озером полилася голосна пісня.

Отак вони співали чи десь майже так, тільки пісні тій кінця не було, а ще ж стільки галасу, крику з музикою арф і скрипок упереміш! Найстаріші озеряни й ті не пригадували на своєму віку такого заворушення. Навіть ельфи-плотогони зчудувалися і налякалися. Звісно ж, вони не знали, яким чином утекли Торін із товаришами, й почали подумувати, чи не припустився їхній король великої помилки.

Що ж до міського голови, то йому не лишалось нічого іншого, як скоритися загальному піднесенню, на час принаймні, й прикинутися, ніби він вірить, що Торін справді є той, ким себе називає. Тож він поступився ватажкові гномів своїм великим кріслом, посадивши Філі й Кілі обабіч нього на почесних місцях. Навіть гобітові дали місце за високим столом, і ніхто в сум’ятті не зажадав пояснення, до чого тут цей малюнок, хоча в жодній пісні не було бодай найтьмянішого натяку на нього.

Незабаром юрби, сповнені дивовижного захвату, на руках унесли в місто решту гномів, їх навперебій запрошували в гості, і лікували, й годували, й пестили так, що як тут було не радіти, не втішатися. Торінові з товариством надали великий будинок, а ще — човни з веслярами в їхнє розпорядження, і юрби сиділи на призьбі, у дворі, співаючи пісень цілоденне та вітаючи радісними вигуками кожного гнома, що виткне з дверей носа.

Декотрі пісні були давні, та лунали й зовсім нові, в яких упевнено говорилося про наглу смерть дракона й про те, як по річці до Озерного міста скоро попливуть човни з дорогими дарунками. Нові пісні складалися з відома й великого призволу міського голови і гномів не дуже тішили, але тим часом прибульцям добре годили, й вони швидко гладшали, вбивалися в силу. За тиждень їхні синці де й поділися; гноми тепер були вбрані в гарний одяг, причому кожен — у свої кольори; бороди — розчесані й підстрижені, гордовита хода. Торін походжав такий пишний, наче вже відвоював своє королівство, а Смауга посік на дрібненькі шматочки.

Добрі почуття гномів до малого гобіта, як і пообіцяв ватажок, що не день ще добрішали. Ніхто більше не стогнав, не бурчав, не нарікав. Гноми пили за його здоров'я, ляскали його по спині і як тільки з ним не носилися, та гобітові те все було байдуже, бо почувався він не дуже бадьоро. Більбо не забув погрозливого вигляду Самітної гори, і думка про дракона не йшла йому з голови, а ще ж доткав жахливий нежить. Три дні він чхав, і кашляв, і не виходив з дому, і навіть опісля його промови на бенкетах зводилися до “Днуже днякую!”

Тим часом ельфи-плотогони, пливучи вгору по Лісовій, добулися додому, заставши велику тривогу в королівському палаці. Я так і не чув, чи покарано, а коли покарано, то як, — головного наглядача й дворецького. Звісна річ, скільки гноми перебували в Озерному, вони анічичирк про ключі та діжки, а Більбо остерігався робитися невидимим. А проте я вважаю, що там здогадувались куди більше, ніж нам відомо, хоч, безперечно, Злоткінс лишився для ельфів невеличкою таємницею. Так чи так, а король ельфів тепер знав чи гадав, що знає, про мету гномів, і він сказав сам собі:

— Та гаразд! Побачимо ще! Ніякий скарб не перенесеться через Чорний ліс так, щоб я не втрутився і не сказав свого слова у цьому ділі. Але думаю, що всіх їх спіткає лиха доля. То так їм і треба!

Принаймні він не вірив, щоб гноми стали на прю з таким драконом, як Смауг, і вбили його, і вельми підозрював викрадацькі заміри чи щось таке, з чого видно, що король був мудрий ельф, і мудріший за озерян, хоч і не всі його здогади були слушні, як ми побачимо наприкінці. Він вислав своїх шпигів до берегів озера й до Самітної гори — так далеко на північ від озера, як тільки ті посміють підступити, — й став чекати.

Під кінець другого тижня Торін почав думати про похід до гори. Поки тривало в місті радісне піднесення, саме була нагода випросити допомогу. Не можна було відкладати цю справу, аж поки люди охолонуть, розчаруються. Тож ватажок гномів повів мову перед головою та його радниками, заявивши, що незабаром він із товариством мусить вирушити до Самітної гори.

Отоді вперше за весь цей час голова подивувався і навіть трохи злякався, подумавши: може, й справді Торін — нащадок давніх королів? Він і гадки не припускав, що гноми зважаться наблизитися до Смауга; мав їх за ошуканців, яких рано чи пізно з ганьбою виженуть з міста. Голова помилявся. Торін, звичайно, був справжнісіньким онуком колишнього короля гори, й неможливо ніколи передбачити, що вчинить гном, аби помститися чи повернути своє добро.

Але голові зовсім не шкода було відпускати гномів. Утримувати їх було недешево, та й з прибуттям їхнім настало ніби довге свято, всяке діло зупинилося.

“Нехай підуть, потурбують Смауга та й побачать, як він їх привітає!”— подумав він.

— Авжеж, о Торіне, сину Траїна, сина Трора! — сказав він уголос. — Ви повинні заявити про право на свій спадок. Настала та година, про яку сказано в пророцтві. Ми надамо вам усю допомогу, яку тільки можемо надати, і ми віримо, що ви віддячите нам, коли відвоюєте своє королівство.